Виставка ново-медійних інсталяцій показує зворотній бік медіа-реальності.
Тихо і малопомітно триває у Львові фестиваль аудіовізуального мистецтва Тетраматика. Довготривала і розкидана у часі на місяць подія не привертає до себе особливої медійної уваги. І даремно – за своїм наповненням, Тетраматика може дати фору багатьом іншим культурним розвагам Львова.
Представлені арт-проекти пропонують досить якісне і актуальне мистецтво – як вітчизняне, так і наших сусідів із заходу та сходу. До того ж, у справді широкому спектрі – від мультимедійних об’єктів до звукових перформансів.
Власне, у назві фестивалю організатори зашифрували свій комплексний підхід, маючи на увазі охоплення звуку, зображення, інтеракції та дії. Слово "тетра" – чотири – означає поєднання цих чотирьох елементів мистецької репрезентації.
Іншу суть Тетраматики можна вловити поділивши цифру 4 на 2. Два головних організатори та натхненники фестивалю Михайло Барабаш та Остап Мануляк представляють два різних мистецьких середовища Львова – "художнє" та "музичне".
Композитор та музиколог Остап Мануляк вже давно пропагує серед львів’ян “серйозну” сучасну музику, зокрема як організатор Міжнародного фестиваля електроакустичної музики Vox Electronica.
Художник та медіа-митець Михайло Барабаш зі свого боку теж займається культуртрегерством, зокрема, як співзасновник мистецького об’єднання НУРТ, що організує проекти та фестивалі, пов’язані з сучасним мистецтвом.
Кілька років тому Остап та Михайло разом перебували у Польщі як стипендіати культурної програми Gaude Polonia і у довгих розмовах дійшли висновку, що у Львові середовища, які вони репрезентують, майже зовсім не перетинаються.
Хоча у сучасному мистецтві досить важко розрізнити працю із звуком від праці з матеріальними чи перформативними засобами і, грубо кажучи, композитори, приміром, у своїй діяльності так само часто застосовують візуальні моменти, як митці – звукові.
З такими міркуваннями Остап та Михайло і задумали Тетраматику, сподіваючись, що цей фестиваль зможе пожвавити мистецьке життя Львова та сприяти розмиванню меж поміж різними середовищами.
Перша едиція мистецького чотиригранника відбулася у 2013 році. Врахувавши помилки та накопичивши досвіду, хлопці продовжили далі – у форматі бієнале, тобто раз у два роки.
Одна з головних подій цьогорічного фестивалю – україно-російська виставка мультимедійних робіт "Warning" київської кураторки Яніни Пруденко, присвячена "геополітичній ситуації останніх двох років". Слово warning з англійської перекладається як "пересторога" чи "попередження", але також містить у собі й інше ключове слово – war, "війна". Тож задум мультимедійної виставки відчитується як нагадування про те найстрашніше, до чого нас може привести політика, озброєна сучасними медіа.
Праця над виставкою розпочалася ще наприкінці 2014 року і усі включені до неї роботи були створені ще під час Майдану, або напередодні. Суспільно-політична ситуація в Україні змінюється досить швидко, тож виставка говорить переважно про реалії вже минулих років. Однак, пересторога-warning і повинна нагадувати нам навіть про те, що вже здається не зовсім актуальним.
Власне, контраст між російськими роботами, що представляють незмінний російський контекст, та українськими, в яких впізнаються вже пройдені переживання з тих чи інших моментів надзвичайно швидкої історії двох останніх років, є однією з головних точок збірки цієї виставки.
Перебуваючи у просторі "Warning", ми можемо дуже добре одночасно відчути об’єктивну ілюзорну природу влади/законності, швидкоплинну і мерехтливу як світло проектора, і її суб’єктивну тотальність у тих точках, в яких вона з тих чи інших причин зупиняється, претендуючи на статус вічної всеохопної реальності.
Як підкреслює Яніна Пруденко, технічна новомедійна матерія робіт ставить у фокус також тему нових засобів комунікації і теж у подвійному сенсі. Медіа можуть бути каналами комунікації, можуть нести сигнал застереження, але й можуть ставати серйозною зброєю у війні чи конфлікті.
