Євгенія Кузьменко: Діти - найяскравіша пляма в системі освіти
Напередодні Дня знань “Варіанти” розмовляли із вчителькою історії школи №24 Львова ім. Марії Конопницької з польською мовою навчання Євгенією Романівною Кузьменко, педагогом з 27-річним стажем викладання, про те, чи легко українці викладати історію в польській школі, як їй вдається висвітлювати найбільш суперечливі моменти і чого може простий вчитель побажати міністру освіти Дмитру Табачнику.
Як це – працювати вчителем історії у польській школі в Україні?
По-перше, наша школа державна, з польською мовою викладання. Звісно, вона відрізняється від інших шкіл, це видно ззовні: українська і польська атрибутика має бути врівноважена, ви можете бачити по кабінетах – скрізь є український та польський герби, карти обох країн. На шкільних урочистостях обов’язково піднімаються два прапори, у нас звучить два гімни плюс ще третій – гімн на пошану Марії Конопницької, ім’ям якої названа школа.
Я почала працювати в школі відразу ж після закінчення університету і гадаю, що в звичайній школі мені працювати було б нецікаво. Я викладаю три предмети – історію України, всесвітню історію та історію Польщі. Остання є факультативним предметом, тобто це є варіативна частина шкільного навчального плану. Це необов’язковий предмет, однак у нас на нього записуються всі діти, бо, зрештою, свідомі, що для того і прийшли в польську школу. Наші діти вивчають три мови - державну українську, польську – як рідну і англійську – як іноземну.
Часто мене запитують про те, як я, українка, викладаю контраверсійні історичні питання у польській школі, при чому згадують про одне і те ж: операцію “Вісла”, “волинську справу”, тобто взаємні образи українців і поляків. Попри те, що історія – найбільш суб’єктивна наука, я намагаюся подавати факти наскільки вони можуть бути “чистими”, стараюся зайняти позицію “між” - не обстоювати категорично ні українську версію подій чи висвітлення того ж самого з польського боку. Якщо є якісь певні моменти, які в польській та українській історіографії висвітлюються по різному, я представляю учням дві позиції. Тобто це не є складно, проблеми немає, адже більшість учнів у школі - громадяни України, хоча в кожному класі, як правило, є кілька громадян Польщі. Зрештою, так викладати навіть цікавіше.
Але все ж, чи є у школярів упередження до окремих питань українсько-польської історії, адже певні речі вони можуть почути вдома, від батьків?
Звичайно, але вони не бояться висловити свою думку, намагаються її обстоювати, дехто робить це навіть в категоричній формі. І тут доводиться згадувати давній латинський вислів: “Хай буде вислухана інша сторона”. Немає однієї правди, кожна сторона має свою правду і не можна безапеляційно переконувати в своїй правоті, особливо стосовно неоднозначних історичних подій. Дуже часто відбувається так, що діти приходять на урок зі словами: “А от мені вдома тато/мама казали так..”, і я їм кажу: “Дуже добре, що ви маєте іншу думку і представляєте її, можливо, ще хтось представить іншу точку зору...”.
А як Ви, як вчитель історії, оцінюєте підручники, які Вам доводиться використовувати на заняттях?
Надзвичайно погано. Це насправді біда. Вони дуже неякісні, просто кишать великою кількістю граматичних, фактичних, історичних помилок – це абсолютно нехлюйське ставлення до викладення навчального матеріалу.
Над деякими підручниками можна довго сидіти і виправляти помилки олівцем, особливо це стосується підручників із всесвітньої історії для 5 та 8 класу. При цьому є абсолютно однозначне враження, чому саме ці підручники з’являються в школах, чому саме ці автори отримали право на написання підручника, саме ці видавництва їх видають. Де-юре – вчитель мав би вибирати з кількох запропонованих книжок, однак, де-факто – до школи приходить саме цей, а не інший підручник.
Ще одна проблема – якщо історія України викладається українською, за винятком 5 класу, то ми користуємося тими ж підручниками, якими користуються в інших школах. А от підручники із всесвітньої історії – перекладені, тобто це ті ж підручники, що під міністерським грифом рекомендовані вчителям, однак перекладені польською. Такий переклад роблять для трьох шкіл – для нас (школа №24), школи №10 Львова і школи в Мостиськах (Львівська обл.). Можете уявити, скільки коштує такий перекладений підручник, якщо його наклад – лише 200 екземплярів. Ціна може становити 400-1000 грн. І ці книжки вручаються дітям в руки і над ними треба труситися, мусимо контролювати, пильнувати за ними, щоб вони зберігалися в належному стані.
