Юрій Досяк: Центр – це спроба зробити територію вільну від свиней

Розмова з ветераном АТО та кандидатом на посаду директора Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій Юрієм Досяком.

Конфлікт навколо Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій закономірно опинився у безвиході. Міський голова Львова Андрій Садовий не бачить ветерана АТО Андрія Досяка його керівником, а фаворит Садового, священик-редемпторист Роман Лагіш, який на зустрічі з бійцями АТО продемонстрував зарозумілу неадекватність, і схоже, що зрікся перспектив очолювати Центр. У середу 9 березня на спільній зустрічі буде вирішуватися доля очільника Центру.

Учасників АТО активно юзають усі підряд: від політиків до журналістів і забудовників. На Медіасапієнс історію Твого полону відразу заточили під стандарти ОБСЄ та дівчаток з УКУ і радісно розбили міфи про те, що у ДНР та ЛНР лише одні відморозки (тільки тому, що Тебе там не покалічили). Кожен порядний забудовник у Львові мусить мати своїх ветеранів АТО.

Кожен як може спекулює на цій темі. У Львівській області приблизно є десь тридцять асоціацій учасників АТО і незавжди у них ті цілі, що декларуються, конче є пріоритетами. За будь-якою (але не кажу, що у більшості), як правило, організацією стоїть чийсь ресурс.

Звичайно, що є інтереси і у забудовників, які просто дурять хлопців, тим що, що дадуть квартири, коли хочуть отримати якісь конфліктні ділянки під забудову. Кому сподобається забудова під носом? Але коли це будинок для учасників АТО чи сімей загиблих, то це вже інша тема.

Організація нашого Центру була спробою, за Сковородою, зробити територію вільну від свиней, бо яблуню насправді не треба вчити родити яблука, її лиш треба відгородити від свиней. Коли є установа, що може об'єднувати атовців, і коли ресурс береться з бюджету міста, то винен ти тільки громаді міста, і нікому більше.

Це хтось може сприймати який свій особистий політичний проект, але це не так, принаймні, так не повинно бути. На тому власне і затялося.

А те, що люди є усюди, повертаючись до історії про полон, то я неймовірно вдячний чуваку, який нам через тиждень дав вперше телефон, щоб подзвонити додому. Ніхто ж не знав, де ми, що ми.

Це був бойовий чувак з їхнього боку і ситуація була така, що ти – воїн, я – воїн, і обставини такі, що немає честі для чоловіка у тому, щоб знущатися над тими, хто не може дати тобі здачі. Хоча я мушу визнати, що ми (я та моя група) потрапили у полон своїми ногами. Я вже неодноразово говорив про те, що у нас не було навіть можливості красиво померти.

Після двадцятичотирьохгодинного бою нас почали рівняти з землею з САУ і тому сісти усім дружньо у коло, взятися за руки та відірвати чеку від гранати, то це не те. От коли разом з собою одного-двох ворогів забрати, то це нормально.

Але ситуація показала свою ефективність, бо зі ста людей, які були у полоні (з донбасівців) приблизно шістдесят знову повернулися на фронт, приблизно двадцять зайнялися активною діяльністю тут. Це важлива складова, бо я від початку розумів, що головою тут можу зробити більше, ніж руками там, але для того, щоб робити головою тут, я змушений був поїхати туди, щоб зрозуміти те, як воно відбувається насправді, тобто попри патріотизм та інші штуки.

І тільки десь десять людей вдарилися в тверді аватари. Зі ста людей – дев'яносто у строю, дев'яносто – працюють. Це незручна тема, але про неї треба говорити, бо не можна просто заховати голову у пісок, ніби її немає.

Як з'явилася ідея щодо Центру і як Ти опинився у Самопомочі?

Так, я був кандидатом від Самопомочі, ніхто з нас не безгрішний. Ідея Центру моя, хоча всі розуміють, що якби не додумався я, то хтось би інший додумався за півгодини, за день чи за місяць.

Коли я, юрист за фахом, повернувся з фронту, то було багато проблем, перш за все з документами. До мне почали звертатися хлопці: одні, другі, треті. Я почав все це зводити до купи і так з'явилося розуміння, що системні проблеми у нас вирішують точковим методом.

