Юрій Шухевич: Без крові свобода не здобувається
Спогади про Юрія Шухевича.
Спогади про Юрія Шухевича – українського політичного діяча, народного депутата України, члена Української Гельсінської групи, політичного в'язня, сина головнокомандувача ОУН-УПА Романа Шухевича.
Юрій Шухевич відійшов у вічність у листопаді минулого року. Його з почестями поховали на Личаківському цвинтарі у Львові.
На момент смерті йому було 89 років. Вже декілька років про Шухевича практично не було чути. Ще наприкінці десятих років, під час депутатства у Верховній Раді України, він через стан здоров'я практично відійшов від політичної та громадської діяльності. Втім Львів де-факто втратив Шухевича ще раніше, у 2014 році, коли він став народним депутатом у складі Радикальної партії Олега Ляшка. Тоді далеко не всі зрозуміли та підтримали згоду Юрія Шухевича йти у парламент разом з Ляшком.
Але ніхто не відважився дорікнути йому, оскільки просто не мали на це права, з великої поваги до твердої життєвої позиції Шухевича. З огляду на випробування, які йому довелося пройти в своєму житті, а також розуміючи велике бажання цієї людини в короткий термін зробити та прожити те, на що пересічній людині потрібно ціле життя.
Тому що найкращі роки життя Юрія Шухевича вкрали. Загалом 31 рік він провів у радянських в'язницях та таборах, а ще 5 років – перебував у засланні. Лише у віці 55 років, у роки здобуття Україною незалежності, Шухевич зміг повернутися до нормального життя, до політичної та громадської діяльності. Юрій Шухевич був яскравим і самобутнім явищем як львівської, так і української політики кінця ХХ – початку ХХІ століття. Наукову оцінку його поглядів, ролі та місця в політичних процесах дадуть вчені.
Натомість львівські журналісти завжди охоче відвідували виступи Шухевича та зверталися до нього за коментарями різноманітних подій в житті громади, адже знали, що почують безкомпромісну позицію, яка досить часто не збігалась з загальним мейнстримом, проте зображала думки та настрої нечисленного, але поважного кола громадськості міста, яке називають стара генерація чи стара галицька інтелігенція.
Ця стара галицька інтелігенція, можливо, вже давно в багатьох питаннях втратила відчуття ритму сучасного життя, однак її моральна позиція, авторитет та слово й нині є вагомими у Львова. Навіть міський голова Львова Андрій Садовий змушений зважати та дослуховуватися до них.
Саме так сталося і з похоронами Юрія Шухевича. Його передсмертною волею було перепоховати зв'язкову батька, генерала Романа Шухевича, Дарку Гусяк на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря. Перед цим влада Львова з незрозумілих мотивів відмовила йому в цьому, і тому Дарка Гусяк спочила у сімейному гробівці Шухевичів. Цього ж разу Садовий не зміг знехтувати останньою волею Шухевича, а тому разом з ним перепоховали й Дарку Гусяк.
Варіанти звернулися до сестри Юрія Шухевича Марії Трильовської, головного редактора газети Ратуша Миколи Савельєва, а також історика та громадського діяча Миколи Посівничого з проханням поділитися спогадами про цю непересічну людину. Також ми використали матеріали спогадів про Шухевича українського історика та журналіста Ярослава Тинченка.
Авторка не претендує на детальний виклад біографії Юрія Шухевича, радше це спроба зафіксувати фрагментарні спогади сучасників про нього передусім як політичного діяча.
"У в’язниці я відчував себе набагато вільнішим, ніж більшість людей на волі"
1939 року, коли до влади на Західній Україні прийшли совіти, сім'я Шухевичів змушена була переїхати на польські території, які контролювали німецькі війська, до Кракова. Марія Трильовська розповіла, що саме тоді у помешканні в Кракові, яке винаймали Шухевичі, верхівка оунівців передбачила долю 5-річного Юрія. На одному зі зібрань Ярослав Стецько, перший заступник провідника ОУН(б) Степана Бандери, сказав батькові Юрія: "Ромку, твій син буде революціонером". На що той йому жартівливо відповів: "Не псуйте мені дитину".
Батькові друзі та соратники, можливо б, і дослухались до цього прохання, але життєві обставини склалися так, що іншої долі синові генерала Шухевича не мав. Характер і погляди Юрія Шухевича формувалися у численних арештах, ув'язненнях та митарствах у засланнях й таборах. Марія Трильовська згадувала: "У неволі Юрко також здобував освіту, адже тоді в'язниці були наповнені книгами, які вилучали у політв'язнів, тому він читав багато різноманітної літератури".
