Прес-секретар МО "Дзиґа" Юрко Вовкогон розповідає про рідне село Печеніжин, його славну історію та веселих мешканців, також про залиті лагідним сонцем навколишні краєвиди.
Увага: Деякі прізвиська не співпадають із справжніми дійовими персонажами оповідок. Я направду вже не пам'ятаю хто, що робив, а для відчуття естетики згадую перші-ліпші колоритні сільські поганяла, типу "Марія Івана Костевого", "Ваня Квадрат", "Оляба Двацятьдвойка", "Свєта, яку на весіллі баяном по плечах били" або "Ромік Рижий, шо на мості гівно їв". Я навіть в більшості не знаю хто це такі, так що прошу, якщо десь приїду додому, то цеглою в плечі мені не кидати.
Чарівний світ казки доктора Керролла.
Мальований пензлем прикарпатського маку.
Я зроблю Печеніжин своїм Задзеркаллям –
Накурені курви і купа інших див.
Завтра збори громади. Дамо Варварі "подяку
За активну участь у статевому житті фізрука".
Я зроблю Печеніжин своїм Задзеркаллям.
Заправляйте літак – зрошувати поля!
(Ігор Стефурак)
Пісня про Печеніжин (аудіо)
Це село, про яке говорять так: "Тут народився ватаг карпатських опришків Олекса Довбуш. Село у межиріччі Черемошу та Прута, де літає гірський беркут і зверху бачить наші карпатські ліси, що сягають своїми верхівками неба. А далі вже: або дякую голові держадміністрації, або за святішого вселенського Архиєрея нашого..."
Печеніжин – це особлива суміш гуцульської писанки та жуйки "Турбо". Це старі хати оббиті пластиковою вагонкою. Печеніжин – це коли люди говорять скайпом з татом, який десь у Лісабоні на будові, тай переказують один одному сільські плітки. Потому закривають комп'ютер та йдуть з-під свиней гній викидати. Печеніжин – це коли бабусі у вишиванках ідуть до церкви, а їх обганяють малі на скутерах, щоб купити хотдоги у центрі.
У Печеніжині, коли компанія квасить в барі, то може мобілками розраховуватись, тому що заробітчани постійно щось передають додому, а тому у кєнтів може бути 3-4 мобіли. Чи увесь цей шкільний пафос про те, що ми українці, козацького роду, але водночас це і вчителька французької мови, яка українською говорить з таким діалектом, шо то торба.
Печеніжин – це місце, де вже майже 100 років минуло після УПА, але родини точно пам'ятають, що: "Дідо цієї зрадив криївку і через що й вбили мого вуйка". Це всі пам'ятають, але коли приходять до клубу, то разом співають "Дінама, Дінама, ооо" чи "Он уєхал прочь на начьной елєктрічькє". Печеніжин – це сполучення всього: кічка, трагізму та радості. Якби в Печеніжин міг заплисти кит, то можна було б сказати, що село тримається на трьох китах: понтах, гнівах та гуморі.
За що печеніжинських знають у районі
Печеніжинських в районі називають "макацами". Макаци – це самець жаби (у селі є дві річки: Лючка та Печеніга). Це село перед горами й дотепер ще невідомо, чи Печеніжин – це Гуцульщина чи Покуття.
До Другої світової Печеніжин був таким собі галицьким містечком. 7000 населення, з яких 2 тисячі – жидів, тисяча поляків, німців і чехів. Були жиди – було місто. Друга світова вибила жидів, і став Печеніжин – смт. Був Печеніжин центром району, і це трохи відчувається. Тут люди шустріші, цивілізованіші, більш напасні.
Загалом вважається, що люди в Печеніжині недобрі. Але у порівнянні з львів'янами, то вони ще більш-менш добрі. У навколишніх селах усе набагато простіше: люди простіші, і тому там – або друзі або вороги, а в Печеніжині дуже сильною є дволичність. Це як у Львові. Всі в обличчя такі добрі, що навіть душу віддав би, але коли ідеш, рахуєш до трьох, обертаєшся й бачиш, що тобі точно в спину дивляться. І з іншого боку тут завжди було багато дуже розумних та освічених людей, з мистецькими та музикальними здібностями. Місцеві хори та театри на початку 20 ст. здобували нагороди в Галичині, а коли в одного разу дяк взяв не ту ноту, то його били під церквою.
Печеніжські бахури завжди сильно билися. Це, мабуть, ще від печенігів залишилось. У Печеніжин під клуб приїхати з іншого села – це просто торба: "Ти звідки? З Сопова? А сопівські мого брата били! Трісь в голову, перекажи, курва, сопівським аби знали". Золотий час для розборняків – це 90-ті. У Печеніжині ще є декілька кєнтів з тих золотих часів, які можуть розповісти про те, як хлопці ходили з ланцом від бензопили, або ланцом від ровера. Знаєш, як дістати ланцом від бензопили по писку? Напевне неприємно.
