article

Вірменин – український філолог

середа, 1 листопада 2023 р. о 14:57

Анушаван Месропян – людина, яка стала посередником у культурній співпраці між двома народами.

Він перекладач з української на вірменську та навпаки. Ось уже понад 30 років він працює на те, щоб будувати містки взаєморозуміння між двома народами. У його доробку – переклади десятка художніх творів та праці з вірменистики.

Ануше, ти народився у маленькому вірменському селі. Українську почав вчити вже у дорослому віці та відразу поставив перед собою високу планку, оскільки не так багато іноземців обирають україністику, як фах. З чого все почалось?

Я народився у селі, і мене навіть одного разу депортували. Моє та сусіднє село опинилось під водою, адже ми жили на березі озера Севан – його ще називають вірменським морем. Його рівень час від часу падає, тож довелось поставити греблю. Мешканці села мусіли знайти собі нове місце для життя, і таким чином я опинився у Єревані, де й закінчив середню школу.  Потім була служба у радянській армії. Власне там я вперше й познайомився з українцями.

Також я закінчив дворічну журналістську школу імені Юліуса Фучика, і як молодий журналіст опинився у Єреванському театрі, скільки писав про нього статтю. Мені сподобалась працювати у театрі, і моєю мрією стала робота театрального режисера. З першого разу я не поступив у театральний, однак мрія залишилась, а як колишній військовослужбовець я мав пільги на вступ. Написав листи у кілька навчальних закладів. Відгукнувся Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого, але на заваді стали мої батьки, оскільки у них Україна асоціювалась з Чорнобилем. Тому мені довелося повернутися до Єревану, на роботу у театрі.

І тут стався поворотний момент. У наш театр прийшов представник Карабаського комітету, і запитав, хто хоче поїхати в Україну вчити українську мову, щоб наші країни мали прямі стосунки. Працівники показали на мене, оскільки вважали, що я хочу вчитися. Спочатку я це сприйняв за жарт. Однак за кілька днів він мені подзвонив знову. Виявляється, що була така програма обміну студентами. Одна дівчина з України вчилась у Єреванському університеті, а тому мене відправили до Львова.

20 вересня 1991 року я проголосував за незалежність Вірменії, а наступного дня вирушив на тиждень до Львова, щоб познайомитись з місцем навчання. Однак в університеті сказали, що я запізнився, а тому мушу лишитись вчитися або приїжджати через рік. Я тоді сказав, що через рік не приїду, адже невідомо, що там буде, може навіть піду воювати в Карабах. Отож у чому я приїхав, у тому й залишився.

А як ти розв'язував питання з українською мовою, оскільки ти мав вступати на українську філологію, а якихось курсів для іноземців тоді ще, напевне, не було. Як і не було великої кількості тих іноземців, які хотіли вивчати українську мову?

Покійний ректор університету Іван Вакарчук на зустрічі зі мною чесно зізнався, що в університеті знають, як навчити української французів чи англійців, але для вірменів такої методики нема. Тобто ніхто з викладачів не знав, як я вивчатиму українську. Але мені насправді важливо було те, що Львів мені так сподобався, що я хотів тут залишитись.  Тому я дослухався до порад своїх друзів, які впевнено казали: "Ти знаєш російську, тобі раз плюнути буде вивчити українську".

Однак тоді Львів був геть іншим – я тут не чув російської мови. Якщо десь заблукав і питав перехожих, то вони не могли зрозуміти, що це за хлопець, і чому він намагається говорити українською. До третього курсу всі викладачі були впевнені, що я або перейду на юридичний факультет, або переведусь в медичний університет, де навчалось багато іноземців. Вірменин, який вчить українську мову та літературу, це здавалось чимось неймовірним.

Була ще одна історія. В університеті забули, що я мав поступати поза конкурсом, а тому мав складати іспити. У результаті я опинився четвертим під рискою, тобто провалив вступні іспити.  Однак написали листа міністру освіти Згуровському, який дозволив виділити для мене додаткове місце. За пів року я вже вільно говорив українською. Тоді керівником кафедри була Таміла Іванівна Панько, яка також мене вчила, губами артикулюючи слова.

Я відвідував заняття в університеті, а у бібліотеку мене не пускали, тому що не мав потрібних документів. Мусив піти до книгарні, щоб купити самовчитель української мови. З ним тоді також були проблеми, оскільки їх майже не було. Після занять я вертався додому, вмикав радіо, слухав його та писав диктант. Або ж брав газету та переписував текст. Це була порада Таміли Панько. Згодом я віддавав тексти дівчатам на перевірку. У них чимало було з тим курйозів, оскільки на підготовчому я ще не всі слова знав.

