Україну лихоманить понад два тижні.
І якщо починалося все по-дитячому романтично й світло, за високу мрію багатьох українців жити краще, тобто по-європейськи, то після силового розгону київського майдану "Беркутом" 30 листопада та кривавих подій 1 грудня, стало чевидно, що романтика скінчилась, протести набули іншого, виразно українського змісту і характеру.
Опозиція
Ще декілька днів перед тим, багато хто зі спостерігачів нарікав опозиції на те, що вона немає чіткого плану дій, не визначила цілі і завдання для учасників акції.
Станом на 6 листопада ВО "Батьківщина" опублікувала такий план і визначила цілі протестної акції, закликавши людей не до мирних акцій за продовження Україною євроінтеграційного курсу, а до мирної боротьби проти діючої влади з метою повалення останньої.
"Звільнення політичних в’язнів, кримінальні справи проти Захарченка, "беркутівців", які винні у побитті демонстрантів, відставка Уряду Азарова, дострокові парламентські та президентські вибори, підписання Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом", – визначені цілі протестного майдану.
Запропонований ВО "Батьківщиною" план дій поділяють всі учасники опозиції, хоч на офіційних сайтах УДАРу та ВО "Свобода" його не розміщено.
Натомість нардеп Ірина Сех заявила: "У Києві створено Штаб національного спротиву, який очолили голови трьох опозиційних політичних партій – ВО "Свобода", ВО "Батьківщина", УДАР. Наші вимоги – це відставка уряду Азарова, відставка президента Януковича, президентські і парламентські вибори, звільнення політв’язнів, покарання винних у побитті студентів 30 листопада".
Отож, якщо слідувати офіційній версії документу, завданням номер один опозиції відтепер стало звільнення політичних в’язнів, в тому числі, слід розуміти, й Юлії Тимошенко, яке раніше, якщо і висувалось учасниками перших євромайданів, як студентських, так і опозиційних, то далеко не першим пунктом.
Напевно, це правильно, адже сьогоднішні лідери опозиції Яценюк, Кличко та Тягнибок фактом свого тріумвірату і небажанням перед серйозними загрозами визначитися і поступитися лідерством на користь когось одного, довели неспроможність бути та діяти адекватно ситуації, що сьогодні склалась в Україні, і яка реально переросла колективний формат керівництва опоизцією.
Саме відсутність єдиного лідера в опозиції не в останню чергу спричинило те, що остання вже протягом понад тижня нездатна ні добитися від влади чіткої відповіді на питання хто дав наказ по звірячому розігнати в більшості випадкових людей, що опинились 30 листопада на Майдані в Києві, ні реалізувати такий здавалось би реальний шанс на відставку уряду Азарова, який випав їм після подій 30 листопада.
Більше того, опозиція не знайшла в собі сили взяти бодай часткову відповідальність за те, що вночі 30 листопада нікого з реальних політиків не виявилося на майдані в Києві, щоб захистити учасників акції від демократизаторів "Беркуту".
Тимошенко або будь-хто з політиків її масштабу та харизми потрібний опозиції, це – очевидно, без такого єдиного лідера керівництво опозиції залишається несамостійним, а тому малодієвим і малоефективним.
Але, прочитавши до кінця документ, запропонований "Батьківщиною", ви не отримаєте відповіді на те, що конкретно пропонується зробити для того, щоб звільнити політичних в’язнів, в тому числі і Тимошенко, вже зараз, бо це завдання стоїть все ж таки пунктом №1.
Ви також не знайдете розуміння того, чи відбудуться в державі системі зміни внаслідок заміни уряду та дострокових перевиборів президента і парламенту.
Немає й відповіді на питання хто персонально повинен очолити уряд у разі відставки Азарова.
Тобто, праві були експерти, які зазначали, що для опозиції визначитись з завданнями і планом дій – значить обмежити коло потенційних учасників акції протесту, більшість яких, насправді, добиваються не персональних змін в уряді чи в парламенті, а виступають за справедливість, проти корупції, за високі європейські стандарти життя, тобто за нову Україну, повне перезавантаження її політичної системи.
Опозиція як раз останнього нікому не обіцяє.
Влада
Виглядає на те, що центральна влада вкотре помилилася в своїх розрахунках, як стратегічних, так і тактичних. І йдеться вже не лише, і не так про підписання чи не підписання угоди про асоціацію, а про доволі короткозору внутрішню політику центру.
Влада Януковича, і це не є секретом, спирається перед усім на підтримку українських олігархів. Останні достатньо виразно в перші дні грудня продемонстрували свою незгоду з силовими методами влади щодо власних громадян.
Але далі попередження Януковичу вони не пішли: фракція Партії регіонів у парламенті зберегла монолітність, втративши лиш декількох депутатів попри обіцяних двадцяти, відставка уряду, попри очікування опозиції, не набрала достатньої кількості голосів.
Головний редактор Лівого берега Соня Кошкіна відверто заявила про те, що останнього не сталося тому, що олігархи не підтримали в цьому питанні опозицію.