Печеніжин здавна знаний тим, що тут народився Олекса Довбуш – батько українського рекету (за що йому особливий респект). Пацани в Печеніжині справді вдячні йому, продовжують його справу та будуть продовжувати поки нічого не зміниться.
Історія
Загальна теорія про те, чому село називається Печеніжин. Князь Святослав пофігарив вибивати бабки у Візантію і навіть не втикнув, що за цей час на південні степи прийшли печеніги. От на Хортиці вони його й порубали, а з черепа зробили чашу. Місцеві письменники намагалися якось писати про нащадків печенігів, які в Печеніжині мали чашу з черепа Святослава. Не знаю, з черепа Святослава я не пив, але бухають в Печеніжині теж нормально. І пофіг з якої тари, можуть і з горла, і з дозатором.
Згодом повойованих печенігів київські князі переселили на кордон держави. Бо що перше роблять вороги коли переходять кордон? Починають рубати все навкруги та забирати все, що є. А так ми поселили на кордон печенігів, і перші 50 кілометрів поки вороги проходять, то нехай рубають печенігів. Потім звістка дійде й до столиці, а князь встигне оголосити мобілізацію, набрати військо та вийти на бій. А печенігів б'ють – та й добре, що б'ють.
Отак Печеніжин й заснувався. До речі, ще на початку 20 століття печеніжинських визначали на базарах Коломиї за "клепанями" – шапками, що були тільки в Печеніжині. Це така гострокінечна шапка з лисячим хутром. Точно як у всіх цих кочівників на картинках. І нормально, люди з європейськими рисами й далі в такому ходили. Зараз ці шапки є лише на Меланку. Старі такі личмани (маска на Меланку) – тут якийсь жид намальований, тут очі прорізані, а зверху якраз та шапка з лисячим хвостом. Вже така страшна, поїджена міллю, але колись вона була гарною.
Там ще було багато соляних криниць. А за часів Київської Русі – це стратегічний продукт для армії, продукт номер один, наче зараз нафта чи газ. Бо якщо робиш військовий похід, то мусиш дбати про припаси для воїнів, відповідно мусиш солити сало та м'ясо. А маєш сіль й припаси, то вже можна іти вшановувати Неньку-Україну. Іду на ви, коротше.
Оскільки до Коломиї ще є нормальна дорога, оскільки це ще перед горами, то відповідно сіль стікалася до Печеніжина, з Печеніжина до Коломиї, а з Коломиї – на всю Україну. Звідси навіть чумаки ходили, тому що брали сіль не лише зі Сиваша, але й з Галичини. І тих чумаків, які ходили з сіллю з Коломиї – називали коломийцями. І від того є прізвище Коломієць по усій Україні.
Наприкінці 19 століття неподалік від Печеніжина у селі Слобода знайшли нафту. Печеніжин почав розвиватись, проклали залізницю та збудували один з найбільших в Австро-Угорщині завод зі збагачення нафти – нафтову рафінерію.
І що наші люди робили з нафтою? Мочили сорочки, щоб воші не кусали. Опришків навіть поляки називали чорносорочечниками. Бо якщо ти опришок, то постійно живеш у бідосі, постійно десь ходиш, воші всім тілом скачуть, а якщо сорочка з нафти, то вошам вже не дуже подобається той запах. А як ще наші використовували нафту? Тріску намочать, підпалять та й усе.
І от як з'явилася перша технологія, то почали ті нафтові землі скуповувати. Хто скуповував? Звичайно, що жиди. Купували за пляшку самогонки, може й не за пляшку, але за якісь дрібні гроші вони з місцевими аборигенами торгуватися. А це ж Слобода – населення мало, але землі нємєрянно, так і вторговували. Під кінець таки слобідські навчилися, що робити. Вони брали будь-який кавалок свого поля, бажано з найгіршою землею, тягли по півкілометра два відра з нафтою, копали яму, виливали те відро з нафтою та й показували жиду: "Дивись у мене тут криниця з нафтою". І вже продавали ту погану землю за великі гроші. Того москалі дотепер кажуть, що українці як жиди.
Було у Печеніжині: і трипільське поселення, і монастир, що спалили татари, і дерев'яний замок, що спалили за Хмельниччини, і костел, і народний дім, і синагога, і жидівський цвинтар, посеред якого в когось нині город.
Географія
Тут варто зробити мінімальний екскурс в географію. Рушаємо від райцентру Коломиї. Я народився у коломийському пологовому, де відразу сказали, що нога у мене як у "коломийського злодія". Через річку Прут на захід розташоване село Вербіж. Оскільки там є Нижній Вербіж і Верхній Вербіж, то наші приколюються – Нижній Свербіж і Верхній Свербіж.
Далі – Сопів. В Печеніжині чомусь вважають, що сопівські дівки фист пусті. Такі, що і корову не зцєпає, тільки надінуть ті колготи, шо не гріють, та й губи намалюють. Тобто, що сопівські дівки тільки й вміють, що зажигати, а більше нічого. Час від часу печеніжинські бахури з сопівськими воюють, але не всі, оскільки Печеніжин розділений на багато кутів: Кашиця, Яршиця, Вершєк, Долішній кут тощо. Тому долішні бахурі можуть дружити з сопівськими, а горішні з ними товктися.
