Венедикт (Алексійчук): Не варто жити в Іспанії, якщо безперестанку говориш про любов до України

Владика Венедикт (Алексійчук) – єпископ Української Греко-Католицької Церкви, єпископ-помічник Львівської архієпархії, протосинкел Львівської Архиєпархії, голова персоналу Курії Львівської Архиєпархії, з 20 квітня 2017 року – правлячий архиєрей єпархії Святого Миколая (Чикаго).

Пригадую той час, коли він ще молоденьким ієромонахом-студитом завітав на Святоюрську гору у Львові. А конкретніше в редакцію часопису "Мета" Львівської архієпархії УГКЦ, де я працював кореспондентом. Пригадую наші розмови, які відбулися в контексті його поїздок на схід України та в Росію.

У той час він поділився своїми враженнями та думками від спілкування з вірними нашої Церкви, тоді ще неорганізованими та розпорошеними.

І ось ми знову здибалися через плин багатьох років, але цього разу в Іспанії, куди він приїхав, щоб провести великопісні реколекції. Недаремно ж сказано: шляхи Господні незбагненні.

Зрозуміло, що я не міг втратити чудову нагоду, щоб знову поспілкуватися з владикою, так би мовити, для преси. На що він радо пристав. Проте, перш ніж перейти безпосередньо до розмови, вчитаймося в рядки біографії його преосвященства.

Владика Венедикт (в миру Валерій Алексійчук) народився 16 січня 1968 року в селі Борщівка, Костопільського району, Рівненської області. З 1975 по 1983 рр. навчався у Борщівківській восьмирічній школі. У 1983 р. розпочав навчання у Рівненському медичному училищі, яке закінчив 1987 р. за спеціальністю фельдшер.

По закінченні працював на станції швидкої медичної допомоги в місті Костополі. 1987-1989 рр. – на військовій службі. Опісля з 1989 по 1990 рік працював фельдшером. Спочатку в міській поліклініці, а потім в санаторії "Карпати" міста Трускавця.

У 1990-1993 рр. навчався у Дрогобицькій духовній семінарії. 9 жовтня 1991 р. отримав дияконські свячення від владики Филимона (Курчаби). А 29 березня 1992 р. від Блаженнішого Патріарха Мирослава-Івана (Любачівського) прийняв священиче рукоположення. У квітні 1992 р. був призначений адміністратором парафії села Бистриця Дрогобицького деканату. Водночас був сотрудником при церкві Святої Трійці у місті Дрогобичі та відповідав у деканаті за працю з молоддю.

З 1992 по 1994 рр. працював у Патріаршій Катехитичній комісії, в якій відповідав за організацією місійної праці на Східній Україні. 13 травня 1993 р. його прийнято до Святоуспенської Унівської лаври Студійського Уставу. Тут 13 жовтня 1993 р. отримав монаший постриг, а 31 грудня 1995 р. прийняв малу схиму.

З липня 1994 р. трудився над відновленням монашого життя і відбудовою Борисоглібського монастиря у місті Полоцьку (Білорусь). Водночас служив на парафіях у містах Полоцьку, Вітебську, Могильові, Гомелі, Бресті (Білоруська Греко-католицька Церква). Був духівником у молодіжній християнській спільноті в Мінську.

У 1996 році закінчив Люблінський католицький університет з написанням магістерської праці на тему "Християнська духовність за св. Іваном з Кронштадта". Отримав ступінь магістра богослов'я.

З грудня 1996 року перебував у місті Сент-Катарінс (Канада) з метою заснування монастиря. Також служив на парафіях Гримзбі та Бімсвел (Торонтська єпархія УГКЦ). Звідти у квітні 1999 р. повернувся в Україну, оскільки його обрали  ігуменом Святоуспенської Унівської лаври. У травні 2000 р. повторно обраний ігуменом, а в травні 2005 р. його переобрали на новий термін.

У жовтні 2004 р. розпочав навчання з богослов'я духовності в Люблінському католицькому університеті, де у 2006 р. отримав диплом ліценціату. У цьому ж університеті 18 квітня 2008 р. захистив докторську працю. Отримав ступінь доктора богослов'я.