Наприклад, два місяці тому була зустріч 24-ї бригади з Синюткою та Ганущиним, де допомагали лише тим, чиє прізвище записали, бо вони підходили до мікрофону і казали про не виплату бойових чи дембельських. Але так не робиться. Треба взяти за зябра фінансиста, і якщо не посадити, то принаймні справу порушити – і він виплатить усім.

Цим би мало займатися Міноборони, а не волонтери.

Волонтери конкурують з державою і їй невигідно показати, що можна зробити щось краще, ніж робиться, що хтось може успішно конкурувати з державою. Держава мала б на руках носити добровольців, людей, які першими пішли її захищати за власним бажанням.

Не можна посилати на війну людей, які не хочуть там бути, бо він них лише шкода і шкода велика, бо ти, як бойова одиниця, підводиш інших, а від цього страждає загальна справа. Навіщо ловити у кущах алкашів та привозити їх на комісію? Є чим зайнятися тут і там, просто люди повинні пам'ятати, що війна триває, що вона не закінчилася.

Я не згоден з думкою, що українці були мирними хліборобами, українці – були воїнами. І щит прибивали, і козаки, і всі решта. Мені завжди була близькою тема війни, ножі якісь були, пневматичні гвинтівки, і я від цього тащився.

Влітку 2014 року нас таких зібралося у "Донбасі" вісімсот чоловік (плюс немалий резерв). Можливо, що це гени, бо в родині були упівці. Зараз такий епохальний час, коли формується новий образ воїна як чогось позитивного, і ми, маючи такого сусіда як Росію, не може собі дозволити бути немілітарною державою. Нам треба брати приклад з Ізраїлю у якого зі всіх боків вороги, але який нікого на свою територію не пускає і лізти у свої справи не дає.

Влітку 2014 у нашому резерві було чотири тисячі людей, нехай з них реально було п'ятсот бійців, які б пішли воювати. А зараз не знайдеш і сто. Чому? Після того, як ми повернулися, одному моєму побратимові Лєшему тільки кілька місяців тому видали посвідчення учасника бойових дій. Ми рік цього добивалися через комісії, через суди. Іншому побратиму з Бердянська, якому кулею винесло шмат суглоба, допомагали тільки волонтери.

Тобто кожна людина розуміє, що зі всіма своїми проблемами вона лишається наодинці.

Відповідно у неї починає падати мотивація, і війна ще незрозуміло як ведеться. У літі 14 усе було зрозуміло – ми йшли у наступ, хоча окрім автоматів та патріотизму нічого не мали. Багато хто може сказати, що "Донбас" – це піар-батальйон, так там були замішані у такому, вони рано чи пізно отримають своє, але вісімдесят-дев'яносто відсотків – це хлопці, які готові були померти.

Мені спочатку дружина говорила, що я іду на чужу війну воювати за чужих людей, і я вагався десь у цьому, але коли приїхав, то був дуже щасливий, що потрапив саме у такий підрозділ, де більша половина хлопців була з Донецької та Луганської області.

Був один момент у нашому таборі (у Нових Петрівцях), де всюди були червоно-чорні прапори і якось Семен Семенченко попросив, щоб ми їх зняли, щоб не провокувати. Ми ніби всі погодилися, прийняли колегіальне рішення, але коли підійшли до нашого намету, щоб їх зняти, то двоє хлопців, один з Солідару, а інший з Часів Яру, сказали, що хто тільки спробує підійти, то вони їм руки і ноги поламають. Мені їх довелося заспокоювати, але я зрозумів, що там (на Сході) також є чуваки, які шарять, і для яких патріотизм не просто якісь високі слова.

А з ідеєю Центру я прийшов у Самопоміч, конкретно до Андрія Шевціва. Я розумів, що для реалізації цього питання потрібен ресурс, і ресурс немалий, щоб усе це працювало ефективно. Я вважав, що ці люди мають такий ресурс і можуть ним поділитися.

Я запропонував цю ідею Шевціву влітку 2015 року, і тоді це ще планувалося як Єдиний центр допомоги учасникам війни. Спілкуватися з ними я почав раніше, нас познайомив колишній нардеп фракції Самопомочі у Верховній Раді Павло Кишкар. Так, наприклад, я познайомився з начальницею відділу кадрів Львівської міської ради Галиною Бордун.