У Сопові є перехрестя. Дорога з Сопова на Княждвір, де за князів галицьких напевне була якась резиденція для ловів. Прут там був колись повноводною річкою, і там Чапаєву навіть дали георгіївський хрест за його форсування. І там ще дотепер є напевне єдиний в Україні національний тисовий заповідник. Цілий ліс тису. А тис – це сила. Так у пісні про Довбуша, коли Довбуш плечі підставляє, то Дзвінка йому розказує, що не поможуть плечі твої, бо в мене двері дубовії, замки – тисовії. Тобто, тис використовували замість заліза.
Саме ж перехрестя називається Підранка або Дрантива, тому що там жила якась жебрачка. З іншого боку цього перехрестя є бар, що називається "Quo Vadis?" От ідеш собі – села та й села, а тут – бар "Quo Vadis. Куди Йдеш" (латинкою та кирилицею). Там різні бетонні скульптурки голубів, оленів і гуцула з гуцулкою. Такі смішні, що це торба.
На південь від Печеніжина – ключівські. Великий та Малий Ключів. У Печеніжині казали, що вбрався "як ключівська дружка". Чого як ключівська дружка? Може бачили якісь етнографічні фотографії з Прикарпаття, коли ніби й гуцул, і весілля, і не зрозуміло що, і тут в дружок оздоблення з пір'я, як в індіанських вождів.
В околиці це одне з найбагатших сіл і там дуже люблять показати які вони гонорові. У них там південні схили горба, де вони ягоди (полуниці) завжди вирощували й продавали, такі вже там ґаздівські люди. І говорили, що коли Колумб відкрив Америку, то ключівські туди вже 20 років ягоди возили.
З іншого боку – це "банєни". Це частина Княждвора. Бані – це криниці з соляною ропою. Вони – коло Прута і як у співанці співалось: "А Банєни, курві сини, наїлися бобу, посідали над річку та й серуть у воду". Є ще рунгурські. Їх називали "довгов'єзі". Моя баба є лікарем та казала, що там ніби якісь уранові джерела й мінімальна радіація, а це, згідно з її теорією, сприяє росту. І тому у Рунгурах такі високі хлопи.
З іншого боку село Марківка. Дуже мальовниче та гарне село. Марківських, оскільки це менше село і тому бідніше, називали "маркосліпами" або "злодіями". "Ти – марківський? А, то ти – злодій". Далі є село Молодятин. Молодятинських називають "зваричами". Відповідно, і ця прозивалка, і славетне прізвище Зварич йде від професії виварювати сіль із ропи.
Ще далі – село Чорний Потік. Хто цікавився етнографією, то має знати про альбом з етнографічним матеріалом, що називається "Чорний потік". У Печеніжині колись були вчителі народної школи Степаняки, частина яких емігрувала до Канада. Потім приїхала цьоця з Канади та записала фольклор. Тут кооперативи, криза, черги (поч. 90-х), всім все до сраки, а вона приїхала на Батьківщину, тому що тут ще реальна архаїка. І найбільш архаїчним селом є якраз Чорний потік, оскільки там якраз дорога й розмилася. Відповідно й маємо тупикове село з такими справжніми гуцульськими традиціями. У Печеніжині кажуть – "чорнопотчани". Це також такі місцеві підйоби.
Чорнопотіцьких печеніжинці вважають тру-аборигенами. У Печеніжині підмахували, що коли в Чорний потік вперше приїхав автобус, то чорнопотіцькі йому кошіль сіна винесли їсти. Я ще чув таку байку, що печеніжинський дільничний міліціонер ще з якимось кєнтом якось вирішили пощемити трохи чорнопотіцьких на незаконній вирубці лісу. Приїхали ці два мєнта з пістолетами, типу "Стаять, ні с мєста", а чорнопотіцькі якраз бензопилами різали. Ті подивились на них та й кажуть: "Іване!" Вийшов той Іван з двостволкою, і наші два мєнти-супермени почали файно вантажити дрова до машини чорнопотіцьких. Хлопи подякували мєнтам за роботу, дали випити 100 грам та й сказали чесати у свій Печеніжин.
За Слободою, де знайшли нафту, є села Березови, звідки Іван Малкович. Березови – це унікальна культура. Кажуть, навіть, що в Америці є українська діаспора та березівська діаспора. Вважається, що там були князі білих хорватів. У них й дотепер прізвища на -ич: Малкович, Негрич, Симчич, Арсенич, Перцович, ніби десь в Сербії чи Хорватії. І люди там окремий зовсім генотип. Всі дивилися й бачили, що це з Березова, оскільки вони руді, з хвилястим волоссям та блідою шкірою.
А у Печеніжині й досі деякі люди смагляві, з розкосими очима та прізвиська у давніх родин типу Бамбалай, Каратан (чорна людина тюркською). А прізвища у них – Сметанюк чи Самокишин. Такі питомо українські, аграрні.