2004-2010 рр. – член Патріаршої комісії у справах монашества.
2006 р. – адміністратор парафії святого Миколая в місті Перемишляни Львівської області.
2006-2008 рр. – голова секретаріату Собору монашества УГКЦ.
2007-2009 рр. – очолював Літургійну раду УГКЦ з приготування богослужбових текстів.
2007-2010 рр. – Голова Ради вищих настоятелів монастирів УГКЦ.
2009 р. призначений членом секретаріату Патріар­шого Собору 2011 р., який відбувся в Бразилії.
У 2008-2010 рр. – пройшов курс практичної психології в Європейській школі кореспондентської освіти (м. Харків).

У 2009-2010 рр. – навчався на курсі "Пропедевтика психічних захворювань" при Українській спілці психотерапевтів.
2009-2012 рр. – навчання в Школі форматорів у Академії Ігнаціанум в Кракові (Польща), де вивчав педагогіку та психологію.

3 серпня 2010 року Блаженніший Любомир (Гузар), Верховний Архієпископ Києво-Галицький, за згодою Синоду Єпископів УГКЦ призначив ієромонаха Венедикта (Алексійчука) єпископом-помічником Львівської архієпархії. Хіротонія відбулася 5 вересня 2010 р. в соборі святого Юра у Львові (головний святитель – архієпископ Львівський Ігор (Возьняк), співсвятителі – єпископ Самбірсько-Дрогобицький Юліан (Вороновський) і єпископ Стемфордський Павло (Хомницький).

8 вересня 2010 р. – іменований протосинкелом Львівської архієпархії та головою персоналу Курії Львівської архієпархії. 26 вересня 2011 р. – призначений головою Патріаршої літургічної комісії УГКЦ. Також є головою Синодального комітету з літургічних питань.

З 2014 року – член благодійного релігійного товариства "Свята Софія" у Римі. У 2014-2016 рр. за програмою Key Executitve MBA навчався в Українському католицькому університеті, отримавши ступень магістра ділового адміністрування.
13 червня 2015 р. Блаженнішим Патріархом Святославом (Шевчуком) іменований сенатором Українського католицького університету.
14 грудня 2015 р. нагороджений хрестом військового капелана.

Видані книги

"Настоятель як духовний отець" (2009)
"Духовні настанови" (2010)
"Будьте святими" (2011)
"Борщівка – перлина Полісся" (2013)
"Роздуми до літургійних читань Євангелія" (2015)
"Роздуми до літургійних читань Апостола" (2015)

Теологічні студії

З жовтня 2004 року розпочав докторантське навчання в Люблінському католицькому університеті. У 2006 році закінчив ліценціат у згаданому університеті з теології духовності. 18 квітня 2008 р. у цьому ж виші захистив докторську працю на тему "Настоятель як духовний отець. Дослідження в світлі творів преподобного Теодора Студита".

Спершу, владико Венедикте, дозвольте поцікавитися, яким саме чином шляхи Господні припровадили Вас до іспанської столиці?

В Іспанію навідуюся не вперше. Одинадцять років тому, а саме в 2006 році, провадив реколекції для наших українських греко-католицьких священиків, які служать тут. А ось тепер приїхав сюди, скориставшись запрошенням отця Івана. Він покликав мене, щоб відвідати наших людей, провести з ними зустрічі, реколекції, поїздити по наших парафіях.

Я вважав, що це вкрай потрібно зробити,тому що протягом доволі значного періоду часу наші єпископи вже не бували тут, А раніше сюди навідувалися наші візитатори: владика Гліб (Лончина) і Діонізій (Ляхович). Тепер, коли відбулася реорганізація, то ординарієм для наших вірних є місцевий єпископ.

Проте наші віряни хочуть бачити свого ієрарха, котрий розмовляв би з ними рідною мовою, був би обізнаний з їхніми проблемами чи запитами. То ж це, швидше за все, є навіть не візитацією, а дружнім візитом. Таке собі дружнє перебування, молитви з людьми з метою підтримати їх.

Зрозуміло, що еміграція не є простою річчю. Я жив, для прикладу, в Канаді, служив там на парафіях два з половиною роки.

Вибачте, що втручаюся в плин Ваших думок, але прошу уточнити коли це було?

Відтоді минуло уже 18 років. Я побачив наскільки складне емігрантське життя. Тим більше, що на одній з парафій перебували люди, які емігрували в Канаду 45 років тому.