Згодом вони мене залучали до проекту "Безпечне місто", де йшлося про Муніципальну гвардію. А згодом, коли мені прийшла думка про цей проект, то спочатку домовленість була така, що оскільки я цей проект приніс, то я буду над ним працювати і я буду його очолювати.

В організації процесу брало участь багато людей, наприклад, в.о. директора Львівського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Оксана Рубай чи в.о. начальника управління соціального захисту Львівської міської ради Ігор Кобрин, які ділитися своїми напрацюваннями та виробляти якусь загальну концепцію.

Ми могли все це встигнути зробити до виборів, але сказали, що до виборів не робимо, бо скажуть, що піар. Хоча я тоді казав, що якщо ми робимо нормальні правильні речі, то яка різниця – піар чи не піар, плювати на такі речі. На виборах я не пройшов до міської ради, мені за внутрішньопартійним рейтингом забракло сімдесят голосів, а на окрузі виграв Любчик Босаневич.

Вибори закінчилися.

Після виборів був період затишшя. Потім я познайомився з Оленою Пасевич, депутаткою від Самопомочі, дружиною загиблого офіцера з 80-ки, і Мариною Манєвською – матір'ю загиблого бійця з 80-ки. Ми почали працювати разом і тоді ще якось так ситуативно сталося, що справа почала рухатися семимильними кроками: величезне приміщення, кошти.

Усі люди, які працюють у проекті (та частина, яка волонтерить, а не чиновники) прийшли за власним бажанням. Все це люди без досвіду у соціальній сфері, багато хто взагалі без досвіду роботи, але всі вони дотичні до АТО. Це була моя ідея, щоб у Центрі повинні працювати люди, які мають безпосередній стосунок до війни.

Оскільки є потреба створювати нову соціальну службу, то значить, що стара недопрацьовує. Не хочу нікого образити, бо про соцслужбу, загалом, переважно добрі відгуки, але коли я приходжу у Галицьку соцслужбу, і валю пішки на шостий поверх, бо ліфт не працює, то уявляю відчуття ветерана, який би туди на візку приїхав. Мені два дні звідти дзвонили, а потім виявилося, що ніхто так і не знає, чого мене туди кликали.

Випробувавши цей процес на собі я почав розуміти у чому фішка. Я намагався усе базувати на тому, що якщо пацани повертатимуться і бачитимуть, що держава про них дбає, то вони хотітимуть іти на війну.

Людина повинна перейматися проблемами хлопців, є, наприклад, соціальні працівники, які, ніби сімейний лікар ходять до них, дзвонять. Хлопцям потрібна увага, вони повинні розуміти, що їх вчинок оцінили. Звичайно, що ніхто заради того туди не йшов, але це зрозумілі речі, як на мене, прості речі, і я не розумію, чому частина людей їх не сприймає.

Чому взагалі виник конфлікт?

Після виборів було багато нарад активістів та чиновників, зокрема за участю Андрія Івановича. І на одній з нарад Андрій Іванович сказав, що треба зробити робочу групу, щоб це вже було більш-менш офіційно. І він у словесній формі (документом це, напевне, не прописали) сказав, що Досяк, Пасевич, Манєвська – це троє людей, які будуть робочою групою з питання організації Центру.

Відразу було вирішено, що це комунальне підприємство, бюджетна установа, Львівська міська рада прийняла ухвалу про створення Центру, затвердила Положення про Центр, фактично як його статут, в якому також заклали спосіб призначення керівника.

Спочатку пропонувалося, що керівника призначає міський голова за поданням виконкому, але так як були певні питання, певні нюанси, то депутати проголосували, що має бути попереднє обговорення зведеної комісії, комісії законності, свободи слова та депутатської етики і комісії гуманітарної політики. У міській раді немає комісії з питань АТО (її функції виконує комісія гуманітарної політики і це прописано у її положеннях), таку комісію лише планують створити, а зараз поки є міжфракційна група.

Попереднє обговорення має дорадчу функцію, у будь-якому випадку для міського голови їх висновок не є остаточним, він може прийняти своє рішення. Усе згідно закону.

Коли доводиться оперувати категоріями "посада", то це ніби схоже на те, що йдеться про амбіції. Але мені не йдеться про амбіції, просто якщо це створено і обрано якийсь вектор, то ти маєш можливість цього вектору дотримуватися. Класно Ярина Боренько підмітила, що я планував це як соціальний інструмент, а десь зараз це починає бути схожим на Єдине вікно.