Довбуш
Звичайно, що у селі є музей Олекси Довбуша, є купа легенд, є гімн Печеніжина: "Я Довбуша правнук, цим гордий стократ, опришківська кров в моїх жилах. Карпати – то мати, орел – то мій брат, а воля – то вірна дружина". А найприкольніше там це: "Рушай уперед, кого совість зове, гартуй свою волю до криці (прикольно сказано), хай вільна Вкраїна повіки живе під стягом небес і пшениці".
Батьки Довбуша були комірниками. Вони жили у багатших селян, за те, що допомагали їм по господарству. Вони не мали своєї хати взагалі. І зі ставленням у селі до Довбуша історія особливо прикольна. Ще старші "довоєнні" люди казали: "А, Довбуш – то був шмельц пустий, то молодичник, то курва, бандит". Курва вони, звичайно, що не казали, а шмельц – то це відходи.
Польська пропаганда нормально попрацювала, оскільки легенди про Довбуша у Печеніжині розповсюдилися вже за радянських часів, коли треба було зробити місцевого героя-месника. Хоча Довбуш на це й заслуговував. Він був справді потужною людиною, тому що інакше не було б стільки поголосу в горах.
А в Печеніжині окупаційна пропаганда працювала сильніше ніж у гуцульських селах. Тим більше, що це було місто, де було багато польського та єврейського населення, а для них він точно не був героєм. Я принаймні не чув, щоб старші люди отак за Довбушем побивалися. Хоча з іншого боку ліричним літературним героєм Довбуша чи не першим зробив місцевий польський романтик Станіслав Вінценз.
Слава Довбуша в Печеніжині – це наслідок діяльності радянської школи. Цю тему педалювали місцеві історики, а найбільше на тому піднявся один відомий професор, який по-суті гарно вкрав труди у мого діда. Він добре підчистив дідову дисертацію, видав її як свою працю, а діду сказав: "Слухай, ти би написав про щось інше".
Той професор любив так наукові праці збирати. Дід обламався, лишився вчителем історії у школі, а той став професором, академіком, якого зараз дуже шанують у Печеніжині. До речі, у "Довбуші" Гната Хоткевича діалект зовсім не такий, яким говорять у Печеніжині. Хоткевич був у Криворівні та й писав тим діалектом, яким там говорять. А там діалект ще більш лютий, ніж у Печеніжині.
А зараз Довбуша шанують. Навіть у нашого вже покійного художника Юрія Дмитерка постійно були довбушівські теми. Є одна класна картина про те, як Довбуш вмирає. Він там так патетично вмирає, і, звісно, що під кущем калини. Наші люди біжать дивитися на смерть Довбуша й відразу ж жид з горілкою прибіг, незрозуміло чому, але прибіг. Священик там ще є православний, такий бридкий, що ще гірший, ніж Кіріл. І традиційно в самому кінці є польські жовніри на конях, оскільки зрозуміло, що мєнти завжди не встигають. І ще там наш старий вуйко несе підсвічник вдень запалений, як символ українства.
Люди Печеніжина
Печеніжин був повітовим містечком, і від нього навіть був депутат в австрійському сеймі – Юрко Козьменко. Людина дуже інтелігентна. У Печеніжині було надзвичайно багато розумних і начитаних людей. На початку 20 століття тут була одна з перших Січей, а Кирило Трильовський постійно приїжджав сюди до Онуфрія Мацька.
Козьменко ходив по Відні у кептарі, в простих штанях, в гачах, хоча мав кошти на костюм (як Федькович). І він був не один такий, там була така струя, як у 80-ті всі ходили з вусами а-ля Україна плаче, як тепер дівчата ходять у вишиванках. Там все було чітко з національною ідентифікацією. У місті, де грали Моцарта, наші хлопи на засідання парламенту приходили в байбараках, сердаках та постолах.
Є ще легенда про те, чому Юрка Козьменка за совітів не репресували чи розстріляли. Легенда така, що один мудрий офіцер з НКВД сказав йому, що його не репресують лише тоді, якщо він віддасть йому свою бібліотеку. Казали, що той енкаведист вивіз дві фіри старовинних рукописів. А коли був Брусилівський прорив, то за легендою забрали бібліотеку у Івана та Миколи Семенюків та й встелили тими книжками півкілометра окопів, бо ж болото, треба по чомусь бігати.
У Печеніжіні дуже сильно спрацьовує така річ як репутація. З богацької родини чи з бащєків? Бащєки – це люмпен-пролетаріат, які по барах ходили та бухали. Ще одна важлива річ – це "гніви". Це якщо дід хоч раз посварився за якусь межу, то навіть його внуки можуть через це ворогувати. Це ніби гірська кров – образити надзвичайно легко.
Наприклад, не привітався хтось зі мною. Йобт, та хто він такий, щоб він зі мною не привітався? Та в мене тато такий, та в мене мама така. А він якесь гівно та й зі мною не вітається. Та я, курва, його ще зловлю. Через це гуцули з топірцями й ходили, оскільки в гірських народів, у такій собі закритій системі, надзвчиайно важливими є поняття етикету та честі. Треба мати межі за які не можна виходити.