Можемо тільки уявити: в Іспанії наші земляки прожили 10-15 чи навіть 20 років. А там значно більше, – всі 45. І жити їм дуже і дуже непросто. Тому вважаю, що важливо підтримувати наших людей, які знаходяться у таких життєвих ситуаціях.

З огляду на це хочу торкнутися ще й такого аспекту. Доводилося неодноразово чути та читати, що в Канаді намітився певний розрив між кількома хвилями української еміграції. Чи вбачаєте Ви різницю між нашими емігрантами, які виїхали набагато раніше, і теперішньою трудовою еміграцією? І чи Церква є для них мостом для духовної підтримки та зв'язків з Україною?

Особисто я не вважаю, що існує надто велика різниця між представниками кількох течій в Канаді. Хоча вони, звичайно, частково присутні: економічні, політичні чи якісь суспільно-соціальні.

Еміграція в цілому – це становище, коли ти відриваєшся від своєї культури, традицій, а починаєш жити зовсім в іншому середовищі. Чим привабливий для наших емігрантів Захід? Та тому, що він дає їм певну стабільність.

До певної міри, тут вмикається такий фактор, як матеріальна забезпеченість. Якщо вести мову про стабільність в поєднанні з фінансовими потребами, то в цьому контексті мені пригадується вислів відомого німецького письменника Еріха-Марії Ремарка, який говорив таке: "Щастя – не в грошах, але вони, безумовно, приносять спокій".

Тут не лише питання у фінансових проблемах. Адже заробляєш значно більше таки за кордоном. Хоча, до слова, і витрачаєш там також більше. Все одно, тих грошей, як на мій погляд, не вистачає як в Україні, так і в Іспанії. Але тут є певна стабільність, чого в нас дуже й дуже бракує.

Не мені вам пояснювати: якщо сьогодні в Україні за 100 гривень ти щось можеш купити, то за тиждень цього не зробиш. Девальвація, економічна нестабільність. А людина прагне якоїсь певності. Власне, це і погнало людей в еміграцію. Цей фактор для мене завжди є болючим, і я не в змозі того змінити.

Тут також напрошуються ще й інші міркуван. Коли людина виїжджає з України, то вона, немовби однією ногою все ж залишається вдома, а другою стоїть у новому місці свого перебування. І ця роздвоєність, яку на власні очі спостерігав у Канаді, є дуже тяжкою.

А ось для дітей українських канадців, які народилися там, це вже не буде проблемою. Можливо, навіть і не народилися, а ходили до школи, виховалися в тих умовах. Зрештою, як і для дітей наших краян в Іспанії. Для них, як не крути, вона стане не лише рідною домівкою, але й рідною країною.

Маєте цілковиту рацію, адже так поступово і відбувається. Діти наших співвітчизників чим дорослішими стають, тим більше віддаляються від орбіти українського життя. Для них іспанське середовище – зручніше, зрозуміліше, привабливіше. Ясно, що не про всіх так можна твердити, але про переважну більшість, напевно, що так.  

У такому випадку виникатиме інший конфлікт: поміж батьками та дітьми. Адже для мамів і татів Україна залишатиметься батьківщиною, а для їхніх дітей – уже ні. І це треба нормально сприймати. Ось дивіться: діти в школі розмовляють іспанською мовою, послуговуються нею майже цілий день. Вона є для них більш знаною. А українська – це лише батьки. У цьому якраз і причина конфлікту.

Усе це підтверджує мою думку, та й не лише мою, про важку емігрантську долю. Від роздвоєння в собі не втечеш. З однієї сторони щось тут здобув за час свого більш тривалого, чи менш тривалого перебування, вивчив мову, влаштувався. З іншої сторони таки манить рідна Україна.

А повернешся туди і зустрічаєш цілком не те, що залишив десять чи п'ятнадцять років тому. І тоді хочеться вертатися в Іспанію. Приїдеш за Піренеї, поживеш якийсь час і знову тягне в рідні сторони. Не заздрю я долі емігрантів.

Звичайно, я жив у різних країнах, не знаю де буду ще жити, але мені було легше. Усвідомлював те, що це явище тимчасове: не важливо чи то п'ять чи десять, чи п'ятнадцять років. Постійно зігрівала думка, що обов'язково повернуся в Україну. А для емігрантів – це непросто.