Три рази я хотів залишити навчання та повернутись додому. Інколи у мене виникало сильне бажання запросити своїх нових знайомих додому, показати їм карту, пояснити, де є Вірменія, а де Карабах, пояснити, що вірмени також християни, адже багато хто цього не знав. Аж раптом я зачитався книгою Левона Хечояна. Він нелегкий автор, але коли зайдеш у його світ, то вже важко відірватись. І я пропустив свій рейс до Єревану. А потім остаточно розпакував валізу, оскільки зрозумів, що якщо є такі люди – письменники, воїни, то чому я не можу вивчити українську мову?

Коли ти відчув, що володієш вже українською на достатньому рівні для навчання на українській філології?

Через пів року я міг вже дати собі раду на вулиці, у побуті. А вже на підготовчому відділенні мені ставили мову. Вивчав мову, літературу, історію України та іноземну мову – французьку. Підготовче відділення – це 19 дівчат і один я, хлопець. Це були дівчата з різних регіонів України. Кожна з них говорила своїм діалектом і це була ще одна проблема для мене. Коли я поступив на перший курс, то вже мав ретельно вчитись. У 90-х роках бібліотеки були переповнені, треба було шукати книжку у читальному залі.

Тобто на першому курсі ти вже мав складати іспити у повному обсязі?

Так, хоча були проблеми. Наприклад, розбираємо на українській літературі якийсь твір на іспиті. Кажу, що не встиг його прочитати. Тоді викладач й питає: "А що ви встигли прочитати"? Українські діти всі ці твори проходили в школі, а я за дев'ять місяців ніяк не міг догнати весь шкільний курс української літератури та мови. Деякі викладачі знали, що у Месропяна будуть якісь питання обов'язково. Однокурсниці допомагали мені з вивченням українських творів і Так я й складав іспити.

Я знав, що вчусь для себе. Одного разу декан Михайло Гнатюк каже, що Месропян слухає і щось записує, а що він записує? На початках, я перекладав собі лекції вірменською. Хтось з викладачів мені сказав, що якщо хочу вдосконалювати українську,  то маю писати українською, а якщо хочу вдосконалювати вірменську, то мушу писати вірменською. Були талони та комісія. На фізкультуру я не ходив. Згодом мене впіймав викладач, і я йому сказав, що приїхав вчити українську, а не бігати з дітьми. Тоді він мені запропонував перекласти методичку з фізкультури з російської на українську, щоб отримати залік.  Ось таким був мій перший досвід перекладацької роботи.

Так сталось, що я вступив у Львівський державний університет, а закінчив національний. Також це був перший випуск магістратури. З аспірантурою у мене не склалось, і ось чому. У мене залишилося радянське громадянство. Вірменія мені громадянства не давала, бо я ще вчусь в Україні, а Україна не давала його тому, що спочатку варто було отримати вірменський паспорт. А коли потрібно було вступати до аспірантури, то я вважався іноземцем, а для іноземців аспірантура була платною, здається 2000 доларів на рік.

Мав займатись питаннями громадянства, довести, що я на законних підставах перебував в Україні. На щастя я зберіг свій квиток до Львова, і таким чином зміг підтвердити законність свого перебування в країні. Так я став громадянином України. Після цього в Українському Католицькому університеті з’явилась вакансія, і я пішов туди. Але тут виникло питання, чому це в мене досі радянський паспорт? Лише після того, як я розповів про свої суди у справі громадянства, мене взяли на роботу в УКУ.

З чого розпочалась твоя справжня перекладацька діяльність?

На першому курсі мені пощастило, адже зі мною вчилися: літераторка Олена Галета, поетка Галя Крук, театрознавець Дмитро Мамчур та літературознавиця Ірина Старовойт. Саме Ірина Старовойт мені запропонувала квиток на виступ Оксани Пахльовської. Її мама, Ліна Костенко, написала вірша про вірмен, сказала вона і запросила мене прийти, оскільки буде цікаво. Оксана Пахльовська читала новели-флеш і у мене виникло бажання їх перекласти.

Я листувався зі своєю сестрою в Єревані, надсилав їй переклади. І врешті вона переслала мені вірменську газету, де опублікували всі мої переклади Оксани Пахльовської. У цей момент у мене виросли крила, адже я зрозумів, що хочу стати перекладачем. Умовою мого навчання у Львівському університеті було те, що після навчання я мав повернутись до Єреванського університету та викладати там українську літературу на кафедрі української літератури. Однак коли я повернувся до Єревану, то з'ясувалося, що завідувачка цієї кафедри, чудова україністка Седа Аверян померла. Тому я залишився у Львові.

Розмовляв Олександр Сирцов, Канал свіжої історії. Відеоверсія інтерв'ю:

Фото: Фб ВСЛ

Варіанти - онлайн газета новин Львова. Інший погляд на львівські новини та новини львівщини. Завжди свіжі новини про Львів, про львів'ян і не тільки. Тут новини у Львові оновлюються постійно.

Варіанти © 2012-2024