Добра ідея шлюбиться з безідейним виконанням на рушничку всіляких кліше та інших абищиць.
Дебютний альбом гурту Wahomo приречено намагається переконати рандомного слухача у своїй сучасності, унікальності та глибині.
Найпершіше правило зустрічі з пресрелізами українських музик ніколи не бреше. Як тільки бачиш у ньому щось на кшталт: "новий погляд", "унікальна атмосфера", "глибини українського мелосу" чи "кожна композиція альбому – це окремий ритуал, що відкриває нові грані в самоідентифікації та тісного підсвідомого зв'язку зі своїм корінням", то варто відразу втікати в світ за очі.
У весільній приреченості фестивальних масштабів гурту Wahomo між молодятами (текстом і саундом) немає жодної хімії. Це шлюб з примусу або з розрахунку. Начебто прогресивний саунд нічого не додає фольклорним текстам своїм обрамленням, а лише заважає своїми кліше. Цікаво, а чим можна у цьому випадку вже писати про постметалічний кітч?
Це цікава ідея подати на тарелі весілля як акт відчаю та розпуки. За ідею перетворити весілля на приречене пекло у дусі фільму Лазня диявола (2024) Вероніки Франц можуть навіть виписати якийсь грант, адже диявол – це, звісно, клятий патріархат. Зворотна дзеркалочка демонізації сексу та кобіти у віках нині особливо актуальна та почесна, і якщо вміти це зробити з фантазією, то се стане справжнім святом музики.
Уяви на альбомі "Весільні Пісні" відверто бракує. Тут гурт Wahomo трохи нагадує польський колектив Batushka. Без православних риз та театралізованої чортівні на сцені – це лише блек блеком, нічого особливо цікавого. Гурту Wahomo варто трохи задуматися над цим і вже запасатися колекцією всілякого весільного дизайну для вистав на сцені.
Вони повторюють помилку Паліндрома та проєкту mertvi dereva. Вважають, що святий дисторшн завжди допоможе їм піднести клішовані форми до самого одкровення, допоможе перейти від букви до духа. Їм нині потрібні нові слова та нова комбінація звуків, а вони все намагаються заливати начебто нове, але все ще старе вино у старі бурдюки ("Воли", "Тихо-тихо").
Вони десь, схоже, фанати Tool та Isis. Та чи не варто було усій їхній вселенській скорботі на учнівському пост-металі вже зовсім з кінцями піти місцями у дум ("Дівування") чи даб ("Галочка")? Навіть в індастріал якщо вони вже так хотіли трохи деконструювати цю святошну атмосферу бароковою мавпою на розп'ятті ("Дівчата").
Нема тут жодного натяку на таїну. Все настільки передбачувано, старанно та нудно, що й весіллям навіть не назвеш попри всю ритуалізованість цього дійства. Всі ці весільні віночки, стрічки та шишки вже зовсім чужі на цьому святі життя разом з обтанцьовуванням рідні молодого та молодої з короваєм у руках – музика, гоп, за нього (за неї).
На карпатському блюзі з трембітами відразу хочецця втнути щось глумливе з Братів Гадюкіних поміж цієї ілюзії світової печалі в одному окремо взятому шалаші ("Блюз"). Тут вже вкотре для українських музик варто нагадати про трек "Smuggled Mutation" каліфорнійців Estradasphere, бо скіко вже можна так передбачувано та схематично не доганяти карпатський грув навіть з дримбою та цимбалами ("Неділя").
На щось більш-менш притомне на альбомі "Весільні Пісні" натякає хіба “Колискова”. Досягненням та найкращим треком альбому мусів би стати "Рай", де молодята нарешті відшукали декілька точок сопричастя, щоб вже зовсім не переливати свої благословенні рідини з пустого у порожнє.
У ту урочу мить єдності одним тілом навіть здавалося, що другий том цієї історії розпочнеться саме з цієї точки та вже не повторюватиме помилок свого дебютника. А на маєш, все це навіщось закінчується чимось вже таким істерично-блаженним, що це просто атас. Ну як так можна, люди добрі, шановні гості, дорога родино? Просили батько, просила мама, а тут вже щось зовсім таке. Тьху ти, їй-бо.
Насамкінець для молодих на науку лунатиме, звісно, трек "Smuggled Mutation" каліфорнійців Estradasphere з альбому "Palace of Mirrors" (2006).