І це надзвичайно складна ситуація, в якій дуже важливою є підтримка Церкви. Допомогти людям не впасти у відчай, знеохоту – ось чи не одне з найосновніших її завдань. При цьому постійно нагадувати людям про присутність Божу. Бо Господь все одно є присутнім: пам'ятаємо це ми, чи не пам'ятаємо.

По-друге, мусимо допомогти вірянам усвідомити той важливий момент, що треба повнокровно жити тут, в еміграції. Я це намагаюся часто повторювати. Не треба скучати за Україною, – треба жити будь-де. Не варто жити в Іспанії, а безперестанку говорити, як ти любиш Україну. Або цілий час торочити, як тебе тягне до неї. У такому разі повертайся.

Ого! Смію зауважити, що ваші думки, владико Венедикте, до деякої міри, крамольні. Крамольні, швидше, з погляду надто щирих наших тутешніх патріотів у лапках. Декому можуть не сподобатися Ваші доволі різкі висловлювання.   

Чудово розумію це. Проте, якщо хтось справді дуже щирий патріот, то нехай вертається в Україну і спасає її там.

Підтримую Вас у цьому на всі сто відсотків. Жити повноцінним життям украй важливо і тут. Якщо вже ми опинилися в країні кориди, то не страждаймо, а живімо, працюймо, відпочиваймо, берімо від життя все найкраще.

Не стверджую, що хто поїхав сюди, то вчинив щось зле. Коли вже подався в інші краї, то живи тут. Роби щось для України, для Бога. Будь свідомий того, що Всевишній для чогось тебе поставив тут. Живи саме в цих обставинах. Не будь роздвоєним.

Можливо, повторюся, проте мені здається, що саме це роздвоєння – найболючіше для еміграції. Тому моє побажання для всіх емігрантів: живіть там, де Творець вас поставив. Пам'ятайте про свою Батьківщину – нашу неньку-Україну. Але живіть у країні, яка вас прийняла, яка вас прилаштувала.

Мої погляди, владико, в цьому аспекті повністю співпадають з вашими. Скажімо, в мене неодноразово виникали та виникають дискусії, чи навіть і свої власні думки іноді видають на-гора міркування про те, що ми тут повинні жити дійсно цілісним життям.

Часто-густо доводиться чути від наших нарікання на іспанців: такі, мовляв, вони паскудні й таке інше в такому ж дусі. Одначе, це ми до них приїхали, а не вони до нас. Отже мусимо поважати їх, їхні звичаї, традиції тощо. Мусимо жити серед них і про своє не забувати. Чимало з нас це й намагається робити в силу власних можливостей.

Проте ідімо далі, а отже наступне моє запитання, яке пов'язане з новою організаційною структурою, тобто ординаріатом, проголошеним Ватиканом торік у червні. Заразу наголошу, що в колі тих осіб, які трішечки пов'язані з парохіяльним життям, з релігією в цілому, чутно невдоволення, які переростають у нарікання. Буцімто нас, говорячи сучасною мовою, кинули, залишили чи не напризволяще.

Раніше, коли були призначені Апостольські візитатори: спершу владика Гліб (Лончина), а згодом владика Діонізій (Ляхович), які частенько навідувалися до нас в Іспанію, духовне життя українців-греко-католиків більш-менш налагодилося.

Якщо конкретизувати мої роздуми, то вони зводяться до того, що новий ординарій, архієпископ Мадрида владика Карлос Осоро, ще жодним чином не проявив себе. Навіть наші тутешні душпастирі подейкують, що владика Діонізій відійшов від справ, а іспанці так і не приступили до них. Словом, якийсь нібито підвішений чи заморожений стан намітився. Що з цього огляду можете сказати ви слідами останніх зустрічей з головним вікарієм Мадридського архієпископства?

Ось тому я і приїхав, щоб підтримати вас бодай у Мадриді та найближчих парафіях до нього. Звичайно, коли дивитися на нашу Церкву в загальному, то вона найкраще розросталася і розвивалася там, де створювалися відповідні структури. Маю практичний досвід зі свого особистого життя, коли відповідав за працю на Східній Україні. Тоді ж їздив по Білорусі та Росії.

У часи, коли вже створили Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ?

Ні, коли ще нічого не створили. Конкретніше: в 1991-94 роках. Для прикладу візьмімо ситуацію, яка існувала на сході України та в Білорусі, залишивши в стороні Росію. Становище там було ідентичне: зі своїми плюсами та мінусами. І там, і там працювало по п'ять греко-католицьких священиків. Може, в Білорусії їх налічувалося до десяти.