У міжвоєнний час за розвитку Січей та Просвіти в Печеніжині було майже 30 студентів, які навчалися у Львові, Франківську чи Коломиї. Це були люди вчені, до них ставились з повагою, і вони відповідно, не так, як наші теперішні вчені люди, використовують своє знання тільки заради власного збагачення чи понтів. Вони якимось чином намагалися підіймати рівень своїх мешканців. Тому у Печеніжині був духовий оркестр та театр, один з найкращих у регіоні. А печеніжинський хор вигравав декілька разів премії у Перемишлі.
Потрохи там ОУН вже формувалася. З Печеніжина був такий Микола Митлюк, який грабував банки та віддавав гроші на УВО. Знову ж таки була легенда, що в Бориславі був банк, який ніхто не міг пограбувати, але Митлюк здогадався не викрасти гроші з сейфа, а викрасти сам сейф. Тут я можу його плутати ще з кимось, оскільки в Печеніжині між двома войнами було кілька таких дєрзких персонажів.
Митлюка попалили під час нападу на поштову карету і він мусив втікати. Після цього його призначили представником ОУН у Маньчжурії, і він творив у Харбіні "Українську Далекосхідну Січ". Ймовірно, що свій же ж українець його й підставив. Організував йому перехід на радянську територію, але повідомив прикордонників, оскільки чомусь Митлюк на плоті виплив якраз на прикордонний пост, з якого його й розстріляли.
Микола Митлюк був з бідної багатодітної сім'ї, але в 20-х роках вчився в коломийській гімназії (з чим йому допомагали українські організації). І звичайно, що в тій гімназії було багато поляків, а один польський шовініст довів його до того, що він його побив. Хоча всі й казали, що він був найтихішим та найбільш здібним учнем, але той поляк так всіх напрягав та опускав українців нижче плінтуса, що Митлюк просто не витримав.
Його закрили в коломийській тюрмі, а українські дівчата Коломиї готували йому їсти та кожен день приносили йому передачі. День у день. Просто. Задурно. Уявляєш, який тоді був рівень взаємодопомоги у суспільстві. Зараз якби розбив якимсь баригам лобове скло на джипі, то тебе б згноїли й навіть би ніхто не пискнув. Окрім того, люди з коломийського району зібрали гроші для того, щоб цього Миколу Митлюка переправити у США. Дали оголошення у газеті "Свобода", де дуже просили американську діяспору цього хлопця прийняти за такої ситуації. Отака була психологія у людей.
До речі, Жолобовий дідо (Андрій Жолоб – ведучий Радіо Люкс ФМ) був з Печеніжина, а його брат Роман Самокишин став полковником УНР. Він там став відомий як батько Самокиш. Навіть у Махна є спогади: "Що сьогодні бились з батьком Самокишем і його військо нас вибили з Катеринослава".
Ще за першої світової можна згадати про Івана Чупрея, який був етнографом, публіцистом, редактором, другом Хоткевича, Гнатюка, Павлика, Трильовського... секретарем Крайового Січового Комітету та брав участь у створенні ЗУНР. До речі, у 1919 році декілька місяців протрималася незалежна Печеніжинська Республіка. Тут чимало було людей з такими життєвими долями про яких можна зо три фільми зняти.
Різьблярі Никола та Іван Семенюк були засновниками зовсім іншої школи різьби. Це була і не подільська різьба, і не гуцульська. У нашому етнографічному музеї є їхні скриньки. Вони вигравали купу нагород, а у Відні Николі замовили різьбити скриню для Франца-Йосипа, але Перша світова, Брусилівський прорив, прийшли москалі, забрали цю скриню та й подарували Миколі ІІ.
Це такі банальні маленькі історії, що складають увесь калейдоскоп про те, яким гідним колись було село Печеніжин, які колись були люди та як це все під корінь знищили. Просто дивишся ці старі світлини та бачиш який народ винищили.
А в другу світову в Печеніжині була сотня УПА ім. Миколи Колодзінського. Керував нею легендарний сотенний Спартан із села Іванівці. Це чи вуйко чи стрийко незлічимо давнього губернатора Франківської області Вишиванюка. Він, здається, ще навіть сват з Кучмою. Наш рідний прикарпатський край може ще родити таких людей, які будуть себе добре чути при будь-якій владі. Однак у Франківській області ще за Кучми виплачувалися перші пенсії воякам УПА. Без усіляких там дискусій фашисти-нефашисти.
Ще гарна історія була, як жінки з Іванівців прийшли щось просити на село до Вишиванюка. Жінки прийшли роззулися біля секретарки та зайшли босі до його кабінету. Він як побачив тих жінок, то мало не сплакався, і каже: "Все вам буде жінки, тільки взуйтеся". У селі в хаті спочатку роззуваються, а потім заходять. Напевне навіть такого персонажа може ностальгія мучити.