Над підручником авторства Павла Полянського я працювала як один з перекладачів – переклала 16 перших параграфів, над підручником для 8 класу я працювала як редактор. Тобто можна сказати, що ці книжки вичитані від букви до букви. І навіть після того всього там є багато помилок. От якщо подивитися зовні: гарно – хороший папір, кольорові ілюстрації (попри те, що в старших класах ілюстрації в підручниках повинні бути чорно-білими), але працювати з ними надзвичайно незручно.
У нас є досить велика підбірка польської літератури, що видається дітям на руки, поляки дуже допомагають з її постачанням. Велика частина моїх історичних карт – польські карти. При чому я кажу конкретно, що мені потрібно, до прикладу, карту Стародавнього Риму – і я це отримую. Бо ті радянські карти, що у нас є, за віком старші від мене, вони погані і нецікаві.
А яким чином Ви отримуєте цю літературу? Куди саме звертаєтесь?
Буває по-різному. Часто в нас у школі бувають так звані “дикі” екскурсії – коли приходять оглянути школу незаплановано, без попередньої домовленості. Але це рідко, переважно у нас є багаторічні зв’язки з польськими школами, передовсім з тими, що носять ім’я нашої патронки Марії Конопницької – наші діти їдуть туди, їхні – до нас, сюди приїжджають вчителі з цих шкіл. Буває, що до нас приїжджають з потужної організації, яка дуже сильно підтримує польські школи – “Спільноти польської”. Вони приїжджають і кажуть: “Просто скажіть список того, що вам потрібно”. І, направду, в цьому плані вони сильно нам допомагають.
Я вже не кажу про якісь цільові фінанси, до прикладу, на нові меблі. Десять років тому ми перекривали дах за кошт Польщі, оскільки держава нам цьогоріч на підготовку школи до нового навчального року не дала ні копійки. Минулого року нам виділили 300 гривень, навіть не знаю, на що. Навіть крейди на рік йде більше, ніж вони дали грошей. Зате вони не забули 20 серпня у нашому районі зробити об’їзд шкіл і перевірити стан готовності школи до навчального року, не даючи грошей і навіть не питаючи, що нам потрібно.
Хоча я і не дивуюся з цього, особливо після того, як прочитала дві статті в. о. начальника управління освіти Львівської міськради Катерини Гороховської у “Високому Замку”. На жаль, мені довелось змінити свою думку про неї. Там вона розписала як вчитель має працювати і заробляти гроші – не дай Боже поскаржитись на невелику зарплату, слід працювати під час відпустки і таке інше. Тобто, на жаль, у нас дуже багато є негативу і непотрібного. Якби держава, принаймні, менше заважала, особливо, за посередництва абсолютно непотрібного, парового контролю. Я починала працювати в школі наприкінці існування Радянського Союзу і тоді не було стільки паперу, скільки вчитель має здати тепер. Ми звітуємось практично за все. Остання новинка – звіт роботи навчального кабінету. Звітування є, однак це не дає ніякого результату, адже з цього не виводять якихось рейтингів, ефективності роботи вчителя – ні. Ми просто не бачимо, для чого все це робиться.
То, виходячи з цього, можна сказати, що в держави є певна налаштованість супроти польської школи?
Ні, тут не йдеться конкретно про польську школу. Це стан освіти загалом.
Конфронтації з місцевим управлінням освіти у нашої школи немає. Школа повністю працює за державними програмами. Щоправда, наразі поки що не існує програми викладання історії Польщі, а також з польської географії, мови та літератури. Література у нас викладається інтегрованим курсом – світова і польська разом. Півтора року тому моя авторська програма з історії Польщі виїхала в Міністерство освіти в Київ і там застрягла. Мені вдалося зв’язатися з однією з членів комітету освіти - вона була в нас в школі на котромусь навчальному семінарі – і просто спитатись, до кого мені звернутись, щоб пошукати програму. Адже, не маючи програми з грифом міністерства, я не маю права читати цей курс. Через цей час ця пані, її звати Жанна Олексійвна Кошкіна, зателефонувала мені і сказала, що програма жива-здорова, пройшла перше рецензування, має бути друге рецензування, подальшої процедури я не знаю. Мені про це повсякчас нагадає завуч – мовляв, зателефонуйте, хоча я туди телефонувала, а за рік нічого не змінилось. Ось така система - вже два роки програма десь там “ходить”.
І чому, на Вашу думку, так відбувається?
Не знаю, мотивації для цього я не бачу. Це старий, правда, мені так виглядає, не український, а російський принцип роботи – покласти справу в довгий ящик, і хай там “вилежиться”. А потім – от, давайте щось із цим зробимо.
Програма вже пройшла всі можливі рецензування тут, вона складена близько до курсу історії України, адже дуже часто теми в нас переплітаються і я не розділяю окремо урок на історію двох різних країн, просто попереджаю учнів, щоб вони взяли ще один підручник. Тобто до програми не може бути якихось претензій виключно через її “польськість”, Боже борони. Тому вважаю, що так відбувається через елементарне недбальство. Їм “не горить”, а мені якраз “дуже горить”.