Це неправильно, бо Єдине вікно лише частина цього соціального інструменту, це спосіб завдяки якому туди прийдуть усі хлопці, бо Центр надає адміністративні послуги і кожен прийде здати документи, отримати документи, пільги, виплати тощо.

Ці пільги-виплати (на 9 травня чи ще щось) лише для підтримки штанів. Це тимчасово, на період поки ти прийшов з війни і тобі потрібно кілька місяців чи рік, щоб адаптуватися до цього життя. І найкраще, на мою думку те, що ти можеш нічого не робити, а трохи відпочити, присвятити час рідним людям, хоча хтось інший, навпаки, відразу активно стане до роботи.

Безкоштовний проїзд у трамваї ще нікому не врятував життя. Це схоже на подачки. Дайте людям можливість нормально заробляти і тоді це буде елемент соціальної адаптації.

Не реабілітації, бо реабілітація – це повернення до попереднього стану. А я не уявляю собі, що має відбутися, щоб я повернувся психологічного до попереднього стану перед війною. І не хочу, бо я собі зараз набагато більше подобаюся, ніж до війни.

Чому Тебе не затвердили?

Тут я можу мислити тільки категоріями здогадів. Я не знаю. Чому намагалися вплести сюди Церкву, то десь розумію?

Чому?

Думали, що сутана заспокоїти чуваків.

Але це смішно.

Коли ми почали працювати цієї робочою групою, то на той час поки у приміщенні на перехресті Пекарська-Чернігівська робиться ремонт, нам тимчасово виділи кабінет у приміщенні Личаківської адміністрації.

І там буквально за кілька днів до нас прийшов чувак, який десь там витягнув гранату і почав розказувати, що він сильно модний чувак з Айдару і що з ним п'ядесят айдарівців. Тобто атовців так багато хто й сприймає, що це чувак, який у будь-який момент може витягнути з кишені гранату.

Не всі розуміють, що якщо він витягнути чеку, то і його не стане, що це має бути вольова людина або вона, принаймні, має мати підстави для цього.

Можливо, що вони десь так думали. Багато хто з ветеранів АТО активно увійшли у зміни в країні і десь це роблять частково агресивним методом, мабуть сам час диктує такі методи. І багато хто вважає, що треба їх заспокоїти, щоб не було суспільних збурень.

Тому ледве не на виїзді зі зони АТО починають розповідати, що тобі потрібен психолог. Я вважаю, що перед тим, як хлопцям проводити психологічну реабілітацію, то краще б спочатку провели психологічний семінар для чиновників, щоб вони зрозуміли, що коли людина приходить здавати документи, то достатньо буде поводити себе тактовно і все буде добре, що ніхто не буде думати про якісь гранати. Це не в ту площину переводять.

Також усі розуміють, якою силою можуть стати атовці, якщо об'єднаються. Люди на війні переосмислили якісь цінності, в якихось ствердилися і від них вже не відступлять, що у них в голові якісь свої речі, не зрозумілі великій кількості психологів, які починають їм синдроми якісь приписувати – афганський чи в'єтнамський.

Але це все туфта, бо ми ведемо війну на своїй землі і про який синдром може йти мова? Це зовсім інші речі. Це без сенсу порівнювати з Афганістаном чи В'єтнамом.

Оскільки Центр є комунальним підприємством, а Садовий – міський голова та очільник Самопомочі, від якої Ти ішов на виборах, то він може Тобі закинути, що така поведінка є порушенням партійної дисципліни.

Але я не член Самопомочі, про яку партійну дисципліну може іти мова? Коли вже тривали гострі дискусії, то наводилися аргументи, що я асоціююся з Самопоміччю, але повстаю супроти голови цієї партії.

Я розумію, що це може так сприйматися, бо навіть люди, яких я ще рік тому діставав ідеєю Центру, коли дізнаються, що у нас вже ремонт робиться, то говорять: "А ми чули, то Самопоміч там щось своє організовує".

Самопоміч просто пропіарилася на Твоїй ідеї.

Можливо. Але свою присутність в проекті я можу пояснити логічно. Я там з першого дня. Не все я там зробив, але все, що робилося було за моєї участі. Я точно знаю як Центр має працювати. І добре, що стався публічний розголос, бо він дозволить уникнути якогось кулуарного призначення.