Сотня Спартана була однією з найпотужніших. Часто проводила бої разом із сотнею "Кривоноса" Мирослава Симчича з Березова, який ще живий. Я ще пам'ятаю на курсі третьому записував на диктофон розвідника з нашого села. Дмитро Козьменко – "Листок". Його взяли тому, що прострелили ногу з кулемета. Енкаведисти на фірі повезли його до тюрми, а він кілька разів собі попускав ремінь, яким була нога перев'язана, щоб стекти кров'ю. Тоді йому було двадцять років.
І от він провів на лісоповалах 10 років без однієї ноги. Вернувся, збудував хату, ходив до церкви та постійно казав: "Ви того не розумієте, я кожну вільну хвилину молюся і дякую, що є мир". Розповідав, що був розсекретив одного сексота, а той втік. "Вернувся я з Сибіру. Найшов у яке село той юда переїхав. Найшов його хату, а кажут, шо він вже мертвий. Прийшов я до него на цвинтар, сів біля могили і заплакав. Так шкода, що не вбив сам".
Такою є й загальна історія УПА. Там стільки такого незрозумілого та моторошного. Так само і в Печеніжині. Такі незрозумілі речі й з жидами. З одного боку одні місцеві жидів переховували (хлопці з нашої сотні навіть ночами приганяли на фірах та у гетто мішки з зерном перекидали, а потім під кулями тікали). Інші, навпаки, видавали жидів німцям, а потім відрубували пальці з перснями. Уяви, що ти знаєш, що тебе, твою жінку та дітей розстріляють тільки через те, що бігла якась людина селом й забігла до тебе у стайню. А тут ідуть фашики, і ти тут думаєш: "сказати чи не сказати"?
Тому після війни було надзвичайно багато психічнохворих. Були й просто зламані. Історія кожного героя та кожного зрадника у будь-якому випадку – це драматична історія. Були такі зрадники, які могли раз зрадити, а потім закінчити життя самогубством, або навпаки зізнатися, щоб їх убили, або ніколи не сказати, але все життя допомагати.
Ми зараз нічого не знаємо. Були люди, яким СБ наказувало легалізуватися та йти працювати у стрибки, що повідомляти про наміри совітів. Дотепер ми не знаємо: хто був героєм, а хто був зрадником. Про це важко говорити. А в Печеніжині ці детективи тягнуться ще до цього часу. "Тоді то мого діда вбили і це, напевне, стуканув отой". Точно не знають, чи це здав один сусід чи інший.
Байки села, тобто автохтонні наративи
Інформаційне поле в якому живе Печеніжин – це, як вже я казав, як гуцульська писанка та жуйка "Турбо". Там настільки всього перемішано: різних бандитських серіалів москальських, всіляких х-файлів, інопланетян і ворожок звідти з голівудщини, галицького провінційного пафосу а-ля "нащадки гуцульської терпсіхори". Це все перемішано з чимось сучасним, розповідями про заробітчан, з комп'ютерним іграми, айподами, айфонами, з розповідями хто кого і коли виставив, де можна замутити, де можна підмутити, де вкрасти, хто чесний, хто нечесний.
Мій один друг – нащадок гадярів. Гадяр – це ворожбит, який робив закляття від змій. Гаддє – це змія. І от він вирішив, що потрібно випрямляти інформаційні поля в Печеніжині та й почав будувати піраміду з дерева. Прикинь, чувак у селі будує піраміду з дерева, щоб випрямляти енергетичні поля та рятувати село від того, що хтось з його предків міг мати негативну енергетику.
А за Радянського Союзу на колгоспному полі людей почала переходити нечиста сила. Прикинь, Бога немає, бо ж атеїзм, а людей серед кукурудзи нечиста сила переходить. І що має комуністичний голова сільради з цим робити? Як тобі така запара?
А нещодавно поставили на пасовищі вишку мобільного зв'язку. І селяни почали протестувати. Приїхав якийсь вчений фізик з Франківська, годину розпинався про те, що все безпечно, а йому вуйна говорить: "Ти мені тут байки не розказуй – в мене корова вже два тижні сі не доїт". І все, аргументи закінчилися.
Є ще героїчний епос про те, як печеніжинські хлопці у Ключеві приїхали на межу. У Львові це називають запорожці, це коли весілля, а хлопцям немає, що робити, то приходять та й кажуть: "Дайте щось випити та й закусити, бо торба вам буде, бо нам нудно й треба якихось подвигів". От приїхали наші на те весілля на мотоциклах, клали дошку та заїжджали на весільний стіл зверху на "Яві".
Ще пам'ятаю, як десь в одинадцятому класі мої однокласники-приколісти поїхали в сусіднє село на дискотеку та захотілося їм футболу. То сказали, аби всі розступилися, пояснили двом місцевим "ти будеш одною штангою, а ти – іншою" та й собі у футбол грали.
