Вірляна Ткач: Донецьк – це те, що мене цікавить сьогодні
Режисерка, засновниця та керівник Yara Arts Group, Вірляна Ткач розповідає про "Глибинні мрії" – перформанс, створений у донецькій "Ізоляції".
12 років тому угорський письменник Петер Зілагі презентував у Львові книгу Остання Вікножирафа.
Це про антикомуністичні протести та революції у Європі. У галереї Дзига тоді зібралось чимало людей.
Серед них була й Вірляна Ткач, американська режисерка з українським корінням, засновниця та керівник Yara Arts Group при знаменитому нью-йоркському театрі LaMaMa, театрознавець, перекладачка, дослідниця культури різних народів світу, письменниця.
Тоді вона приїхала до Львова з презентацією фотоальбому з подорожі до Бурятії і розповідями про особливості церемонії посвяти у шамани та інші звичаї цього народу.
Сьогодні книга Петера Зілагі як ніколи актуальна і зрозуміла. А Вірляна Ткач знову в Україні і цього разу її цікавить Донецьк, як об'єкт досліджень.
Восени минулого року вона приїхала в це місто і за 10 днів спільно з письменником Сергієм Жаданом, у співпраці з культурним фондом Ізоляція, групою дизайнерів з Києва, з актором Миколою Гусейновим створила і представила проект «Глибинні мрії».
Вірляна Ткач: Ми робили цей проект на заводі, де виготовлялась колись ізоляція. Збудували там з пінопласту лабіринт, своєрідні труни.
Це був вузький темний простір. Дорога до входу до лабіринту була вистелена з жовтого листя і людина у цей тунель як в нірку заходила.
Проект відбувався у кілька етапів. Ми також працювали зі студентами, проводили для них тренінги та розмовляли з ними про їхні мрії.
Більші, ніж з 20 молодими особами з Донецька записали інтерв’ю. Вони розказували чому їм подобається їхнє місто.
Найцікавіші фрагменти розмов звучали з динаміків у середині нашої інтсаляції.
Ми зробили великі куби, на яких були чорно-білі фотографії з молодими людьми, яких ми розпитували про свої мрії.
А ще Сергій Жадан написав до проекту текст про інженера, який мріє збудувати новий світ. Жадан написав про те, з чого складаються мрії, що приховують від нас.
"З чого складаються мрії?
З уявлень про те, як усе має бути.
З заперечення того, як усе є.
З недовіри до того, що нам пропонується.
З потреби того, що від нас приховується". (Уривки з вірша "Новий світ", Сергій Жадан)
Також вирішила використати легенду про євшан-зілля, з якої розпочинаються Галицько-Волинські хроніки, про повернення пам’яті, що таке сни.
І в кінці перформансу ми вирішили відкрити цю труну, зірвати стіни цього лабіринту, це вражаюче, коли ти певний час перебуваєш у темноті, а потім раптово з’являється світло.
До такого фіналу прийшли випадково. Один хлопець з Донецька під час наших інтрев’ю сказав, що у якийсь час закінчиться вугілля і люди почнуть добувати сонце. Ми почали думати тоді над цим. Одна з тем шахтарства – відсутність сонця.
Людина йшла на роботу, коли було ще темно, а поверталась додому, коли було вже темно.
Вона не бачила денного світла і це реальна історія, яка зі всіма шахтарями траплялась. Одна з мрій – побачити сонце. Сонце – одне з персонажів.
І всі ці дні, коли ми були у Донецьку, було холодно і хмарно, а в день нашої вистави нарешті потепліло і було сонячно.
Який образ Донецька був в історіях молодих людей і про що вони мріють?
Вони розказували з великим захопленням про своє місто. Для когось це джазове місто, для інших – місто, де з дахів можна дивитись на терекони, місто зі своїми секретами, підземною річкою.
Хтось говорив про Донбас Арену і про старий стадіон, як любив ходити туди з татом. То такі речі, які б ви розказували про Львів, або якби мали 17 років.
Вони мріють поїхати кудись чи стати лікарем, наприклад. Було у всіх багато ентузіазму. А в нас найчастіше виникають думки про Донбас, як про щось депресивне.
Деякі особи зізнавались, що хочуть поїхати в подорож, але виїжджати з міста не збираються.
Ваші уявлення про це місто справдились?
Я вперше була там десять років тому з Жаданом. Ми були в шахтах, то було дуже страшно тоді. А сьогодні мені важко сказати, що це одне і те ж місто. Багато чого змінилось.
Приємно було побачити, що там є шар україномовної культури. Я б не вірила фейсбуку. Наприклад, говорять про старих противних бабушок, тут на Ринку теж є такі.
Ви робили цей проект напередодні політичного перевороту в країні, чи буде ця вистава у такому самому форматі відбуватись?
Ми про це думаємо. Нещодавно протягом тижня працювали над цим з Жадном у Львові. Нам невідомо, що буде з Ізоляцією, вони планують до Києва переїжджати.
Я не думаю, що цей проект буде абсолютно інакший, але не треба ігнорувати, що сталося.
Ми говоримо з багатьма людьми, з якими тоді говорили, щоб зрозуміти, що змінилося.
В Україні мистецьке середовище реагує на сьогодні політичні події, яких моментів не слід допускати у цьому випадку?
Думаю, що говорити про те, що діється дуже важливо, тільки важливо як ви це говорите.
Емоції – то пропаганда. Показати щось таке, від чого всі плачуть – це політична пропаганда.
Чому ви вирішили робити проект в Донецьку?
До мене звернулись з Ізоляції, а мене цікавить те, чого я не знаю, або чогось хочу навчитись, щось побачити, зрозуміти.
Цього року ви в Україні показували не тільки цей проект, зокрема й про Шевченка.
Я думала, що я все знаю про Шевченка, а я нічого не знаю про Шевченка. Я колись два вірші Шевченка переклала, коли робила виставу про Курбаса.
Коли я почала робити виставу про Айва Одріджа, він був афроамериканським актором, дізналась про його знайомство з Шевченком, який навіть намалював його портрет. Я була дуже захоплена цією історією.
Ви досліджуєте традиції, міфи, легенди багатьох народів, які вам найцікавіші сьогодні?
Донецьк, я планую вивчати історію цих земель детальніше.
P. S. Культурний фонд Ізоляція, на запрошення якого приїхала Вірляна Ткач до Донецька, діяв з 2010 року на території заводу з виготовлення ізоляційних матеріалів.
Центр підтримував різні мистецькі ініціативи. Тут відбувалися лекції, виставки, перформанси, фестивалі, театральні проекти, тощо.
У червні цього року приміщення центру було захоплено терористами, представниками самопроголошеної Донецької народної республіки.
Все майно Фонду – привласнено.