Чому саме редемпторист Лагіш?

Не можу сказати. Знаю, наприклад, що більшість капеланів і священиків, які займаються волонтерською діяльністю, казали, що до них також зверталися, але вони, передбачаючи, що буде якийсь конфлікт у якому не варто світитися Церкві, відмовилися від пропозиції. Про Лагіша я нічого не можу сказати. На це питання мала б відповідати міська влада, а не я.

За останній рік у Львові було достатньо сутичок між умовними хіпстерами і Церковою. Тепер отець Лагіш на зустрічі з активістами повівся дещо неадекватно зі своїми смішними заявами про співпрацю по-європейськи. Центр все таки втягнули у якісь підкилимні ігри.

Це факт, що все це переросло у політику. Розумію, що люди, які не люблять Самопоміч чи Андрія Івановича, зараз є моїми ситуативними союзниками. Є інші, які вважають, що я йому буду винен, бо він приводить хлопців на акцію в мою підтримку.

Тобі можуть закинути, що Ти людина Садового (після праці у Львівводоканалі).

Мені немає чого боятися. А щодо ситуації у капличці, коли Садовий заявив, що отець відмовився від посади під тиском, то на керівника Центру якраз й потрібна людина на яку ніхто не зможе тиснути.

Наприклад, є люди, які були два дні в Ізюмі та мають посвідчення учасника бойових дій і щороку отримують всі допомоги, а є добровольці з ДУК ПС чи ОУН, і їм з формальних причин не дають документи. Я ці речі можу розрізнити. Там точно будуть ситуації, коли доведеться комусь відмовити, але я це зможу робити як рівний рівному.

Тут має людина яка має тверду позицію і яка буде за все відповідати, але такою людиною сильно не поманіпулюєш, а таке бажання у цій ситуації добре простежується. Мене переконували, що Садовий мене вже точно керівником не призначить, відмовляли від керівництва, говорили навіть, що мене підставлять.

Я точно знаю, які інструменти мені потрібні, і якщо я їх маю, то готовий якийсь період часу пропрацювати, показати результат і відповісти за нього. Якщо зможе хтось згодом закинути, що щось було не так, то відповідатиму за це.

Лагіш ніби відмовився, але Садовий сказав, що має бути Лагіш. Який може бути розвиток подій і варіанти Твоєї поведінки?

Рішення я вже прийняв. У символічній площині, протистоянні атовців з мером, я вже не можу відступитися, бо всіх ламали і гнули, щоб тільки Центром не керували атовці.

А якщо Садовий впреться і буде наполягати на головуванні Лагіша?

Наскільки я розумію, Лагіш точно не буде, оскільки Орден Редемптористів відкликав його. Я також намагаюся загасити цей конфлікт, бо це дурна ситуація. Чомусь в усі конфліктах у Львові, коли є громадські активісти, то їм завжди намагаються протиставити Церкву.

Це недобре, бо Церква також робить багато добрих речей. Зрештою, я кожної неділі ходжу на службу і щиро в це вірю. Я на війні залишився живим завдяки вірі. Я переконаний християнин, просто без шор.

Якщо буде кандидатура якого іншого ветерана АТО?

Якщо буде гідна людина, то я поступлюся. Були від міської ради атовці, яких присилали на керівника, але ми з ними швидко досягали порозуміння. Просто є люди чесні і є люди нечесні.

Приходили люди, які не зовсім розуміли ситуацію і не все знали, але розходилися з ними зі словами "Юрку працюємо разом" і більше не мали жодних розбіжностей стосовно посади. Якщо буде якийсь інший атовець, то мені буде достатньо півгодини поспілкуватися з ним, щоб прийняти своє рішення.

Чого Ти очікуєш від зустрічі 9-го березня?

Упродовж цієї двіжухи я так і не почув чіткої позиції міської влади Львова: що вони хочуть, чого очікують, чому так, а не отак. Зараз ведуться перемовини, щоб шукати вихід із ситуації. Їх, на разі, я коментувати не можу. Не тому, що там щось секретне відбувається, а тому, що так відразу було задекларовано.

