Дикі танці і рок-бурлеск у другій прем’єрній постановці від нового директора театру ім. Лесі Українки.
У львівському театральному контексті слово "прем'єра" звучить не так голосно як цього можна очікувати.
Ну прем'єра, ну ще одна чергова постановка, яку не відрізниш від попередніх. Львівське вухо вже давно відвикло асоціювати слово "прем'єра" з чимось новим, свіжим, неочікуваним, модним. Тому, коли з’являється хоч якийсь натяк на інтригу – це вже подія.
Цими вихідними такою родзинкою культурних подій Львова стала прем’єрна постановка “Вівісекція” у Львівському драматичному театрі імені Лесі Українки.
Автор дійства – новий директор театру Олексій Коломійцев, який окрім адміністративних обов’язків займається також режисеруванням. Заступивши на пост ще у квітні, Коломійцев взяв курс на оновлення колективу, репертуару та технічних засобів.
Першою постановкою нового директора стала вистава "Дівка" за п’єсою І. Котляревського "Наталка-Полтавка". Однак, є підстави головною візиткою Коломійцева вважати саме "Вівісекцію", адже, директор-режисер вже мав достатньо часу, аби налагодити театральне виробництво по-новому та представити дійсно оригінальну продукцію.
Анонси подавали "Вівісекцію" як збірку рок-новел. Олексій Коломійцев, взагалі, відомий любов’ю до жанру рок-мюзиклу. Тому, і "Дівка", і "Вівісекція" створювалися саме у цьому форматі, що для Львова є певною новинкою.
У дощовий суботній вечір театральна прем’єра, власне, приваблювала можливістю насолодитися особливим святковим театральним настроєм – світло, музика, буфет. Гардероб на жаль не працював, тому мокрі куртки і парасолі довелося тягнути зі собою у глядацький зал. Зате буфет – стіл, заставлений відповідними наїдками і напитками (посередині навіть сяяла пляшка горілки з кокетливо привідклеєною акцизкою), зустрічав відвідувачів прямо на сходах.
Перші враження дещо зіпсулися дешевими аудіо-спецефектами – невидимий голос конферансьє кілька разів нагадав глядачам, що вони присутні на радикальному дійстві, незрозумілому для середніх умів. Можлива іронія, закладена тут, межувала з нав’язливістю ринкових зазивал.
Втім, потім, почалося доволі цікаве дійство. Попри деякі недоліки – поганий звук, який не дозволяв розбирати слова пісень чи помітні хореографічні повтори, публіці було представлене нормальне розважальне видовище з гарними динамічними танцями, оригінальними сценографічними вирішеннями, форматною цирковою музикою. Саме чогось такого у Львові і бракувало – нормальне живе розважальне шоу. Повноцінною постановкою дійство назвати було важко – це швидше набір скетчів, танцювальних замальовок. Але, якщо абстрагуватися від заявок автора на гостру концептуальність, то все виглядало мило і цікаво. Актори викладалися на повну і викликали щире захоплення.
Особисто я почувався як на перегляді нових Трансформерів. На екрані/сцені щось постійно відбувається, підтримується жвавий рух, банальні діалоги/тексти пісень просто несуть в собі заряд форматного настрою, жарти і жести на рівні шкільного гумору, поточний сюжет важко зрозуміти, але загалом усе працює, справляє враження шоу і дає відчуття розважального відпочинку. Час від час приємно було оцінити об'ємні "живі" картини, які поставали на сцені, створені конфігураціями людських тіл, різнокольорового світла та димовим простором. Видовище могло цілком дати фору деяким кіно-блокбастерам. Порівняння з кіно тут невипадкове, адже, ціна за квиток на "Вівісекцію" дорівнює ціні на фільм у форматі 3-D.
На цьому місці рецензії можна було б поставити крапку. Хіба що згадати також цікаву глядацьку інтерпретацію вистави як пропаганди вегетаріанства – деякі сцени вівісекції, наприклад, розчленування курки, вражали достатньо, щоб відбити охоту їсти м’ясо.
Отже, можна було б просто підсумувати, що вистава дійсно варта перегляду. Більше, по суті, обговорювати там і немає чого.
Однак, вже наприкінці мене вразив один неприємний момент. Олексій Коломійцев вирішив ще раз вдатися до дешевого самовихваляння і використав у постановці уривок з вистави свого звільненого попередника. Таким чином, новий директор та режисер спробував поставити свою творчість у загальний контекст театрального процесу у Львові. І цим самим змушує мене також поглянути на його постановку у ширшій перспективі, не лише на рівні безпосередньої розважальності.
