Розмова з колишнім секретарем Львівської міської ради Зеновієм Сіриком.
Зеновія Сірика не обирали міським головою, однак він керував Львовом майже сім місяців. Його чотири рази обирали депутатом Львівської міськради, зокрема він був в депутатом першого демократичного скликання. Зараз Зеновій Сірик є експертом з питань місцевого самоврядування.
Прийняте в літературі скорочення Зеник виводять від імені грецького бога Зевса. Як до вас правильно звертатись: Зиновій, Зіновій чи Зеновій?
Ніколи про це не знав! Цікаво. Я виводив своє ім’я від львівського Зеника. У 1962 році у документи вписали Зіновій, оскільки такого імені як Зеник не було, а був Богдан-Зіновій Хмельницький. Тому у всіх офіційних документах мушу писати Зіновій, а у всіх інших – Зеновій.
Богдан Котик, Василь Шпіцер, Василь Куйбіда, Любомир Буняк, Андрій Садовий – хто з них був найкращим міським головою Львова?
Були різні часи та різні виклики. Тому відповім нестандартно: Олександр Степанович Сендега. Якби не він, то Василь Куйбіда половини й не зробив. Цей дует був найсильніший у Львівській міській раді за всі роки незалежності.
Якщо управлінський дует Куйбіда-Сендега порівняти з іншим – Садовий-Синютка?
Синютка отримає впевнене друге місце. Куйбіда мав велику силу переконання, він був і поетом і політиком, а тому мав добру риторику, міг переконати не лише в кулуарах, але й публічних дебатах. Він реформував райони, він пробив перший кредит в міжнародних фінансових установах.
Львів ще П’ємонт чи вже ні?
Так, і ще довго ним залишатиметься. У нас була зустріч з українськими та польськими митцями. Ми говорили про Львів та Краків і я вивів, що ці міста важливі тільки тому, що вони знаходяться там, де є. Київ у Україні, Варшава у Польщі, як столиці, вони пихаті. Є міста, де нічого не відбувається, такі собі містечка. А є міста, де зберігається дух нації. Такими є Краків і Львів. Це залишиться надовго.
Хто з президентів найкраще розумів потребу місцевого самоврядування?
Ніхто не розумів і досі не розуміє. Можна відзначити хіба Кучму, оскільки за нього прийняли закон про місцеве самоврядування. Однак Кучма з Медведчуком закон прийняли, а потім сильно тиснули це самоврядування. Тому сумніваюсь, що Кучма розумів значення місцевого самоврядування. І ще, певне, Ющенко, тому що він особливо не влізав у ці проблеми.
Чи потрібно було будувати Арену-Львів?
На мою думку, ні. Коли постало питання про будівництво, то я зустрівся з тодішнім головою Львівської ОДА Петром Олійником, представником Української асоціації футболу та представником УЄФА й висловив переконання, що у Львові є стадіон "Україна" до якого з центру можна пройти пішки.
А вони у відповідь на це: є дві вимоги. Перша це – транспортна розв’язка. Тоді б Снопківський парк пішов би під паркінг. Треба було будувати паркінг з розрахунку 40 000 місць на стадіоні, щоб проводити фінали європейських кубків. Друге – зробити більшу кількість виходів на стадіоні, оскільки є норматив на евакуацію. Олійник зробив припущення, що, можливо, пробурити тунелі до "України", щоб не зачіпати парк. Я йому запропонував залучити шахтарів з Червонограда, щоб вони це зробили. УЄФА було це байдуже.
Ми почали дивитись розв’язки, як це все зробити. Потім говорять: будемо будувати стадіон за містом. Я відразу сказав, що землі не дам, будуйте на обласній землі. Навіть там землі бракувало, її дорізували. Негарно говорити зле про покійників, але там була історія з землею. Мені все ж здається, що була можливість зробити класний стадіон "Україна" та розкинути паркінги, щоб не рубати парк.
Як працював виборчий механізм на перших демократичних виборах, коли досвід реальних виборі був ще відсутній?
Цікавий був період. За тодішніми критеріями я вважався досвідченим громадсько-політичним діячем, хоча й був аспірантом Фізико-математичного інституту на Науковій, 5. У таких інститутах дозволялось трохи більше, парторг там мав менші повноважень. Наприклад, йдуть збори, парторг каже, що він має виступати другим після директора.