Можливо, що ситуація перейде в площину громадського обговорення і тут вже питання чому так не відбувалося зразу, бо подібні речі можна було передбачити. Головне, щоб цей процес не затягувався. Якщо буде громадське обговорення, то ситуацію можна вирішити за два дні.

Приходять люди, які претендують на посаду і розказують про своє бачення роботи Центру. Громада це чує, комісії це чують і все. Коли все відбувається відкрито, то люди не голосують проти совісті. Одна штука сидіти на комісії і дивитися в стіл, а інша, коли це бачить багато людей.

Зараз вже пішов здоровий процес, такий, який мав бути від початку. Шкода, що він дуже затягнувся і не хотілося би, щоб цей конфлікт переріс у протистояння атовців проти атовців.

Лунають заклики палити Ратушу. Після Майдану, Небесної Сотні, війни закони так і не працюють. Країна скочується в поліцейську державу. Народ хоче спокою, народ хоче сильної руки, а від атовців зі своїми проблемами (чи не дай Боже гранатами) рано чи пізно усім втомляться. І на якомусь етапі все закінчиться таким бажаним та спокійним тоталітаризмом.

Не дамося, зверни увагу, що зараз довкола цього всього відбувається об'єднавчий процес і величезна частина людей, які приходять на пікети, дійсно приходять за ідею. Це показник. Просто треба об'єднатися. На цьому питанні все ж не закінчиться.

Зрозуміло, нічого не змінилося, закони не працюють, бариги й далі барижать, і раніше чи пізніше може бути вибух у більш агресивній формі.

Провина влади в тому, що вона нічого з цим не робить. Навряд чи колись когось притягнуть до відповідальності. Для початку треба об'єднатися, щоб хлопці, які ідуть на мітинг для початку хоча б знали, що написано на плакаті, який вони несуть. Бо часто цього зараз немає.

Тому коли влада зміниться врешті на нормальну, чи це відбудеться в демократичний спосіб, чи у, так званий, недемократичний, то перед цим ми мусимо чітко розуміти: хто прийде на місце цих людей, що вони будуть робити і чи вони готові взяти на себе відповідальність.

Логічно, що мала б створитися якась партія атовців.

Для її створення потрібні чисті ресурси, а не великого бізнесу, який ми знаємо як накопичувався. Тут якраз про те, що Центр – це політичне питання. Центр – це не політика, але створити середовище для здорової політики він може. Коли ресурс Центру є ресурсом міста, тобто всіх нас, він нікому нічого не винен і з цього середовища міг би виникнути чистий проект, новий та масштабний.

Тобто гібридна війна більше тут, аніж там, на Сході. Тут якісь кулуари, підводні течії, ситуативні домовленості, і у цьому, напевне, наїв того нового покоління, яке до часу не влазило у ці мутки, а коли влізло, то почало прозрівати, що тут і як.

Я те ж нещодавно прозрів з тих речей, які мені говорили на виборах, як я дискутував з хлопцями, що не може бути все так брудно. Тепер вони з мене сміються. Головне, що все ж не зникає ця активна частина людей, яка намагається змінити ситуацію. Я вважаю, що поки не вичерпані можливості, то треба робити все мирним способом.

Бо якщо полиється кров, то Україна втопиться у ній. Можна уявити скільки є нелегальної зброї (починаючи від Ночі Гніву і закінчуючи зоною АТО). Тоді ніхто не буде дивитися: хто добрий, а хто поганий. Постраждає багато добрих людей, і тому я досі ще не прихильник такого варіанту, хоча вже менший противник цього, ніж ще рік тому.

Як функціонуватиме Центр?

Створиться єдиний реєстр львів'ян учасників бойових дій, це база земельних ділянок, квартир, отримання допомоги. Так буде можливість попередити нечесні речі. Хто захоче з волонтерських організацій, той до нас доєднається. Потрібна буде комусь допомога, то ми вже будемо бачити, чи отримував він її у цьому році чи ні.

У соціально відповідального бізнесу є велике бажання, бо всі державні програми не працюють. Є право на безкоштовну освіту, але немає механізму для його реалізації, можна лише відправити вчитися у приватні заклади.

Є право на пільговий кредит для квартири, але це також требапереводити в розумну площину, оскільки треба розуміти, що 1500 людей на квартирній черзі не витримає жоден бюджет. Скільки це років потрібно, щоб збудувати 1500 безкоштовних квартир?