"Азарова сохранили в кресле не коммунисты. И не злобные регионалы. Его сохранили элиты. Все те, кто мог дать своим штыкам команду жать кнопку "за" вопреки всему... Меж тем, тектонические сдвиги в украинской политике всегда обеспечивали элиты. Улица – да, хорошо, отлично. Но институциональные решения всегда обеспечиваются консенсусом элит. В 2004-м тоже так было, кто не помнит. Посему пока элиты не перегруппируются, не сделают новую ставку, ничего не будет. Увы".
Влада Януковича також реально розписалась в провалі своєї регіональної політики, перш за все, щодо Західної України. Вочевидь, в Києві впевнились в думці, що ситуація в Галичині є повністю контрольованою внаслідок тотальної зачистки західних областей від місцевих кадрів.
Не лише в обласні держадміністрації, але й в правоохоронні органи, суди, митниці, податкову на керівні посади потрапили уродженці інших міст.
Утвердитися в цій думці Києву допомагала і наша роз’єднана, а інколи й продажна опозиція, що бігала то до Клюєва, то до Льовочкіна отримувати подачки й запевняти в своїй лояльності до режиму.
Не бракувало і "галицьких хрунів", що вишукувались за хлібними посадами та співали осанну регіоналам.
Влада Януковича за три роки так і не спромоглася налагодити діалог з галицькою інтелігенцією, громадськими діячами, освітянами, не говорячи про те, що вона залишилась абсолютно незрозумілою галицькій молоді.
Її представники на Львівщині загравали будь з ким, але не налагоджували зв’язки з громадою.
Саме на такому тлі всі потуги уряду, як фінансові, так і соціальні, забезпечити стабільність в регіоні, не дали жодного ефекту.
Цю владу, незважаючи ні на що, продовжували не любити в Галичині.
Згадайте, як ще недавно, доводилося чути і читати в соцмережах щось на кшталт того, що навіть якщо Янукович і підпише асоціацію з ЄС, то ніколи в житті не подякую йому за це та не проголосую за нього на наступних виборах, бо це – не мій президент.
Студенти
Фактор реального впливу студентської молоді на розвиток ситуації поступово відходить на другий план. Політикам таки вдалося задушити голос студентства у своїх обіймах.
Насправді сьогодні у активних студентів є вибір: або влитися в ряди вже існуючих опозиційних партій, або самоорганізуватися і створити нову політичну партію, яка запропонує українському суспільству цілі і принципи, задекларовані єврмоайданом.
Звісно, що це означає кінець того євромайдану, який ми знали і який ми підтримували ці два тижні.
В студентському середовищі знайдуться прихильники як першого, так і другого.
Першим доведеться, згідно з планом, озвученим Іриною Сех, вдатися до пікетування бізнесу олігархів, які фінансують Партію регіонів, зокрема – Рината Ахметова чи Олександра Гереги, місць дислокації спецпідрозділу "Беркут" і внутрішніх військ, Львіської ОДА та інших органів влади.
Прихильники другого варіанту можуть розпочати дискусію щодо засад нового політичного руху хоча б на базі тексту Гаррі Селдона "Хто винний і що робити або революція інтернет-хом’ячків".
Чим би не завершилась історія євромайдану, українське суспільство сьогодні віддає пошану молодому поколінню за те, що вони наважались першими сказати, що так більше жити не можна.
Політична криза чи революція?
Висока політична активність українського суспільства дала підстави багатьом стверджувати, що в Україні почалась нова революція. Але експерти в цьому питанні більш обережні і виважені, вони намагаються наразі уникати цього визначення.
І не востанню чергу через те, що опозиція не задекларувала революційних гасел, а лише вимагає наразі персональної заміни керівників держави.
Напевно більш точно ситуацію, що склалася в Україні, можна охарактеризувати як глибока політична криза яка ось-ось, у випадку, якщо опозиція і влада не сядуть за стіл переговорів, також може доповнитись й кризою економічною.
Відповідальність за цю кризу, насправді, несуть як влада, так і опозиція. Саме цю думку висловиви масові студентські протести кінця листопада-початку грудня, висунув гасло "Без політиків".
У цій ситуації очевидно, що влада повинна дослухатися перш за все не до політичних вимог опозиції, а до справедливих вимог громади і зробити все від неї залежне, щоб звільнити незаконно затриманих 14 активістів Майдану та покарати тих, хто винний в побитті мирних демонстрантів та журналістів.
Останнє, вочевидь, передбачає і звільнення займаних посад тими чиновниками, хто віддівав накази так по звірячому розігнати акції протеста 30 листопада та 1 грудня в Києві.
Це, сподіваємось, відкриє шлях до конструктивного діалогу між владою і опозицією, до спільного пошуку мирного виходу із політичної кризи.
Тим самим і у влади, і у опозиції зберіжеться шанс на діалог, шанс утримати економіку держави від повного розвалу, шанс на мирне перезавантаження влади в Україні шляхом демократичних виборів за умови визначення чітких її пріоритетів і критерієв діяльності у майбутньому.
При цьому очевидно, що вимога дострокових президентських виборів виглядає доволі абсурдно, адже де-факто, країна вже вступила у президентську виборчу кампанію 2015 року.
Останнє є вкрай потрібним для народу України, і саме цього добиваються українці вже понад 10 років, починаючи з акції "Україна без Кучми".