Йому одразу заперечують, що є академічна вертикаль, тож після директора буде виступати академік, потім члени-кореспонденти, професори, а він, парторг, лише кандидат наук – ну, ось і виступай за науковим рангом. Чи от, наприклад, нам дали завдання зробити стінгазету, а якраз наближалось Різдво. Так ми і зробили різдвяну комсомольську газету, а за 2-3 дні нас викликали на нараду щодо цього. І директор питає нас про те, чи зрозуміли ми свою помилку? А я кажу: ми може і помилились, однак нічого поганого не зробили. Думали, нас виженуть. Проте залишили, бо всі були з порядних сімей.
Потім був незалежний політклуб Патракеєва, потім офіційно ліквідували осередки комсомолу та Компартії в інституті. 1989 рік, вибори до Верховної ради СРСР, висунули на зборах інституту кандидатуру Ростислава Братуня. Думаємо про агітацію. Каже Ігор Деркач, який теж балотувався до ВРУ, що треба агітки робити. От ми й сіли за друкарську машинку, взяли чотири аркуші під копірку й по чотири оголошення на листку – виходило 16 оголошень.
Дорогою з інституту додому обклеювали ними все, що можна. Одного разу клею агітку на стовп на теперішній Героїв УПА, і тут біля мене зупиняється "Волга", з якої виходить два чоловіки. Я подумав: двоє вийшло, ще водій, є вільне місце, можуть забрати. Почали розпитувати, а і я кажу, що участь у виборах – це обов’язок кожного громадянина за Конституцією. Вони на мене подивились і у відповідь: гарно ви розповідаєте, але не дуже віримо. І поїхали.
Ще один момент, 1990 рік, мені запропонували балотуватись до ВРУ. Однак я подумав: ВРУ – це так далеко, давайте краще у міську раду. Дивлюсь в газеті намальовані міські округи. І всі вони такі маленькі, а тут один округ на площі у тричі, а то й в чотири рази більший. Тоді кажу – давайте цей, великий, його не кожен конкурент обійде. Була майже повноцінна виборча кампанія, зустрічі з виборцями.
У мене була на окрузі також висувалась вчителька з 15 школи Людмила Козак. Потім вона стала заступником голови Львівської облради. Хоча я виграв ті вибори, але ми стали добрими друзями, таке рідко буває. Ми до того чули про кампанію "від дверей до дверей", хоча не зовсім розуміли що це таке. Отже, ПВА, чотири копірки, а потім пройшли та постукали у кожні двері. Виявилось, що мій округ не такий вже великий, це були Скнилівські провулки, дільниця особняків. Тоді ще довелось йти на другий тур виборів, оскільки треба було набрати понад 50% голосів.
Перша демократична каденція у Львівській міськраді – це підняття українського прапора. Львів став першим обласним центром, який це зробив. Як це вам вдалось?
Не тільки це, Леніна забрали з проспекту Свободи та багато вулиць перейменували. Коли ми прийшли до міської ради, то було відчуття, що треба щось робити. З господаркою, економікою ніхто не стикався і щоб це освоїти потрібен був час. Як депутат, я був членом комісії молоді та спорту. Викликаємо чиновників – до нас ніхто не приходить.
Нам допомогли двоє людей: вічний керуючий справами Микола Ілліч Мелешко та Степан Іванович Кисіль. Останній був єдиний не член компартії серед працівників Ратуші. І куди ми, депутати, не підемо, кажуть, що нема грошей. Та коли зустріли Степана Кисіля, то він розповів: "У бюджеті є дуже велика дірка, але запам’ятайте, ця діра навіть не помітить ваших дірочок".
Кисіль розпитав, як ми спілкуємось з чиновниками та порадив, нам як правильно це робити: "Ви, депутати, говорите чиновнику, що цього року потрібно відкрити Личаківський цвинтар. Бажано назвати дату. І далі дивитесь на того начальника управління. Жоден вам не відмовить, оскільки прийшов депутат. Ви не кажіть про гроші, а про суть питання. Шукати гроші – не ваше питання. Ви повинні поставити завдання, керувати". Він навчив нас ставити проблему та питати з чиновників про виконання.
Про прапор були розмови відразу, але треба було зробити це грамотно, згідно зі законом, так щоб потім прокуратура не зняла його. Микола Мелешко це зробив відповідно до радянського законодавства, яке діяло на той час. А там було записано, що на будівлі міської ради має бути прапор УРСР. А у нас крім будівлі ради також є вежа. А про вежу в законі нічого не йшлося. І тоді ніхто не зміг це підважити.
