Юрій Білей: Головне – ідея, як виражена – неважливо

Як можна дійти до актуального мистецтва, як вижити художнику, який не малює, як організували галерею сучасного мистецтва на своїй кухні і не тільки це розпитали художника Юрія Білея.

Юрко Білей лише кілька років тому починає працювати з актуальним мистецтвом.

Лише кілька років тому він бере участь у перших мистецьких фестивалях, показує перші перформанси, їде на перші міжнародні виступи.

Відкриває у себе вдома галерею Detenpyla, а згодом, у закинутому будинку на Єфремова, 26 робить з друзями ще одну галерею, де презентували свої роботи як молоді і талановиті художники, так і мистецькі авторитети.

Спільно з друзями-художниками створює Відкриту групу і минулого року вони отримують першу премію PinchukArtCentre.

Але найголовніше, отримує визнання і серед публіки, і серед поважних і відомих художників та мистецтвознавців в Україні та за кордоном.

Юрко, ти мріяв у дитинстві стати художником?

Я добре малював і мене тато повів у школу мистецтв. Він був міліціонером і одного разу в Ужгороді обікрали майстерні кількох художників.

Це така історія, як у фільмі виходить. Один з тих художників зайшов до нас додому подякувати татові, а той показав йому мої малюнки.

А що ти малював тоді?

Якісь копії з книжок, звірів, як всі звичайні діти. Потім я почав ходити в школу мистецтв, був період, коли я не хотів туди ходити, прогулював заняття.

І одного вечора тато провів зі мною серйозну розмову, сказав, що знає про мої прогули в школі мистецтв. А потім спитав чи я зможу відповісти йому ким я стану, якщо не художником?

Це був переломний момент, коли мій тато міліціонер вплинув на мою подальшу долю більше, ніж я. Після того я ходив на всі уроки і таки став художником.

А як ти дійшов до актуального мистецтва?

Я вступив в Академію мистецтв на кераміку, бо вивчав її у школі мистецтв. До 3 курсу я просто вчився, щось робив, нігде не виставлявся.

І переломним моментом стало знайомство з художником Сергієм Якуніним, з Влодком Кауфманом, з проектами Дзиґи, зокрема цими виїзними фестивалями.

Кілька разів ми з Мирославом Вайдою їздили по фестивалях, але він нас брав: мене, Пашу і Стаса (Павла Ковача молодшого і Стаса Туріну. - Варіанти) допомагати у його проектах.

Мирослав багато нам розказував, показував, давав книжки, познайомив з Кауфманом. Багато нам допоміг тато Павла, відомий художник, він живе в Ужгороді.

Я зробив диплом, закінчив Академію і більше з керамікою я не працюю, я досконало знаю всю техніку. Інколи я заробляю цим гроші.

Власне, як виживають художники, які займаютсья актуальним мистецтвом, воно у нас не продається?

Кілька років тому у мене були комерційні замовлення, які не мали жодного відношення до творчості.

А далі я виграв стипендію, весь 2013 рік я прожив повністю на гонорарах за перформанси, проекти.

Але це за кордоном платять тобі за таке?

Так. В Україні ти можеш хіба зекономити на коштах, які тобі виділяють на створення роботи.

Максимальний гонорар за перформанс, який я отримував, становив 400 євро. Але в Україні за перформанси не платять.

Яким був твій перший перформанс?

Перший перформанс був на Школі перформансу у 2011 році. Перед тим, у 2009 ми їздили з Вайдою на фестиваль на Кінбурнську косу, там я зробив першу концетуальну роботу.

За ці кілька років, відколи ти почав займатись перформансами, ти брав участь в одному з найвідоміших фестивалів перформансу. Як твої роботи там сприймати?

Ти про Zaz? Минулого року фестивалю виповнилось 25 років. Були учасники з 12 країн світу.

Я в Ізраїлі робив не такі речі, як в 2011 році. Це було більше схоже до того перформансу, що я робив на фестивалі Дні мистецтва перформанс минулого року.

Публіка це сприймала, художники з інших країн також, а з самою Тамар Рабан (перформер і організатор фестивалю. - Варіанти), ми не поладили.

А перед тим з Павлом ми були на фестивалі у Пьотркові Трибунальському, там відбувається найперший фестиваль перформансу у Польщі.

Ми були правда у групі офф, це для молодих художників, там було багато відомих перформерів, деякі з них з Балдигою до Львова приїжджають.

Януш Балдига, один з найвідоміших перформерів у Європі, по-моєму до вас з трепетом відноситься?

Він дуже любить українських художників. Він сам з-під Любліна, а це близько до нас. Ця Східна частина Польщі любить більше нас, ніж Західну Європу.

Вони у нас бачать потенціал, я не про себе говорю, а загалом, вони бачать, що нам є куди розвиватись, а в західних країнах все укомплектовано.

Навіть коли ти дивишся на молодих польських художників, то бачиш, яка школа за цим стоїть, там є свої напрямки перформансу.

А ми цікаві для них тим, що ніхто не знає звідки ми і як дійшли до таких ідей. Шляхи доходження до певних речей у нас зовсім інші.

Що для тебе перформанс?