Втім для Юрія Шухевича визначальними у формуванні його світоглядної позиції були насамперед погляди, а також життєвий досвід його батька Романа Шухевича, який він здобув у національно-визвольній боротьбі. Він ніколи не зраджував їм, безкомпромісно відстоював за будь-яких обставин переконання, які успадкував від свого батька та його соратників.
Можливо, тому Юрій Шухевич протягом всього свого життя не зміг знайти повного взаєморозуміння з представниками наступних поколінь борців за незалежність України, які виросли та сформувалися в умовах радянської політичної системи.
Вже в час перебування у неволі окреслився конфлікт між Шухевичем і представниками українських дисидентів, які тоді почали прибувати в ув'язнення. Ярослав Тинченко писав, що Шухевич часто не ладнав з ними через зверхнє ставлення новоприбулих.
"Як один з них сказав: "То вам не буде цікаво, бо ви не інтелігенція…" Але, як на мене, то ті хлопці, що стара генерація, стояли набагато вище шістдесятників. Особливо, як я тепер дивлюся на цих депутатів-шістдесятників. Значно вище", – розповідав Юрій Шухевич Ярославу Тинченку.
Марія Трильовська згадувала, що Юрій Шухевич часто пояснював, що дисиденти хотіли творити державу, але не знали, як це робити. Стара генерація ж цінувала найперше те, щоб створити самостійну державу, коли нова генерація хотіла додати до чинної російської системи дрібку України.
У часи незалежності України розбіжності у поглядах та підходах до державотворення України між старою та новою генерацією нерідко виливались в особисті перепалки та обопільні звинувачення. Юрій Шухевич гостро критикував поміркованість і непослідовність в діях українських демократів, які задля досягнення головної мети – розбудови незалежної України – готові були йти на поступки колишнім компартійцям та радянським функціонерам, як вони вважали, у дрібних питаннях.
Наприклад, Михайло Горинь свого часу виступив проти запровадження націоналістичної символіки в якості державної, що вразило та обурило Юрія Шухевича. "І тому мені не дивно, що в 1988-му році і в 1989-му, коли почали вже з'являтися наші прапори, коли молодь почала виходити на демонстрації, ці дисиденти кричали: "Це провокація!", – відреагував він на цю ситуацію в розмові з Ярославом Тинченком.
Ще гостріший конфлікт виник свого часу між Юрієм Шухевичем і Михайлом Косівим. Останній звинуватив Юрія Шухевича у співпраці з КДБ, і наче навіть мав підтверджувальний документ. Коли Микола Савельєв запитав Юрія Шухевича про це, то він поставив зустрічне запитання: "А як Косіва могло випустити КДБ з-за ґрат, коли того арештували?" І продовжив: "Косів стверджував, що випустили, бо у нього був гіпертонічний криз. Я осліп, Стус помер, а його випустили через гіпертонічний криз?"
"Дивно, але у в'язниці я відчував себе набагато вільнішим, ніж більшість людей на волі", – тоді ж зізнався Шухевич.
Десятиліття неволі загартували, але не зіпсували характер Юрія Шухевича. У спілкуванні він залишився привітним і відкритим співрозмовником, охоче оповідав байки й різноманітні історії, зокрема й кумедні, з часів свого ув'язнення та перебування в таборах. Так, в одній з колоній, де сидів Шухевич, були крілики, які одного разу розбіглися. Один з російських наглядачів називав цих тваринок труса (трусь – це український діалект кріля). Отож він наказав підлеглим спіймати та принести трусу. Ті не зрозуміли, що він має на увазі, і тому принесли йому спідню білизну. Цю історію переповів Микола Савельєв.
Натомість Марія Трильовська, згадуючи роки, які Юрій Шухевич провів в неволі, найбільше переймалась тим, що свого часу його рідним не вдалося зберегти та опублікувати тексти, у яких її брат виклав свої думки щодо сучасних політичних процесів і майбутнього України.
"Текст Юрій захотів передати у зимовому пальто: розпоров його та склав туди свою статтю, зшивши наново, а потім відправив пальто сім'ї та написав лист, що віддає його, бо зараз літо, а воно займає багато місця. Родина здогадалася, що це не просто відправлення одягу, тому оглянула його та знайшла статтю. Вирішили сховати її у знайомих за межами Львова. Вирішили, з одного боку, добре, бо прийшли з обшуком в нашу оселю через рік. Проте той, хто сховав статтю, помер, і більше ми не змогли її знайти. Юрко спробував наново її написати, проте, коли його арештували, знайшли ту статтю і забрали", – розповіла вона.
Юрій Шухевич у незалежній Україні
Юрій Шухевич повернувся до Львова у 1989 році. Тоді ж він розпочав свою загальнополітичну діяльність.