Тодішній секретар міськкому КПУ В'ячеслав Секретарюк усвідомлював, що відбувається?
Усвідомлювали та розуміли всі, тільки одні мали здібність до трансформацій, а інші – ні. З Секретарюком я не перетинався. Всі розуміли, просто не було директиви, що робити. Зрозуміли, що робити лише після ГКЧП – від росії треба тікати.
Яким був перший демократично обраний міський голова Львова Богдан Котик (1989—1991)?
Я не знаю звідки він взявся, хто його привів. Сьогодні мені він нагадує маленького Ющенка, вони подібні. У мене склалось враження про нього вже тоді, коли він обійняв цю посаду. За поведінкою він не нагадував червоного директора: тихенький голос, спокійна розповідь, хоча й був формально комуністом.
Першим міським головою Львова періоду незалежності був Василь Шпіцер (1990–1994). Що було притаманно для того часу?
Він не відбув повної каденції, оскільки Кравчук тоді нам вкрав рік. Шпіцер працював на Науковій, у сусідньому з моїм інституті. Там працював тоді й Василь Куйбіда, можливо, вони навіть з одного інституту.
У 1990 році демократичні сили виграли в містах, а комуністична номенклатура – у селах. Хвилі з заходу на схід не було. Там ті роки – це була суцільна стихія, де міському голові складно було щось змінити. Пішла мала приватизація, полиці були порожні, а влада з цим не справлялась. Це був період бартеру, але з цим треба було вміти працювати. Тоді ж почались продуктові талони. Більшість була не готова до праці у таких умовах. Трималися, як всі міста Західної України. Проте тоді нам вдалось відкрити перший товарний ринок у Львові. І це були також перші новостворені робочі місця.
Далі вимальовувалось два підходи. Перший лобіювали радянські торгаші, які наполягали на тому, щоб їм лишили та передали торговельні точки. Однак частина депутатів, зокрема і я, казали, що цього не можна робити. Бо ось відкрили базар і там половина науковців з Наукової торгувала. Ми наполягали на тому, щоб землю та майно здавали в оренду з аукціону. Принаймні, там місто могло отримати кошти на розвиток. Тоді казали, що це була моя найкраща промова у раді за весь час.
Де Василь Куйбіда (1998-2002) витягнув як міський голова?
Це був вдалий тандем з Олександром Сендегою, який до того був партійним діячем, здається районного рівня, він їх всіх знав і вмів тримати. Натомість Куйбіда був надзвичайно переконливим: за 15-20 хвилин він міг переконати людей, причому з повагою до опонента. Він вмів навести аргументи та пов’язати їх. Його найвище досягнення, як політика у тому, що він переконав кожного депутата районних рад Львова, що їх треба розпустити. А механізм був надзвичайно складний. Також суто його прорив – перший кредит Європейського банку.
В Україні фактично першим регіональним кланом був так званий Стрийський аграрний клан, представниками якого були Михайло Гладій та Степан Сенчук. Мало хто згадує, що тоді напівжартівливо, напівсерйозно обговорювалась можливість перенесення обласного центру до Стрия. Тоді ж відчувалось доволі серйозне протистояння між Львівською міською радою та обласною владою. Львів дійсно міг втратити функції обласного центру на користь Стрия?
Це хіба на рівні підколок. Це було неможливо.
Однак протистояння між містом та областю було серйозним?
Область була аграрно-консервативна. Протистояння існувало, аж доки Верховна Рада України почала затверджувати бюджети обласних центрів. До цього моменту ВРУ приймала бюджет області, а вже на Винниченка його розподіляли. А там переважно сиділи аграрії, голови колгоспів. Відповідно, до Львова не надходило грошей.
Чому за часів Шпіцера закривались дитячі садочки? Тому, що не було роботи, відповідно жінкам не було сенсу віддавати дітей до садочка. З іншого боку, у порожніх садочках потрібно було платити зарплату. І вони почали закриватись. Це припинилось, коли органи місцевого самоврядування почали отримувати кошти напряму. Це була революція в історії місцевого самоврядування.