Я зі своїми кєнтами трохи відрізнялися зовнішністю, а це на початку 2000-них було добре помітно. Коли я був на першому курсі, то з неформалів у Печеніжині були: Сєрий Царь, Штечуки, Дзьоби, ще пару бахурів і я. Це зараз у нас у Львові дискусія: чи це хіпстери чи це не хіпстери? У Печеніжині все просто – наркомани, і все зрозуміло. Це наркомани й хєр знаєш, що в них у голові. А в селі потрібно, щоб твоя поведінка була передбачуваною.
Чим ще Печеніжин прикольний? Окрім того, що печеніжиніські хлопці всіх навколо товчуть, окрім того, що люди тут злі та недобрі, так це ще почуттям гумору. Там пройти декілька метрів й когось не підколоти, то це просто неможливо. Йдемо одного разу з вітчимом та на тачках через місток веземо пацє. Пацє риче в мішку, тачками хитає, вітчим ледве втримує. Йде якийсь кєнт вітчима, з вітчимом не вітається, аж раптом нахиляється до пацятка й каже: "Ану труть старого у воду!" Напостой якісь такі гумористичні підйобки.
От такі історії: наполовину містики, наполовину пацанячих тєм, наполовину душевних, сентиментальних історій. Дуже багато унікального та неповторного, якщо його зараз не зафіксувати, то воно під впливом глобалізації зробиться або однаковим, або деградує.
Давніші байки
У час Волинської трагедії у Печеніжині пішла чутка, що "поляки наших ріжуть". І півсела на кілька днів втекло до лісу. Тупо. Просто прийшла чутка. Жодних фейсбуків, телебачення чи радіо. Отаке мислення – поляки наших ріжуть. Хто? Як? За що? Їжу, жінок, дітей та до лісу. Кілька днів посиділи, опа, ніхто нічого не ріже – почали вертатися додому.
У Печеніжині кажуть давніші люди "О, то ти не на землі працюєш, тяжко не робиш, мішки не носиш, о, то ти – пан". Пам'ятаю сусідка у нас була Настя Чупрейка десь зо 80 років мала з дуже багацької родини. А як прийшли совіти, то їх колективізували. Вони ж повністю відмовилися від електрики, оскільки електрика – то від совітів. Закрилися у своє життя. І вона навіть говорила зовсім інакше, ніж всі люди. І от вона казала: "О, то ви вчені, то ви панич". Я там шпінгалет в 7 класі і вона до мене на ви, тільки того, що я вчений, того що я в школі вчуся, а вона в школі не вчилася. У мене тоді такий злам свідомості почав потрохи відбуватися.
Це треба лише уявити, як люди жили та з чим у голові вони жили. Тепер ми не зможемо їх зрозуміти, і вони нас би зараз не зрозуміли. Казав Ваня Нечай, що його баба казала, що говорила з ворожкою, і та ворожка казала, що через сто років вся земля буде в дротах, а дівки будуть ходити як хлопці, а хлопці як дівки. Так воно й сталося.
Мого вітчима тато був з 1903 року. Інтелігентний такий дідо з тими адольфівськими вусами – дуже добра та світла людина. Він теж багато таких байок знав – поважних, спокійних, з тих галицьких анекдотів, що не настільки смішні, оскільки там зовсім інше почуття гумору.
Наприклад: "Ідуть старі рапшіци (мисливці), а тут тако осінь і листя по земли. І видят горбик. А вони двоє, такий Козьма Сенчин та ще якийсь, трохи сліпі, але вони хочут вдати, шо ше шос годни вздріти. Йой, видиш Козьмо, там зайчик є, треба його стрелити. І вони так націлили, стрелили, а то хтось насрав і листям присипало. Вертаються д'хаті, а їх питают "Шо с встрелили?", а ті кажут "Ет, гівно вполювали"".
Є ще така майже кафкіанська легенда про те, що в Печеніжин перед другою войною прийшла телеграма, щоб ніхто на вулицю не виходив, тому що з Коломиї їдуть два ровери.
Або є ще історія про те, як на якомусь весіллі вже після війни був один хлоп без правого ока, а інший без лівого. І вони побачили, що на тому весілля багато таких однооких та й вирішили, що треба їм усім разом до знимки стати. Тому що як так, нас тут 10-15 хлопів без одного ока, треба це зафіксувати. І зробили вони один ряд сліпих на одне око, інший – на друге та й сфотографувалися.
Теперішні
Є ще одна яскрава історія про нашого художника Юрія Дмитерка, най йому буде добре, де б він не був. Уяви. Печеніжинська школа, другий поверх коло кабінету математики. Там є стінка, а на стінці художник Юрій Дмитерко намалював панно – олень гірський кричить, річка тощо. Перед цієї стінкою чучела кабанів, оленів та вовків. І в кожного випускника печеніжинської загальноосвітньої школи мусить бути фотка, де він на цих кабанах під час уроків їде. І висіла там така картина, гуцульська кічуха. Думаю, що Мухарський заплатив би добрі гроші, щоб отримати цей оригінал.