Така ж ситуація була років п’ять тому, а може й більше у мого колеги, вчителя історії в польській школі №10 Львова. Він так само відправив програму і чекав на неї два роки. Тобто в мене є ще півроку, а далі, можливо, піду на рекорд. Для мене важливо мати цю програму і працювати офіційно, а для людей в міністерстві – важливіші інші речі. Наприклад, наштампувати тих же безмежно дорогих неякісних підручників, відмити на цьому гроші, а я працюю щоденно.
Часто мої знайомі, коли чують що я працюю в школі, кажуть: “Боже, як це з дітьми працювати!”. Та нормально. Діти – найяскравіша пляма в системі освіти, бо з ними якраз найменше проблем. Проблеми нам створюють “зверху”, на певних рівнях наших офіційних інституцій, а допомагають нам дуже рідко.
Де знаходять себе Ваші учні після закінчення школи? Є такі, що вирішують пов’язати своє життя з історією?
Так, цього року моя учениця вступила до ЛНУ ім. Івана Франка на історичний факультет. Раз на п’ять-шість років у мене хтось із учнів обирає фах історика. Є і переможці олімпіад, учасники обласних олімпіад, але мені йдеться не про це. Я вважаю абсолютно хибною думку, що всі діти повинні отримати вищу освіту. Це не потрібно, люди потім страждають від того, що стають не на той шлях, не можуть знайти себе в житті з тим дипломом. Хіба це нормально, коли 95% дітей з класу намагається вступити до вишів?
Вступити і навчатись може будь-хто, тепер для цього перепон нема. Інша справа, для чого це дитині, чи вона “потягне” цю науку. Адже внести гроші за платне навчання – ще далеко не все. Отоді й буває, що дитина, яка без помилок не може написати власне прізвище, вступає на факультет журналістики. Наочно результати платного навчання можна побачити на шпальтах газет через численні граматичні, орфографічні помилки. Хто ж може краще володіти словом, мовою, ніж журналіст? І вже виросло ціле покоління таких юристів, лікарів, до яких боїшся звертатись за допомогою. Але це все, безумовно, державна політика. І держава від платного навчання вже не відмовиться, про це навіть мови бути не може. У мене враження, що і в державі в цілому, і в системі освіти, зокрема, відсутнє бачення завтрашнього дня – до чого ми таким чином ведемо державу, кого ми виховуємо?
Виші нарікають на школу, яких, мовляв, випускників ви випускаєте. Але ж не можуть всі учні вийти зі школи і написати ЗНО з чудовими результатами. Це нонсенс! Для того й існує зовнішнє незалежне оцінювання – для відсіювання дітей. Хоча, загалом, рівень знань дітей звісно, падає.
Два роки я працювала як екзаменатор на ЗНО у Львові, тобто мала змогу спостерігати за тим, як змінюються завдання за рівнем складності. Зараз залишились лише завдання закритого типу, а за допомогою їх жодним чином не можна розкрити знання учня, його уміння і навички. В завданнях відкритого типу, які перевіряв екзаменатор, дитина ще могла якось обстоювати свою думку, викладати, аргументувати, показати, що вона може робити якісь певні висновки, однак вони були скасовані, здається, ще три роки тому. Адже знання історії - це, передовсім, вміння викладати свою думку, аргументувати її фактами, переконувати читача чи слухача у чомусь. Абсолютно неможливо перевірити такі навички за допомогою тестів.
Загалом у формуванні завдань ЗНО справа йде до спрощення. Відповідно, діти не відчувають потреби стрибати вище голови і це не сприяє розумовому розвитку дитини. Дитина знає, що треба поставити “пташечку”. Вона знає, що спише, використовуючи різні технічні засоби.
У нас в школі були такі дива дивні, коли діти примудрялись списувати за неймовірних умов. З цього погляду діти молодці, вони собі дають раду. Можливо, вони відстають у плані накопичення знань, але зате вони дуже практичні, вміють добре зорієнтуватись в ситуації. Ми у свій час інакше розуміли, що означає “зорієнтуватись” – відкрити книжку, почитати, знайти інформацію.
То чи можна сказати, що діти сьогодні не хочуть вчити історію?
Ні, я не погоджуюсь з цим. Вчити історію не хочуть ті, хто не хоче вчитись взагалі. Для них навіть оцінки не є мотивацією. Хтось вчиться з цікавості, хтось – з обов’язку, хтось просто виконує завдання, бо розуміє, якщо він сидить на уроці, а перед ним стоїть тітка - то слід якось реагувати на неї. На жаль, тепер діти не хочуть читати. Це, напевно, тенденція останніх років десяти. А якщо не читають, то, відповідно, не пишуть грамотно.