Були питання й щодо майна. Обласна влада не могла зрозуміти, що в місті не може бути обласного майна. Тоді їх найбільше обурило те, що будинок обласної ради переходить у міську власність. Ми їх заспокоїли тим, що не будемо виставляти високої орендної плати. Тоді ж прийняли другу ухвалу про розмежування власності. Оперний театр та театр Заньковецької передали в область, оскільки розуміли, що ми все не потягнемо. Зараз вони, напевно, про це й не пам’ятають.
Ви були секретарем ради у час головування Любомира Буняка (2002-2005). Як складались ваші стосунки, тим більше, що ви були в опозиції до Любомира Буняка?
Гірше, ніж з підлеглим. Тоді це була традиція Львівської міської ради через не до кінця прописані важелі, зони відповідальності. Звідки взявся секретар міськради? Раніше, в радянські часи, був голова виконкому та голова ради. Повноважень у голови виконкому було більше, ніж у голови ради. Голова ради головував на засіданнях сесії міськраді.
Коли встало питання про реформування радянської системи, то придумали понизити голову ради й назвати цю посаду секретарем. Донині цю систему противаг так і не прописали. Тому є постійні конфлікти. У першій каденції депутати зняли Богдана Котика. У другій каденції знімали Куйбіду, однак він пожертвував Павлом Качуром.
Друге – я не був в опозиції. Про те, як я познайомився з Буняком. На виборах я працював в команді Павла Качура (колишній заступник Василя Куйбіди). Тоді я виграв вибори до міськради. Штаб Буняка очолював Олег Кузан зі Студентського братства. Він мене запросив на зустріч з Буняком, попросив підготувати резюме. Буняк почитав його, каже добре, і поклав його в шухляду.
Я потім питаюсь Кузана: "А що означає добре? Так чи ні?" – "Мушу перепитати, не знаю". І була друга зустріч. У Буняка була Рада старійшин, туди завжди входив Юрій Шухевич. Мене туди покликали, і я бачу Шухевича – значить йдеться про вибори секретаря. Як мені казали, Шухевичу я сподобався. Ото й все, за якийсь час мені дзвонять: "Завтра вашу кандидатуру виносять на сесію". Я питаюсь: "А депутати в курсі? Треба хоч з фракціями зустрітись". Добре, що я пройшовся усіма фракціях хоча б телефоном, десь й особисто порозмовляв. Ось з того моменту ми й почали працювати.
Буняк сприймав це так, що він вас наймає на роботу?
Воно так не виглядало. Хоча він мене спитав, чому я не запитую про зарплату. Кажу, що знаю, яка тут зарплата, вона точно не така, як у вас на "Дружбі", але якщо збільшите вдвічі, то буду не проти. Я на той час був доцентом, і зарплата секретаря міськради була трохи більшою, хоча й відповідальність, звісно, була більшою.
Наші думки рідко збігались, хоча він часто мене кликав до себе поговорити. Наприклад, говорить: "Тут до мене Олександр Мороз приїжджав, він дуже правильні речі говорив". Я ж кажу: "Він соціаліст, майже комуніст". А він: "Але ж він добре говорить, треба, щоб рівність була". Потім Буняк особливо пишався тим, що дав квартиру прибиральниці.
Буняка з політичними поглядами носило, хоча в нього кумиром була Тимошенко. Проте відразу було помітно, що він потрапив не туди. Не знаю, хто його підговорив йти у міські голови. Перший шок був, коли стало відомо, що він йде у міські голови, тому що йому пасувало б піти на міністра чи віцепрем’єра, і це було б його. У Львові немає такого розмаху. Потім, щоправда, він знайшов точку прикладання – труби. Він нікого з нафтопроводу не взяв у міськраду, хіба що Василь Лозинський був з нафтопроводу. Позитивом було те, що вони створили управління земельних ресурсів.
З іншого боку, якби Буняк був більш різноманітною людиною, то він би знайшов би таку точку прикладання. А він все життя клав труби за чужі гроші. А тут крім покладання труб є ще культура, і спорт, політика, і різні містечкові події.
Політично Буняк намагався віддалитись від усіх, а з іншого він не мав своєї політичної позиції. Він також чомусь не любив Ющенка. І незрозуміло чому. А в раді тоді була більшість від Ющенка. Потім хтось зробив фракцію під нього. І почали заганяти туди працівників комунальних установ. І це був перший серйозний розкол.