Інстальована в затемнених залах третього поверху Палацу мистецтв, виставка постає перед відвідувачем як галерея рухомих світлових картинок. Для сучасної людини це, звісно, найбільш звичний спосіб сприйняття інформації.
Втираючись таким чином у сприйняття глядача, представлений арт намагається розірвати зсередини існуючі шаблони осмислення дійсності, опосередкованої медіа. Нам показують на перший погляд звичні образи, які виявляються неправильними, підозрілими, зіпсованими образами, що натякають на принципову зіпсованість і підозрілість усього, що ми можемо сприйняти через реальність каналів масової інформації, в залежності від спрямування владного/законного погляду.
В "Азовській пустці" луганчанина Антона Лапова модерний геополітичний простір раптом показує свою підкладку – архаїчний килим. У інсталяції киянки Аліни Якубенко відео-фіксація такого значимого символу як прапор втрачає свою чіткість і стає безпорадно-амбівалентною.
Те ж саме відбувається і з теле-новинами у роботі "Новини Луганська" від санкт-петербуржанки Наталії Тіхонової. Принципову викривлену природу теле-зображення демонструє відео-інсталяція "Інформаційні збої" іншої мисткині з Санкт-Петербургу Єлєни Роменкової.
Двоє робіт за допомогою мультимедійної інтерактивності створюють окремі моделі-метафори стосунків влади та індивідуума. У інсталяції "Знак натовпу" москвич Міхаіл Максімов перетворює інтерактивний екран на засіб маніпулювання масами та дозволяє кожному приміряти на себе роль диктатора. Інтерактивний фокус ока "Великого Брата" від херсонки Марини Дикухи ловить відвідувачів у свою зону контролю і неминуче зазнає поразки.
Гіпер-текстовий хепенінг "Еол" львів’янина Андрія Лініка в цьому контексті виглядає дещо нейтральним і напряму про геополітичні конфлікти не висловлюється. Ця робота моделює процес взаємодії людини, екрану та інтернету, унаявнюючи зазвичай невидимі процеси пошуку, відбору та репрезентації інформації.
Андрій Лінік немовби привідкриває певні грані "гуглівської чорної скриньки", натякаючи на прихований вплив тих чинників, про які ми не знаємо і не задумуємося. Втім, така проблематизація об’єктивності екранних поверхонь зрештою чудово вписується у загальний пафос виставки і застерігає від думки, що щось таки може бути нейтральним.
Власне, питання існування якоїсь нейтральної позиції і було основним моментом, що відрізняв позиції українських та російських митців.
Про це засвідчила дискусія за круглим столом "Поза пропагандою", проведена в рамках виставки "Warning".
Модераторка киянка Ольга Балашова спробувала розговорити митців щодо можливостей взаємної комунікації поза тими каналами зв’язку, які критикуються у їхніх роботах.
Учасники дискусії своїм прикладом показали, що змістовна розмова поміж культурними людьми можлива за будь-яких обставин. Однак, вивільнення з туману пропаганди не означало, що спільна точка зору таки буде знайдена. Під час дискусії стало чітко видно, що українців та росіян розділяють не ідеологічні, а світоглядні моменти, причому сформовані конкретними політично-суспільними реаліями.
Росіяни намагалися сформулювати якусь загальну, об’єктивну, майже космополітичну, абстраговану позицію, з висоти якої неважливими чи невирішальними є більшість поточних проблем.
Тоді як українці вперто виходили із конкретики і наполегливо хотіли говорити про ці самі проблеми, про конкретні справи, які можна робити тут-і-зараз, про детальні нюанси стосунків із своєю владою чи сусідньою колишньою "метрополією".
Було видно, що світ українців з часу Майдану дуже змінився. І продовжує змінюватись. А росіяни продовжують жити у ситуації, що змушує вправлятися в абстрагуванні.
Але зрештою, дискусія таки реалізувала свою комунікативну мету. Зокрема, один з учасників, москвич Міхаіл Максімов, зізнався, що спілкування з українськими колегами та почуті тут думки змусили його трохи переосмислити своє творче завдання як митця і що тепер йому хочеться стати більш відкритим до конкретної дійсності.
Така щирість дозволяє припустити, що у Міхаіла з відкритістю якраз все гаразд і може слугувати достойним прикладом нормальної комунікації. Тому, в цьому сенсі круглий стіл більш ніж вдався.