Олексій Коломійцев на обговоренні постановки після перегляду. фото: фейсбук-сторінка Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки
Жест Коломійцева зрозумілий – співставляючи свою збірку рок-новел із традиційною "селянською" постановкою, він заявляє, що у порівнянні з колишнім керівником, він представляє новий, більш прогресивний та сучасний підхід. Окрім того, що таке співставлення, в принципі некоректне, оскільки стосується різних жанрів – це як порівнювати молодіжний рок-концерт з виконанням творів Бортнянського (який в цьому сенс в нашу пост-пост-модерністську епоху?), хочеться піддати сумніву і сам зміст такої заяви.
Очевидно, що Коломійцев обрав занадто слабкого "хлопчика для биття". Чому б йому не порівнювати себе з дійсно сильними і прогресивними супротивниками? Можливо, тоді б у його постановках з’явився хоча б натяк на гостре осмислення злободенних проблем, як це прийнято у гучних виставах у Польщі, Німеччині, Росії чи Великої Британії? Можливо, тоді б його постановка пропонувала більш чітке і цілісне висловлювання, а не просто набір псевдо-філософських баналів?
Сьогодні, світове театральне мистецтво може запропонувати нам чимало цікавих зразків сучасної драматургії (або і пост-драматургії) у порівнянні з якими творіння Коломійцева буде виглядати ще більш жалюгідно і дрімучо ніж класика української п’єси 19 століття у інтерпретації його попередника. Виїжджати на висміюванні застарілих зразків театрального мистецтва – це, як мінімум, симптом небажання чи невміння зростати і розвиватися самому.
Чи вдалося харків’янину Олексію Коломійцеву справді оновити театральний простір Львова, якщо вже він сам ставить питання подібним чином? Директором театру ім. Лесі Українки Коломійцева обрали на основі конкурсу. Його поява повинна була стати початком довгоочікуваного процесу оновлення усього львівського театрального процесу, дати зразки, моделі інших підходів, що базувалися б на зовсім інших засадах театрального менеджменту і театральної продукції.
Минуло вже майже півроку. Театр ім. Лесі Українки отримав новий сайт, нове лого, помолодшав акторський склад, деяких працівників було звільнено, або перепрофільовано. При театрі створили власну професійну звуко-записувальну студію, була оновлена освітлювальна техніка. Це усе добре. Однак, чи з’явився у Львові якісно новий театральний простір?
Поки що, ми бачимо лише урізноманітнення репертуару – тепер у нас з'явився режисер, який працює у жанрі рок-мюзиклу. Режисер талановитий, здатний одночасно виконувати обов’язки і директора, і режисера, і сценографа, і композитора. Але, щиро кажучи, нам потрібна нова якість, а не театр одного режисера. Хочеться, щоб Львів знову опинився на меридіанах сучасного театру, щоб львів'яни мали змогу дивитися складні, цікаві, гострі, провокативні постановки, а не лише рустикальну драматургію позаминулого століття.
Коломійцев стоїть десь посередині між цими полюсами, але якщо він думає, що вже став одним з полюсів, то глибоко помиляється. Вигуки "Шок!", "Увага!", "Перформанс!", "Скандал!", винесені в анонс, це добре, але, як кажуть на сході, від того, що вимовляєш слово "халва" у роті солодше не стає.
Олексій Коломійцев повинен усвідомити, що статус директора великого театрального майданчика у значному культурному міському центрі Центрально-Східної Європи зобов’язує до чогось більшого ніж просто реалізації своїх давніх юнацьких задумів у жанрі мюзиклу. Йому чудово вдається бурлескна музика і динамічна сценографія, але чи цього достатньо? Для розважального шоу під горілку та сік, куплені в буфеті – цілком. А для реальних амбіцій по оновленню та наближенню до світових стандартів?
Олексій Коломійцев схоже опинився зараз на певному фаустівському роздоріжжі – чи вигукне він "Зупинися мить, ти прекрасна!", маючи на увазі мить, створену своїм талантом? Овації публіки на прем’єрному показі можуть схилити його до цього варіанту. Але, гучними аплодисментами наділяли і попереднього директора театру. Чи є це показником реальних творчих досягнень, співмірних з сучасною ситуацією світового театру?