Спочатку картина називалася "Радянські прикордонники зловили шпигуна". Центральна постать, це, звичайно, героїчний прикордонник. А шпигуни такі страшні, ще й м'ясо крадуть, і воно стікає кров'ю по їхніх руках. Неподалік машина якась їде, "гори Карпати – два автомати". Все як має бути. І тут хоп – Незалежність.
І ця картина вже називається чи то "Лицарі Карпат", чи то "Велетні гір". Там вже все перемальоване та замість радянського прикордонника – сотник УПА. І там дуже добре зрозуміло, що то вже погані москалі сире м'ясо з мішка витягують, і те м'ясо ллється кривавими ріками. Машина вже палає, а якийсь упівець з автоматом кричить: "Агов, це я її підбив!"
І найкраща частина – це де гуцул когось дорубує за смереками. Це мій улюблений персонаж. Мені здається, що все сучасне мистецтво не варте однієї такої картини. Тому що тут головними є почуття, які настільки класно та чітко передані, що це вже не картина, а ціла історія. Це як у народній традиції Ісус малюється: ти бачиш його історію від малечку до Царства Небесного. Так й така народна примітивна картина повністю описує увесь світ, де ти можеш цілий бразильський серіал у цій картині видивитися.
А якщо вже згадувати про золоті 90-ті, то найкраща історія буде про Чорного Ястреба. Він живе на Яршиці, і звати його Юрко. Душевна людина, яка просто живе в іншому світі. Як з'явились всі ті кіна зі Шварцом та Рембо, то почав Юра качатися, щоб стати таким як вони. А Шварц, звичайно, що різні ще білки та гербалайфи їв, а Юра про це не знав. І він не став таким. Він це глибоко пережив й трохи в нього дахівка з'їхала. Попри те, з ним набагато цікавіше говорити, ніж з більшістю печеніжинських ґаздів.
Після цього він почав називати себе Чорний Ястреб. І він єдиний, хто контактує з мешканцями Венери й Марсу та може все про них розказати. Якось він працював на будові, а там почали робітники з собаки знущатись: бити, камінням кидати, мало до смерті не забили. Юра взяв кількох з цих уродів, просто дав у голову, а собаку взяв та вилікував. І відпустив на волю. І хто тут тоді псих?
І на останок розповім історію про Мармуляду. Я не знаю, чи то Василь, чи Іван, чи Дмитро. Отож, Мармуляда був електриком та й ходив до дівки у сусіднє село Рунгури. А дівка жила десь недалеко від трансформатора. Він приходив, і коли у всьому селі тричі гасло світло, то дівка знала, що треба виходити з хати. Та й десь в рунгорських на тій вулиці згоріли холодильники та телевізори, то вони зібралися та й дали доброго тягла Мармуляді. І на тому любов сі скінчила.
Я це зараз літературними словами розповідаю, а в Печеніжині можуть сказати "чітура виприн в шумилині" та й ти не будеш знати, що це таке, а то бідончик аґрусу у кукурудзі. У Печеніжині люди люблять розказувати, так би їх слухав і слухав: "Ваню Калгана жінка так була взлостила, шо він прийшов нароблений, а жінка тако жвиндит та й жвиндит, та й провадить його та й провадить. Тут тако кітка бігла, він кітку так взяв і фльоц до стінки, аж кишки бризнули. Та й жінка після того боїться щось йому говорити". І що ти з таким народом будеш робити?
І приколістів, і гідних хлопів у Печеніжині завжди було чимало. Мій сусід "Зєльоний" Шовковий Василь з хлопцями у 1970-х роках здогадалися продовжити справу ОУН та зробити підпільну спілку молоді для боротьби за незалежність. За це отримав путьовку у ГУЛАГ, де застав ще старих бандерівців, стусувався з Калинцем, Світличним, Овсієнком, вивчив кілька мов й став фанатом Led Zeppelin.
Мій вітчим, Василь Мацько, потрафив і служити в Карелії, і працювати на лісоповалі, і бути художником на зоні, і різати свині, і дільничному у вікно динаміт із підпаленим (але не приєднаним) бікфордовим шнуром закинути. Воха Малик служив на Тихоокеанському флоті, і коли проголосили Незалежність, то він й сказав: "Москалі, мені пофіг шо ви тут наказуєте". Його згрузили на дикий берег охороняти склад з цукром, а він за 200 кілометрів звідти пробив дріжджі та давай самогон на руську армію гнати. Юра Чорний (який нас вже чекає на небі) коли міліціонери просили його помогти підштовхнути бобік, то казав: "Бігме, нічо від машин сі не розумію".
Тут були і козаки Височана, і опришки Довбуша, і вояки австрійської армії, що боролися з гарібальдійськими партизанами, і літуни УГА, і червоноармійці, що вернулися зі штрафбату, і ґазди, які торгували яблуками у всьому союзі, і бахури які працюють охоронцями у нічних клубах Мілану, і музики, які грають під Ейфелевою вежею.
А сучасного фольклору купа, тому що люди не придумають це навмисно. Вони так живуть і навіть не помічають, який цей їхній світ яскравий.
Фото: artkolo.org, hutsul.com.ua та архіву Юрка Вовкогона