"Шухевич вважав український народ непідготованим до незалежності. Він був переконаний, що при незалежній Україні має бути дуже серйозна дисципліна та контроль, адже більшість державного бюджету розкрадають. Вважав, що Україна намагається бути самобутньою, проте радянщина її не відпускає, а поки людина не відчує на собі всієї небезпеки, доти вона внутрішньо не зможе цій небезпеці протистояти", – розповів Микола Савельєв.
Незмінною рисою Шухевича як політика залишалась безкомпромісність. Так, він був одним з найбільш послідовних критиків першого українського президента Леоніда Кравчука.
"Те, що Україна у перші роки потрапила в його руки: це велика трагедія. При розпаді СРСР за його керівництва допущено багато помилок, одна з таких – віддати ядерну зброю, важкі бомбардувальники та ракети, адже тепер Росія це використовують проти нас", – пояснив він свою позицію Миколі Савельєву. І пророче додав: "Ми ще будемо мати війну, бо без крові свобода не здобувається".
Однак й В'ячеслава Чорновола, який опонував Кравчуку на перших президентських виборах 1991 року, не вважав кращим політиком. На його переконання, Чорновіл, безумовно, був великим патріотом, непідкупним руйнатором радянської системи, проте не зміг себе показати в області, на посаді голови Львівської обласної ради.
"Він навряд чи зміг би втримати таку величезну державу, адже не мав великої кількості вірних людей", – згадує слова Шухевича Микола Савельєв.
З 1990 до 1994 року Юрій Шухевич очолював власний політичний проєкт – Українську міжпартійну асамблею, яка згодом трансформувалася в парамілітарну організацію УНА-УНСО. Український історик Микола Посівнич зауважив, що після повернення Шухевич зайняв активну громадську та політичну позицію: "На зорі незалежності він організував людей, які готові були чинити збройний опір російській окупації, адже виникала загроза, що нова держава може опинитись під російськими окупаційними військами".
Шухевич проводив вишколи молоді, займався просвітницькою діяльністю щодо ОУН і УПА, свого батька, а особливо опікувався пошуком його могили. Він також приділяв значну увагу державницькими питанням, особливо збереженню національної політики, тому закликав до демонтажу комуністичних символів, натомість вважав за необхідне вшановувати могили героїв.
Шухевич завжди був у вирі подій та мав позицію, якій довіряли люди. Марія Трильовська зауважила, що люди часто говорили: "Якщо пан Юрій так каже, значить так і є. Саме тому Шухевич відвідував усі заходи, бо йому довіряли, а його присутність підіймала дух народу", – переконана вона.
Безкомпромісна позиція та радикальна політична діяльність Юрія Шухевича далеко неоднозначно сприймались значною частиною українського суспільства, а її результати виявились далеко не такими масштабними та продуктивними, як він собі це уявляв.
"Маючи ресурси та людей Юрій Шухевич створив досить структуровану організацію у Львові, але все ж краще йому вдавалося опікуватись політичними осередками та їхньою діяльністю, ніж створювати потужну загальноукраїнську політичну партію", – зазначив Микола Посівнич.
"Він хотів об'єднати партії в одну асамблею та займатися просуванням однієї ідеї, яку ніс все життя, проте кожен хотів бути гетьманом", – пояснила Марія Трильовська.
Політичні опоненти Юрія Шухевича натомість завжди шукали нагоди очорнити його та батьківський авторитет.
Марія Трільовська розповіла, як у 2007 році тодішній перший секретар ЦК КПУ Петро Симоненко поширив неправдиву інформацію про те, що Гітлер вручив Роману Шухевичу два "Залізні хрести". Вона разом з Юрієм Шухевичем звернулися тоді ж до суду з вимогою спростувати цей наклеп. Судовий розгляд затягнувся на довгі роки. Вже у 2010 році ні Симоненко, ні його представники так і не змогли надати жодного доказу тому, що така подія справді була. Зрештою, суд зобов'язав Симоненка спростувати інформацію та виплатити судові витрати. На це останній прямо у суді заявив, що не має коштів.
"З роками Юрій Шухевич став часто відчувати, що інтерес вщухав не лише щодо нього, але й до націоналістичного руху. Відчував, що люди фотографуються з ним чи спілкуються не тому, що він їм цікавий, а щоб похизуватись іншим про знайомство з сином Романа Шухевича. Іншими словами, люди часто використовували його особистість для власних інтересів. А особливо те, що він незрячий", – розповів Микола Савельєв.
Після багатьох невдалих самостійних спроб перемогти на виборах, у 2014 році Юрій Шухевич пристав на пропозицію народного депутата Олега Ляшка, і його таки обрали народним депутатом у складі його партії. Марія Трильовська розповіла, що Олег Ляшко не забував постійно нагадувати Юрію про те, що: "якби не я, то хто б тебе просунув?"