Подолання комплексів, пізнання себе. Що я відчув після першого перформансу – подолання комплексу публічності. Це перший комплекс, який можна побороти, я тепер менше червонію.

А от зашивання рота наживо?

Це також подолання комплексів, коли я беру книжку в руки і засинаю. Це боротьба зі стархом, я боюсь голок дуже. Це все спроби подолання страхів, комплесків, але не відразу це вдається.

У Любліні, на фестивалі Akcia 27, де участь беруть художники до 27 років я під час перформансу скурив дві пачки цигарок, хоча і дальше курю.

Для створення кераміки ти маєш знати певну технологію, а що тут треба знати?

А тут ти всі техніки маєш знати. От Добриня Іванов готував проект Автономна республіка Борщагівка, то йому треба було частково стати юристом або політолог, щоб цей проект створити.

Він ходив консультувався з юристами, він усвідомлює, як це треба зробити, скільки інстанцій пройти, щоб зробити референдум.

Як батьки тепер ставляться до твоєї творчості, вони не жаліють, що ти таки став художником?

Їм більше подобались мої роботи, які я в школі мистецтв малював: квіти, пейзажі, будинки.

А тепер для них важливо, що я маю можливість виставлятись у відомих галереях, отримувати гроші за це. Вони вважають, що це успіх.

Галерея Detenpyla працює уже три роки, я ще кілька років тому бачила інформацію про неї на одному відомому російському сайті про культуру, тут виставлялись відомі художники, ви сподівались на такий активний процес?

Все сталося випадково. Організували у мене на кухні одну виставку, а потім почали інші робити виставки, назвали це галереєю. Перша виставка зібрала багато людей, ми подумали, а чого б ні?

Звідки така назва галереї, що вона означає?

Слово детенпула в студенські роки в нашій компанії крутилось і вживалось дуже часто.

З нами в гуртожитку мешкав один хлопець, ми його називали Македонський, саме від нього ми його почули вперше. Він мешкав біля чернівецько-ромунського кордону.

У молдовській мові це слово є незензурним, але ми декілька букв у написанні замінили, схоже тільки звучання. Тому Detenpyla Gallery – це власна назва.

На скільки змінилась публіка, діяльність самої галереї за ці три роки?

Публіка різна приходить, все залежить від того, хто виставляється і як вчасно розішлемо анонси.

Які критерії відбору проектів, які можуть бути представлені у Detenpyli?

Є багато таких художників, які хочуть тут виставлятись, надсилають листи з пропозицією, але якщо це не підходить під нашу концепцію, то ми відмовляємо.

Тут є суб’єктивна думка трьох (координатори галереї Юрко Білей, Павло Ковач та Стас Туріна – Варіанти), інколи одного, коли двох немає, це нормальна практика. Я також помітив, як ми розвиваємось, так і галерея розвивається.

Мені подобається, коли люди працюють з концептуальними проектами, як воно буде виражено – неважливо, головне, щоб була ідея в цьому.

Ти задоволений тими проектами, які виставлялись у галереї?

Я до всіх проектів майже однаково відношуся, вони всі стають близькими, є 10 улюблених.

Але нещодавно я переглядав, що було в галереї і зрозумів, що деякі виставки не варто було робити. Я буду тепер дуже критичним. Але це все розвиток, треба працювати.

Одне закарпатське видання згадує 10 мешканців Ужгорода, які прославили місто у 2013 році, там згадують і Юрка Білея, Павла Ковача і Антона Варгу, учасників Відкритої групи, а Тіберій Сільваші говорить в інтерв’ю, що є речі, які можуть сказати тільки закарпатці. На скільки ужгородський контекст був важливим для тебе як для художника?

Як художник я себе не вважаю закарпатцем. Я етнічний закарпатець, але я вчився і формувався у Львові, це середовище сприяло моєму розвиткові.

У галереях Detenpyla i Єфремова,26 часто бувають відомі художники попередніх поколінь, вони навіть у вас виставлялись, чи відбувається творчий діалог між вами, чи є взаємовплив?

Є люди, яким треба просто робити свої речі. Якунін, наприклад, дуже багато спілкується з молодими людьми, йому потрібно це.

Він давно у Львові не виставлявся, я на Микоаля залишив у його кухні на стіні записку, де написав, що такого числа у нього виставка в галереї Єфремова, 26. За тиждень до виставки, він мені подзвонив і нагадав про це. І ми відкрили цю виставку.

Ти багато працюєш над своїми проектами?

Дуже мало. Зараз в основному працюю над проектами Відкритої групи. У травні у нас буде в Дзизі проект, потім ми їдемо на фестиваль Ізоляція до Донецьк.

Протягом цих місяців займаємось подачою проектів на бієнале, фестивалі. Хочемо потрапити на Замок Уяздовського, Future Generation і ще кілька конкурсів.

Що змінилося після отримання премії PinchukArtCentre?

Ми зараз ведемо розмови про співпрацю з багатьма закордонними та українськими інституціями, серед яких Kunst-Werke, Ізоляція, PinchukArtCentre. А з того, що можу сказати, напевно, ми візьмемо участь в Kyiv Sculpture Project.