Для наших учнів є ще одна мотивація вчитися. Наприкінці квітня – на початку травня вже ось 18 років поспіль приїжджає комісія польського міністерства освіти і вони тут, на місці, протягом трьох днів приймають, можна це так назвати, вступні іспити у дітей з регіону. Умова номер один при цьому – польське походження дитини. Діти, які тут успішно складають іспити, отримують право зі стипендією навчатись в польському виші, які виділяють для цього певну кількість місць. Ось минулого року з одинадцятого класу шестеро дітей подавало документи і всі шестеро вступили до польських університетів.
Хоча рік на рік не припадає. Буває, що діти відсіюються, адже щороку даються різні завдання. Вони бувають і дуже легкими і дуже складними, залежно від того, хто складає. Таким способом діти у нас вчаться і на медицині, і на психології, і на політології, на економіці, на культурології і на багатьох інших спеціальностях і при тому в престижних вишах. Це і Варшавський університет, і Краківський, університет у Вроцлаві, і навчаються там діти достойно. Велика кількість дітей намагається якимось способом затриматись там, повертаються сюди з польськими дипломами. При цьому, хоч між Україною і Польщею існує угода про визнання дипломів, тут не обходиться без проблем. До прикладу, вчителька нашої школи, колишня учениця, полька “z krwi i ko?ci”, після закінчення у нас педучилища, отримала диплом Вищої педагогічної школи в Жешуві. І з цим дипломом вона кілька разів їздила в Київ, щоб нострифікувати його. Хоча, здавалося б, він відразу мав би визнаватись тут, в Україні. Однак, коли дійшла справа до чергової атестації, виявилось, що потрібно проходити через довгу, нікому не потрібну бюрократичну процедуру. Людина кілька разів повинна з’їздити до Києва, при чому власним коштом.
То чи є сенс батькам віддавати дитину, що не має польського коріння, до вашої школи, якщо в польський університет таким способом вона все одно не має права вступати?
Чому ж. Дуже багато людей віддають наших дітей в школу і з інших причин. Школа маленька – десь 230 учнів, ми всіх знаємо, чужий тут не пройде – всі рідні, всі свої. Тут хороший клімат, починаючи з педагогічного колективу, що саме для жіночого коллективу – рідкість. Я іноді жахаюся з того, що відбувається в інших школах – там люди між собою судяться. А в нас абсолютно здорова атмосфера і діти це чудово відчувають. Я не кажу, що наша навчальна установа – ідеальна, в нас теж є свої проблеми – розбиті носи, прогульники. Проте багато років нема учнів, які перебувають на обліку в міліції, бо ми зі своїм дільничним співпрацюємо в разі потреби.
Оце і є специфіка маленької родинної школи. Тут хтось – чийсь двоюрідний брат, хтось комусь – сват, в когось тут діти навчались. Вже декілька поколінь пішло, є вчителі, випускники цієї школи, і їх діти закінчили цю школу. Це все сприяє такій дуже родинній атмосфері. Я зараз класний керівник восьмого класу і навчаю двох дівчаток чия мама також була моєю випусницею. Щоб прийняти дитину, для школи аргументом може бути “я закінчив цю школу”, навіть якщо людина і близько не має польського походження.
Великий плюс школи №24 в тому, що наші діти постійно десь їдуть до Польщі: або влітку відпочивати, або протягом року на спортивні змагання, або на мистецькі виїзди. Це ще один аргумент, щоб віддати дитину сюди. Ну і додатковий фактор – знання польської мови. Щоправда, кількість місць обмежена. Цього року було багато охочих і ми мусили відмовити 8 дітям, яких хотіли віддати до нас у перший клас. І так набрали, здається, 32 дитини, що вважається багато.
Часто буває так, що дітей віддають до нас у школу навіть у 10-11 класі. І, як правило, віддають хороших дітей, які дають собі раду. Цього року до одинадцятого класу в нас прийшли дві учениці і вони обидві вступили до Польщі при тому, що знання польської мови в них було навіть не елементарне, грубо кажучи - ніяке. Звичайно, їм приватно довелось вивчати мову додатково.
І на завершення: чого б ви побажали нашому міністрові освіти Дмитрові Табачнику?
Щоб він пішов у відставку. Тут просто немає про що говорити. Це людина, яка не чує, бо не хоче, яка фігурально висловлюючись, іде “по трупах”. Бо виправити там нічого не можна. Він не зміниться, він не зробить кроку ні в один, ні в інший бік. Він є настільки монолітним і негнучким, що для нього дорога одна – відставка. Хоча зараз він нагадує “непотоплюваний крейсер”.