Гра у висер

За заказухами столичних ЗМІ зовсім не видно Львова. Ці світочі інформації та авангарди меседжів тупо плентаються на узбіччі львівського життя, оскільки Львова для них не існує взагалі.

Ця дивна тенденція точно не розпочалась з публікації Esquire про експресівську богородицю Мартинець, яка стрімкою кометою промайнула на галицькому горизонті. З чотирьох версій написаного в Esquire – найголовніша чітко заточена під джинсу і все заради необ'ємних зазіхань Починка, який саме так вирішив простібнутись над місцевими журналістами, які так щиро ненавидять його жовту пресу. Вся драматургія відбувається згідно візуалу колишньої реклами Джинсу – Ви де? А ми в Esquire!

Це тільки на початку автор тексту так дуже впевнено наголошує на розслідуванні історії однієї хвороби, але вже у наступному реченні він відразу падає на агіографічні сліди з мелодрамними соплями та шансонною сповіддю грішної душі. Мартинець намагається сфотографуватись під Богородицю, але біленький провінційний капелюшок не дозволяє їй зазіхнути своєю обмеженою природою на омофорну всеохопність.

Не менш збоченою у місцевих очах є історія про блог голови ЛОДА Віктора Шемчука на Кореспонденті. Поки головний редактор Юлія МакҐаффі синефілила у Каннах, то на сторінках її видання з'явився макгафін Шемчука, що з невеликою затримкою оголосився фейком. За час тієї невеличкої затримки Шемчук чомусь побіг на північ через північний захід, де і заявив, що знає занадто багато чого про ситуацію на Львівщині, але у тому знанні немає нічого важливого.

І ось ще одна чудасія про Львів у газеті День від спеціально виписаного з Ізраїлю товариша Шимона Брімана. Бріман тужить над долею бідного Львова, вмивається власними сльозами та чомусь облизує Андрія Садового. Перше ж його речення ("Дивна звістка прилетіла зі столиці Західної України") – є зразком істеричної лірики у контексті гітлерівського ставлення до мас. Бріман також обіцяє розібратись у ситуації згідно з усіма стандартів журналістики, але чомусь майже усі його експерти належать до структур, що тим чи іншим боком дружать з Садовим.

Директор львівського Центру міської історії Центрально-Східної Європи Софія Дяк та топ-менеджер холдингу (Фесту), який керує рестораном "Під Золотою Розою" Юлія Стефанюк мають бути дуже вдячними Андрію Івановичу за приклади неустанної опіки над їхніми організаціями. І за такої ситуації, Садовий ще більша богородиця, ніж Мартинець. І Косів тут так смішно апелює до своєї парохіяльності, наче ніхто не знає, у що перетворився Львів.

Закордонні та столичні читачі Брімана точно не знають. На них й розраховані усі ці примітивні заманухи. Саме на цих лохів й розраховані слова Брімана про молодого менеджера з європейським мисленням Андрія Садового. Дивно, що цієї садової джинси ще не помітив вічнопереляканий борець з джинсою Отар Довженко, що ніяк не може втиснутись поміж канібалів та зубрів львівської журналістики. Ще не помітив, можливо тому, що працює у ще одній дружній до Садового структурі – УКУ.

Бріман пише, що намагається відкрити закордонні очі на реалії Львова, але лише піарить Садового та його господарство. Вимальовує з Мейлаха (далеко не ідеального вуйка) образ божевільного старця з німецького агітпропу, але чомусь мовчить про ресторани Фесту на Площі Ринок та іншу садову чудасію у місті. Він чомусь мовчить про хитросплетіння бізнесових інтересів та непримиренну боротьбу за лаве. Міжєврейське непорозуміння – то звична справа, але от заангажованість, що претендує на довершену картину світу – це виключно єврейська фішка чи вже загально світове надбання?

Кінець Брімана не менш плаксивий, ніж початок його статті. Кінець має запам'ятовуватись своїм хеппі-ендом. Таким особливо люблять страждати піарники Фесту, які, можливо, і організували весь цей карнавал, де Львову немає місця.