Украдене щастя Франка

Скандали у середовищі львівських інтелігентів, істориків та громадських діячів уже стали буденністю, але сьогоднішній демарш відбувся у сакральному місці – на подвір'ї "Тюрми на Лонцького". Просто на кістках замордованих жертв тоталітарного совєцького режиму.

Брифінг директора музею "Тюрма на Лонцького" Руслана Забілого та директора комунального підприємства "Доля" Святослава Шеремети ніби й не віщував ніякої провокативності.

Історики планували просто прозвітувати про результати розкопок у дворі музею-тюрми.

Однак обідня спека підігріла інтерес до заходу орденосного Петра Франка, голови Львівського обласного товариства політв'язнів та репресованих, і його товаришів із тюрми. 

Один з побратимів Петра Франка, відчуваючи незрозумілу громадськості вседозволеність, ще до початку брифінгу переліз обмежувальну стрічку та взявся розглядати розкопки.

Він ризикував впасти на багатостраждальні скелети і тому хтось з працівників музею намагався його звідти вивести.

Однак пенсіонер поважно переконував історика в тому, що він має моральне право бачити кістки мучеників там, де йому заманеться.

Вже з цієї хвилини рішуче з'явилося переконання, що цей візит пенсіонерів Франка закінчиться десь у низинах. 

Хоча це і не їх брифінг, і це зараз не зовсім їх територія, але вони вперто кучкуються у затінку, окремо від журналістів та дуету Шеремета-Забілий.

Кучкуються та очікують.

Коли дует спікерів обирає місце під стіною, ніби на розстріл, то товариство репресованих непомітно та поволі займає вичікувальну позицію хижака: між спинами істориків та тюремною стіною. 

Брифінг розпочинається, але медійна братія навіть не підозрює, що це лише затишшя перед бурею.

Їх тут багато, навіть Ярина Волошин пише пряму мову прометеїв на диктофон-мобільний.

Руслан Забілий та Святослав Шеремета пояснюють для чого всіх тут зібрали. Хоча чому всіх?

Як виявиться згодом, дехто прийшов сюди без запрошення.

Товариство репресованих витримує один спіч Забілого та один – Шеремети, і коли директор "Долі" дає слово директору "Тюрми на Лонцького", то Петро Франко захоплює стратегічний плацдарм – стає перед ясні очі-об'єктиви камер.

Історики терпляче зносять злегка нахабну спритність репресованого Франка та стоїчно вислуховують його критику у спину Забілого.

Однак це викликає розгубленість у журналістів, які прийшли сюди на розкопки Забілого та Шеремети і аж ніяк не готувалися слухати патріотичний виступ Франка.

Ба більше, на другій-третій хвилині вони полишають свої блок-пости, здають позиції, що зачіпає Петра Франка, і він не скупиться закинути їм про відпрацьовані п'ятаки-срібняки (напевне, руки Москви).

Він не розуміє (або робить вигляд, що не розуміє), що сьогодні медійне свято саме на вулиці Забілого, точніше у дворі Забілого.

І тому гості-медійники знимкують та фільмують саме директора музею та його колегу Шеремету. Журналісти навтіь розосередилися двориком, щоб позаписувати Забілого без Франка.

Але у цей час невгамовний Франко в пух і прах розбиває ілюзії про шляхетність Руслана Забілого.

Франко пригадує, як його не впускали до підвалів тюрми, у якій відсидів 15-річним підлітком 9 місяців життя. Голова Товариства репресованих згадує, як йому в архіві ряжені історики не дали документів на отця Андрія Бандеру.

Франко перепрошує всіх за власну імпульсивність, але разом з тим каже, що Забілий – ще той комсомолець. Сокамерник Франка лише підтакує Франку.

Франка заносить у далекі ющенківські часи, де він пригадує, все, що стосується заснування музею-тюрми.

Він у деталях переповідає про розведені руки Садового після шокуючої інформації про нелюдські умови арештантів у пивницях "Тюрми на Лонцього", де тепер забілі шмаркачі понаставляли якісь беде, хоча там була лише параша.

Петро Франко сам собі влаштував хвилину слави, він має право, зараз він – Genius loci.

Кількахвилинна демагогія притягує декого з львівських медійників.

Місцевий садолюб Остап Яриш з Громадського випитує Франка про потенційну ідентифікацію співкамерника Франка, і в юнацькому своєму максималізмі навіть навіщось просить представитись сивочолого Франка, хоча сам так й не представився, перш ніж запитати.

Дається взнаки брак досвіду на "паркетах".

Символічно, що хвилину тому Петро Франко згадував про те, як він без прізвища, але з номером відбував заслання.

Врешті на 15-й хвилині промови ідеаліста Франка йому на підмогу підходить такий же невдоволений колега-пенсіонер та для чогось притягує за вуха Садового та Наливайченка, якого обманули кляті москалі.

Учасники брифінгу розходяться кутами двору, наче в морі кораблі. І якщо місцеві цілком спокійно сприймають демарш аксакалів, то делегація німецького товариства пошуковців військових поховань бачить таку чудасію вперше.

Молоді німці синіми плямами сновигають подвір'ям, і їх не зачіпає трагічна доля кісток, їх мало цікавить непорозуміння Франко-Забілий.

Вони єдині, хто спокійно work for peace (як радять їхні футболки) у той час, коли усім львів'янам доведеться пережити ще одне грандіозне відкриття – музею "Територія терору".

Лишається сподіватись на те, що ця ґранда мине без ексцесів та рук Садового.

Петро Франко дослідив багато цікавих історичних фактів, видав книги, його варто, і головне, цікаво слухати, але обурюється він на Забілого риторикою місцевого горе-історика Василя Расевича (який працює на сайті Садового).

І тому така важлива та трагічна для Львова тема перетворюється на політичний фарс, де занадто білий Садовий змагається, наче місяць-князь, з кегебістською рукою Москви в обличчі деяких львівських істориків-комсомольців (на приватну думку Франка).

Зрозуміло, навіщо все це Садовому та його посіпакам, але навіщо усі ці галицькі образки Франкові?