Перша сесія, зібрались депутати, а Буняк мене питає, чому вони не на роботі. Мають ж працювати. Я відповідаю йому, що всі мають приходить на сесію. А він й каже: "Скажіть їм, хай вони краще йдуть на свою роботу". У цей момент тут важко підібрати якесь культурне слово. І це при тому, що він перед тим був принаймні каденцію депутатом Львівської обласної ради. Я зрозумів, що нам буде тєжко. Можливо, то вік такий. По-людськи, його було шкода. Єдине, коли він оживав – це труба.
У тому, що Львів отримав воду цілодобово, є заслуга виключно Буняка чи це вже був незворотний процес?
Якби був Іваненко-Петренко, все було б набагато швидше. Куйбіда завершив каденцію з підписаною та проголосованою угодою про забезпечення міста водою. І ось мене питає Буняк: "Ви читали цю угоду?" Кажу, що навіть голосував за неї. І чую від нього: "Як ви могли, ось тут дивіться, є якась сума на консультаційні послуги". І тут понеслось: нащо нам ті консультанти, я все життя труби клав. І він це застопорив. Потім він каже: "Я цього не підписував". Я йому пояснюю про тяглість влади. "Ну тоді нехай ця рада проголосує" – відповідає. І тут я йому кажу: ви ж найкраще розумієтесь на трубах… і тут його знову понесло. Його мотивації ніхто не розумів, і витратили пів року чи рік, поки це винесли на сесію.
На практиці це не був вже й такий великий проєкт. Просто в центрі Львова потрібно було замінити старі польські й австрійські труби та зробити перемикання на рівнях, адже коли на Майорівку давали воду, то в центрі міста рвало труби через перепад висот. За нинішніми мірками – це невеликий проєкт.
А ще коли ми погодились, що Буняк найкраще покладе труби, то його це окрилило. Він сказав, що навіть за тиждень-два покладе. Він хотів 90% бюджету кинути на труби, почав казати, що ЄБРР нам не потрібен. І з одного конфлікту вліз у новий. У нього це було постійно – завершення одного конфлікту було початком нового. Він тоді вирішив ставити попередньо ізольовані труби.
Кажу: "Ви що, думаєте, що ви одні їхнього розробника знаєте?" Він показав, що попередньо ізольована труба лежатиме в землі довше, ніж гола. Проте головне, що саме він зумів запустити їхнє виробництво, захистив дисертацію з цього питанню. Тоді я йому запропонував обмежити видатки на труби, він же: "90% бюджету на труби".
Однак навіть те, що він зробив, було замало, без кредиту це б не зрушилось. А потім Садовий все вирішив дуже просто. До Садового рішення приймались так, як для себе, що потім з того буде користуватись ваша сім’я. А Садовий сказав: "Я вам тут найнятий менеджер" і мені байдуже, як ви будете жити. Тому він підняв втричі тариф та подав тиск. Труби рвало, але за наші гроші. Він вирішив, що львів’яни заможні люди. І коштом того тарифу й почав латати діри. А як перевірити якість труби, де прорве, то ніхто не знає.
Буняка тягнуло у неймовірні та затратні проєкти, як, наприклад, відновлення Львівського замку. Який був у цьому сенс?
У корупцію ми не ліземо. Не маю даних, хоча маю підозри. Тут є два аспекти. Він звик до великих проєктів. Він шукав щось грандіозне. Ірина Романів, заступниця мера з гуманітарних питань, якось зібрала групу, зокрема й Любомира Буняка, яку Борис Возницький повіз Золотою підковою Львівщини. І йому там Возницький розповів, що замки треба зберігати. І напевне згадав, що й у Львові був замок. І тут Буняк почувся директором замку і пішло.
Не найгірша ідея, проте за що б Буняк не брався – розпочиналися проблеми. Потрібно було вибудувати комунікаційну кампанію, порахувати, запросити істориків, що законсервувати, що відновити. Це має мати історичну, архітектурну та естетичну вартість. І тоді крок за кроком можна було робити. Та це було вже запізно, у раді пройшла тріщина між Буняком і депутатами, було важко набрати голоси в раді. Потім він притягнув на виконком Шухевича і той каже: "Я не історик, але якщо Любомир каже, то треба проголосувати". Слабка була аргументація. І це був початок його фінішу.
Як Ви оцінюєте дії влади Львова під час Скнилівської трагедії?
