Ярка Якуб’як: Якщо не втрачати свого внутрішнього стержня, то можна досягти багатьох речей

У неділю у «Дзизі» відбувся виступ легендарної рок-групи Їжак. Свого часу проект базувався у Львові, а сьогодні відновив творчість у Сполучених Штатах Америки. Про новий Їжак, про життя та творчість і про враження від теперішнього Львова – у розмові з Яриною Якуб'як, вокалісткою гурту Їжак та колишньою учасницею гурту «Мертвий півень» і з Марком Андрейчиком, засновником й учасником групи Їжак.

Наскільки відрізняється Їжак львівського формату від теперішнього?

Марко: Коли я приїхав до Львова у 1993 році, то так вийшло, що найближче зійшовся власне з музикантами і ми дуже часто бачились на каві. У мене тоді була група в Америці, називалась Кавун, наш теперішній барабанщик Крищин Гейс був тоді також у тій групі.

Але я хотів більше працювати з українською тематикою, я вже мав купу пісень тоді, достатньо на дві групи, і я вирішив з новими українськими друзями щось спробувати.

Виявилось, що вони були рок-зірками і дуже талановитими людьми. І це було все якось природньо. У першому складі на басі грав Джон з Мертвого півня, а на барабанах – Сашко Каменецький з групи Плач Єремії, на альті грав Тарас Чубай, Ярина співала, Місько Барбара, Роман Чайка на гітарі грав і ще Любко Футорський, один із засновників Мертвого півня.

А тепер ми в Америці живемо і не так часто можна приїхати в Україну, і багато членів Їжака уже не у Львові. Ми відродили в Америці цей проект. Це як і нові, так і старші пісні, але в новому виконанні.

Музиканти Їжака – це хлопці, з якими я граю вже 20 років. Роджер Бодайн, наш басист, фактично мене навчив як носити комбік, де медіатори класти, все. Він легенда філадельфійської рок-музики. А з Крищином я грав в Кавуні і граю дотепер.

А як щодо репертуару, це україномовні чи англомовні пісні?

Марко: 90% пісень – українською мовою. Існувала така група Люк з Харкова і у них є пісня на слова Жадана – «Ти ще чекатимеш сонця без меж». Я переклав текст цієї пісні англійською і написав свою музику –у нас цілком інакша пісня вийшла. Плюс є тексти нові, які я написав. Нові наші пісні я зібрав під назвою Crossing Dunai.

Ярино, ви покинули Львів у період розквіту і популярності Мертвого півня і загалом у час активного культурного життя у Львові. На скільки важко було адаптуватися в Америці?

Ярина: Якщо чесно, то мені було досить тяжко виїжджати, тому що 1999 рік був одним з найуспішніших моїх особистих років. Я була і як Дзвінка Гуцул дуже успішною на радіо, і Мертвий півень дуже добре розвивався і все йшло дуже гарно і для мене це було самообрізанням своєрідним.

Але я так вирішила, й іншого рішення бути не могло. Якщо врахувати, що я Риба, а це водний знак, я досить легко приймаю форму посудини, в якій знаходжуся. Без сумніву, було задіяно багато компромісів, але будучи розумною жінкою, я думаю, що мені поки вдавалося робити все чудово, зберігаючи своє обличчя.Якщо не втрачати свого внутрішнього стержня, то можна багато речей досягти.

Знаю, що ви займаєтесь також перекладами, що саме зараз перекладаєте?

Марко: Якраз тепер ми працюємо над перекладом Софійки Андрухович «Death is sexy», який опублікований у антології Декамерон, що Жадан склав. Бо зараз виходить антологія сучасної української жіночої прози в Америці і упорядник попросив мене щось перекласти з оповідань Софії Андрухович, я вирішив це перекласти.

Я також почав перекладати Василя Ґабора найновіший текст, який ще навіть не вийшов друком. А у листопаді вийшов наш переклад Костика Москальця «Вечірній мед», I частина.

Чи орієнтуєтесь у сучасному українському культурному просторі?

Марко: Нам Гич-Оркестр дуже сподобався. Я мало знаю про них, наживо не бачив, але мені подобається, це є львівське. Дивні мені завжди подобались, нам дуже сподобався останній альбом Ґорґішелі. Він кращий, ніж перший. На жаль, я так зрозумів, що вони ніде не виступають.

Ярина: На будь-якій гноївці щось вилазить, так як ми вилізли свого часу. То, що починає перегнивати і відпадати, воно обов'язково стане добрим гумусом для чогось нового. Головне, щоб увагу молоді забагато не перебрала низькопробна музика.

Бо нема нічого гіршого як фонове радіо, тому що воно тебе лупить підсвідомо і ти його постійно чуєш, воно здатне вбивати здорові клітини.

Чи сильно змінилось місто за час вашого переїзду, що вразило після приїзду до Львова?

Ярка: Оскільки ми приїжджаємо кожного року, часом 2 рази на рік, то аж таких яскравих змін не було видно. Це як те, коли чужі діти скоро ростуть. Якщо ти бачиш свою дитину, яким для нас є Львів, то аж сильно не зауважуєш змін. Зміни ми зауважили цього разу, коли прилетіли в новий аеропорт. Це була фантастична зміна, мені хотілося цілувати кожного носильника.

Марко: Що змінилось на 100% , так це сервіс.

Ярка: І ці білі, срібні, золоті люди, які сидять-стоять нерухомо на вулицях. Я одному такому, з хохлею в руках, сказала «смачного!», коли проходила поруч, а він взяв і зареготав! А я ж, бідна, до того часу думала, що то була справжня статуя?

А за чим ностальгія найбільша?

Ярка: За кавою, звареною на піску. Чомусь все менше і менше людей це роблять. Точно не за радіо-хвилями. Я включила радіо деякі і таке враження, що я нікуди не їхала, це знову 99 рік.

В чому проблема львівського радіо?

Ярка: Зашореність і страх спробувати щось нове, я цього не можу зрозуміти абсолютно. Всі так багато говорять про відсутність слухача, що я вже маю мозолі на язику на цю тему.

Мені вдалося трохи рубрику «Свіже м'яско» зробити на «Львівській хвилі», яку мені паскудно зарубали, залишивши записку на пульті – «Програму «Свіже м'яско» знято з ефіру». Директор і редактор ефіру, на той час, виявилися хлопами без яєць, бо їм було страшно сказати це мені в очі, то вони просто залишили записочку, коли я прийшла на свій ранковий ефір.

Яку музику любите слухати?

Ярка: Наш син диктує музичний супровід нашого дня. Він дуже любить Українську терцію, так він називає Піккардійську терцію, і Віктора Морозова.

Марко: З дитиною насправді все міняється і ти не маєш часу слухати своє, натомість ми почали писати свої дитячі пісні.