Треба використовувати простіші способи. Наприклад, Міністерство оборони має дозвіл від Кабміну на реалізацію територію колишніх військових частин. У Львові є такі ділянки, на Пекарській, у Брюховичах чи приміщення колишнього Воєнторгу.

Продати один санаторій у Брюховичах і на ці гроші можна збудувати будинок для атовців чи зробити інвестиційні внески. Ці приміщення треба реалізовувати через відкриті торги, а кошти спрямовувати на соціалку: на будівництво житла, на навчання.

Можна згадати про приміщення колишнього Личаківського військового комісаріату, яке роками стоїть і загниває, чому б там не міг бути Центр?

Просто чекають поки приміщення завалиться, а потім його віддадуть комусь задурно, аби тільки сміття повивозив. Чомусь про такі питання не прийнято говорити, але я вважаю, що вже маю право піднімати такі питання.

А як з фінансуванням Центру?

Кошти йтимуть з міського бюджету, зокрема Центр мав би перебрати на себе адміністрування міської програми підтримки учасників бойових дій на 2016-17 рік, це кошти, які будуть йти на соціальні виплати при мобілізації, на оздоровлення дітей, можливо ще додаткові якісь будуть виплати. Також пільги під час навчання та працевлаштування. Принаймні про це декларують.

А ще рембудівський будинок, але там навряд чи нам напряму будуть іти ці кошти, але доступ до контролю за ними точно буде. Це будинок на Під Голоском.

Він увесь для атовців чи тільки якась частина квартир?

Для сімей загиблих та учасників бойових дій, інвалідів з втратою верхніх та нижніх кінцівок. Там заплановано три черги, і так як задекларовано, то він повністю має бути для них. Хоча якщо там не зроблять інфраструктури, то я важко собі уявляю, як інваліду пиляти кілометр до найближчої маршрутки болотом.

Який річний бюджет Центру?

Наскільки я розумію, то це десятки мільйонів. Розміри зараз затверджуються, шукають через фінвідділ скільки коштів можуть дати, але це значні кошти. І я не маю стовідсоткових підстав говорити, що там плануються якісь фінансові маніпуляції чи махінації.

Також варто згадати, що відразу було заплановано створення Центром благодійного фонду для додаткових коштів, бо вже зараз є люди, які готові виділяти кошти, але їм потрібна установа, якій можна довіряти.

Бюджетна організація ці кошти брати не може і для цього буде засновано благодійний фонд також для того, щоб робити виплати бійцям, які формально не мають документів, наприклад.

Хто відповідатиме за благодійний фонд? Керівник Центру?

У фонду юридично має бути свій керівник. Це може бути одна й та сама людина. Коли ми тільки починали говорити про це, то пропонував, що отець буде керувати Центром, а я благодійним фондом. Хоча логічніше було б навпаки. Це б вирішило б усю справу, бо направду багато людей хочуть давати значні кошти.

Знову Лагіш?

Він ж був заступником управління соціального захисту Львівської міської ради, а потім начальником відділу соціальних програм управління соціального захисту.

Тобто Лагіш, це типу, своя людина.

Можливо його кандидатура – це подарунок Садового Церкві. Центр – бюджетна організація і тут завжди страшно, що копійка вправо, копійка вліво і все – в тюрму, а фонд дуже може бути мутним.

Якби я вибудовував довіру до благодійного фонду? Я би віддав свою вже трохи стару, але все ж на ходу машину, номінальна вартість якої близько дві тисячі доларів. Я б її пожертвував, щоб її відремонтувати і банально возити пацанів з одного реабілітаційного центру в інший. Я готовий це робити. Мені шкода її продавати, бо вона для мене занадто цінна, на війну її відправляти немає сенсу, це маленький Сітроен.

З подібних мотивів я досі не подавався на земельну ділянку, навіть не подавав заявку. Розумію, що коли почнеться конфлікт, то мені будуть казати, де твоя ділянка, я скажу, що в мене не має. Я подаватимуся лише після всіх.

Якщо Ти втягнувся у цю гру, то компромати проти Тебе вже почнуть шукати.

Вже шукають. На щось натякали. Але мені не має чого боятися насправді. Мені не має чого боятися і не має чого стидатися.

фото: з архіву Юрія Досяка