Не дуже залежало від міста. Хоча, якби Буняк пішов на принцип, то був би шанс скасувати. та тоді б провели без міста. Міська влада тут ні до чого. Це була його особиста трагедія, він не зрозумів що сталось. Тоді він сам був шокований, хоча щось й намагався говорити, але воно виглядало на неадекватну людину.
Дострокова відставка Любомира Буняка в епіцентрі якої ви опинилися, оскільки стали його наступником. Як це було?
Перед депутатами Буняк посварився з журналістами. Приїжджає Кривенко та Мостова. І тут Буняк каже мені: "Я не маю їм, що сказати, а вчити не маю часу". І ось приходжу на зустріч з ними у "Ляльку" й кажу, що буду тільки я.
Це треба мати карму таку. Його завжди тягнуло щось сказати, причому кожного разу – зле. Тоді був ремонт сесійної зали, ми тоді ставили у залі столи, ввели систему "Рада". Певний час засідання проводились в Личаківській райраді. Вже було пів року, коли рада не засідала. У вересні треба було вносити зміни бюджету. Почались засідання у Ратуші. І тут я побачив, що йде до відставки. Я йду на сесію, а мені кажуть: "Любомир Костянтинович поїхав у відрядження, його не буде". Так ми з ним тільки ж говорили. І тут ще одна новина прилетіла: "Будуть Кравціва знімати".
А залишається 15-20 хвилин до засідання. Прибігає Василь Лозинський та питається, що будемо робити. Я йому відповів, що якщо не знаєш що робити, то роби згідно зі законом. Вносять питання про відставку Кравціва – забракло голосів. Він це відчував і розумів. І ось настає четвер, я йду до Буняка, кажу буде питання про недовіру.
Зараз не пригадую, хто вніс питання. Такого голосування у нас давно не було. З 90 депутатів проголосувало 72. Це вже були навіть і його депутати, якщо вони були його. Він щось ще сказав. А далі я вже зазначив, що згідно зі законом маю вести сесію маю, і ми, здається, продовжили без перерви.
Чи зараз вітаєтесь з Буняком, якщо його випадково зустрічаєте у місті?
Тоді у нього керівником апарату був Степан Панюца. Він після тієї сесії зателефонував до мене та попросив зайти.Заходжу. Сидять всі заступники у його кабінеті. Сидять мовчки та п’ють коньяк. Кажу Бунякові: "Любомире Костянтиновичу! Всі ваші людські заслуги не вартували того, щоб впертися в одне питання". Принаймні він так це подавав. Але випив за його здоров’я й попрощався. Мені це не було важко, оскільки всі роки треба було вигрібати за себе, потім вигрібати за нього. Значна частина керівників вже тоді ходили як до нього, так й до мене.
Я не знаю, як він реагує на мене. Ніякі стосунки. Ми з ним бачились, коли він будував готель у Кривій липі, де в мене офіс. Звісно, що як сусіди зустрічались та віталися.
Андрій Садовий йшов до своєї мети – посади міського голови Львова – вперто та послідовно. Чи справді великий вплив на перебіг кампанії та становлення Андрія Садового як міського голови мали психіатри Олександр Фільц та Олег Березюк тощо?
Раніше Андрій Садовий під час спілкування говорив до людини, але дивився у свою тарілку. На першій стадії був Фільц. Найперше Олександр Фільц підняв його погляд до гідності людини. І Садовий почав брати ручку та листочок на якому щось там міг писати. Це дозволяло йому не підіймати на вас погляд. Навіть рахували те, скільки разів на вас Садовий подивився.
Це заслуга Фільца, що Садовий почав звертати увагу. А Березюк є кабінетним психіатром, який його підтримував довший час. Без того він довго б не протримався, він тримав його в тонусі. Є люди з різним психотипом, не всім потрібні ті властивості, які необхідні міському голові, як комунікація тощо. У нього були особливості, які не пасували, але він над тим попрацював.
Буняк не зумів протриматись однієї каденції. Андрій Садовий вже вчетверте поспіль. Як йому це вдається?
Не знаю, але казала одна депутатка, що Садовий продасть душу, щоб отримати 50 відсотків підтримки у Львівській міській раді. Його найсильніша властивість – це домовитись за будь-яку ціну. Він же всім казав, що він найнятий менеджер, який не відповідає за неефективне використання грошей.
Розмовляв Олександр Сирцов, Канал свіжої історії. Відеоверсія інтерв'ю:
фото: Фб Зеновія Сірика