У листопаді 2016 року Олег Ляшко перешкодив Юрію Шухевичу зачитати з трибуни Верховної ради заяву про початок процедури імпічменту президентові Порошенку.
"Олег Ляшко встиг цей виступ зупинити, коли у Раду прийшли люди Медведчука. А перепустку їм виписала Юля Тимошенко. Цю ситуацію сам Юрій Шухевич тоді не хотів коментувати. Проте такі спроби його підставити від людей, які мали свій корисливий політичний чи фінансовий інтерес, мали місце, люди часто маніпулювали ним", – гадає Савельєв.
Відомо, що народний депутат Юрій Шухевич послідовно критикував президента Петра Порошенка за Мінські угоди, оскільки "підписав він їх наче від безпорадності".
"На думку Шухевича, найкращим варіантом було б дати відсіч, проте він також розумів, що й армії як такої не було, оскільки її розкрадали, а зброєю розраховувалися за газ", – розповів Микола Савельєв.
Шухевич у парламенті терпляче зносив всі випади опонентів та своїх нових політичних партнерів, адже чітко усвідомлював своє завдання як народного депутата. Саме за його каденції та його ініціативи Верховна Рада України ухвалила закон про визнання воїнів УПА борцями за волю України. Він був співавтором закону про декомунізацію, працював у комітеті у справах ветеранів та учасників бойових дій. Проте значна частина його законодавчих ініціатив так і не отримала підтримки колег, оскільки радикально відрізнялась від їхньої позиції, а також суперечила візії тодішнього президента та уряду.
Визнання помилок президента Порошенка не перешкодило Шухевичу в 2020 році зробити вибір на користь саме його підтримки на чергових президентських виборах.
"Шухевич вважав, що Зеленський не був готовий очолити державу. За Порошенка ж реалізували всю програму партії Свобода, коли ж ті, хто голосували за Зеленського, хотіли швидкого виконання швидких обіцянок", – пояснив Микола Савельєв.
Юрій Шухевич завжди був переконаний, що настане день, і з Росії прийде повномасштабна війна, тому що країна "дітей тюремників та наглядачів" не зупиниться на східних територіях.
За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення Юрій Шухевич в етері "Говорить Великий Львів" поділився думкою, що війна проти України стане початком розпаду Російської Федерації. "Але ця війна таки приведе до розпаду самої Російської Федерації. Адже одна справа – запускати війська у невеликі Чечню, Грузію, інша – в багатомільйонну Україну, де ситуація для російських військ складеться сутужно. Це вдарить по економіці Росії, по сприйняттю подій самими росіянами. Це потягне за собою розпад федерації", – наголосив Шухевич.
Юрій Шухевич і Львів
Політик Юрій Шухевич, можливо, був одним із найбільш послідовних опонентів міського голови Львова Андрія Садового. Природу цього спробував пояснити Микола Савельєв.
"Юрій Шухевич вважав, що Андрій Садовий займається бутафорією та імітаторством, а вочевидь – не любить Львів, тому що місто для нього стало майданчиком для чергового садка. Він намагався людей відчувати за їхніми вчинками, тому що найбільший відсоток інформації людина отримує через зір, а він не бачив, і тому намагався опиратись на почуте", – розповів він.
Послідовна критика Садового у 2010 році на виборах міського голови Львова привела Юрія Шухевича до досить несподіваного тандему з колишнім представником Партії Регіонів Петром Писарчуком. Останній вважався реальним опонентом Садового та мав шанси перемогти його на виборах.
Шухевич був переконаний, що Петро Писарчук став би кращим лідером, ніж Андрій Садовий попри те, що світосприйняття першого було доволі радянським. Провівши між ними паралелі, Юрій Шухевич одного разу запитав в Савельєва: "Як Ви думаєте, де найбільше грабують: на Південному ринку чи з львівського бюджету? І зараз говоримо не про суми, а відсоток. А я вам скажу: з львівського бюджету. Адже Південним керує Писарчук, а він – справжній господар".
Журналістам також запам'яталась критика Шухевича позиції влади Львова в період підготовки до футбольного чемпіонату Євро-2012. "Він вважав, що стадіон для Євро-2012 Садового став ударом для міста. Чималу суму коштів тоді витратили на його побудову, хоча стадіон настільки Львову тоді потрібен не був", – пояснив Микола Савельєв.
"Я не бачу його, але за інтонаціями та голосом можу порівняти цю людину з отцями на селі, які читають промову про світле майбутнє, а ввечері йдуть до своєї любавки в селі", – стверджував Шухевич про Садового під час розмови з журналістом.