Але яка склалася ситуація? На Східній Україні створилися наші структури, і ми тепер маємо, здається, сім єпископів, понад 200 священиків. А ось в Білорусі в організаційному плані нічого не вдалося створити, тому й Церква не змогла там розвинутися.

Коли ж дивитися на захід, а це першочергово Канада й Америка, то там завдяки створеним структурам Церква розвинулася. І це дуже добре, коли маємо, щонайменше, свій екзархат чи єпархію. Звичайно, в житті трапляються і несподівані повороти. В деяких країнах ми жили навіть без структур.

Конкретний приклад – Австрія. Нашим ординарієм там є кардинал Крістоф Шенборн. І ця структура функціонує: наші парафії, наші вірні. Власне, там виробилася інша модель.

Вважаю, що в Іспанії, як кажуть, ситуація дещо загальмувала через те, що стару структуру змінили, а нова ще не набрала повних обертів. Як на мене, то іспанці ще самі не знають до кінця, що робити з тим ординаріатом.

Але я двічі мав нагоду минулого тижня зустрічатися з генеральним вікарієм, який допомагає ординарію. Звати його отець Андреас, і він виглядає дуже щирим. Хоче в цій ситуації розібратися якнайкраще і допомагати нам.

Його Блаженніший Святослав уже запросив на черговий Синод Єпископів, куди він має приїхати з доповіддю. Також поділиться тим досвідом, який вони накопичили.

Вважаю, що цей ординаріат повинен розвинутися. Безперечно, нам би хотілося всього і відразу, але треба жити в нинішній реальності. А вона така, що важелі керівництва в руках римо-католицького єпископа. Зараз якраз саме час, коли після зміни влади триває стабілізаційний період. Проте, думаю, що все повинно налагодитися і рухатися вперед.

Ми щодо цього дискутували: я висловлював їм свої пропозиції, акцентував на чому важливо зосередити увагу в тій структурній і організаційній ділянці. Цілковито певний, що з кожним місяцем буде краще. Мусимо також увійти в їхнє становище, бо і для них це – щось нове. Вони повинні зрозуміти, як усе має функціонувати.

З цього приводу мені згадуються слова отця Йосифа Казанови. Мабуть, Вам відомо дещо про нього.

Так, звичайно. Він з Барселони.

Точно. З містечка Торельйо неподалік від столиці Каталонії. Це – відома особистість – яскрава та неординарна. Каталонець за походженням, він у свій час долучився до становлення українських греко-католицьких громад у Німеччині та Скандинавії. А потім на схилі років повернувся до рідних країв, де, знову ж таки, не став сидіти сиднем, а взявся за розбудову вже українських греко-католицьких парохій в Іспанії.

Так ось: часто зустрічаючись з місцевими ієрархами та зауважуючи, що деякі питання вирішуються неначе мокре горить, звернувся до одного свого приятеля-єпископа, вказуючи на зволікання. Мовляв, ви якісь неповороткі, дуже довго запрягаєте. На що отримав таку відповідь: "Слухай, Йозефе, не підганяй нас. Ми – владики – подібні на мариновану рибу, якій треба тривалий час вимокнути, щоб бути готовою до вживання". Очевидно, в цьому є свій резон.

І тому я вважаю, що потрібна співпраця. Зокрема й з боку наших священиків, котрі повинні бути відкритими до нової дійсності, до співпраці з ординаріатом. У якомусь найближчому майбутньому їх повинні зібрати. Тому в цьому аспекті треба лише працювати.

Сподіватимемося, що з Божою допомогою все налаштується й попливе за течією так, як це і повинно бути. А тепер, ваше преосвященство, дозвольте дещо змінити перебіг нашої розмови. Як і мені, так і нашим вірним, було б цікаво довідатися про вашу постать з іншого боку.

Тому запитаю про те, що запитую ще з часів часопису "Мета". Про ієрарха як особистість. Кожен є чимось цікавим не лише, так би мовити, в духовному вимірі, але і в людському. Ото ж поцікавлюся: на що ви витрачаєте свій вільний час? Тобто іншими словами, яке ваше захоплення?

Читаю книжки.

Якої тематики?

Різноманітної. Не маю якоїсь конкретної спеціалізації, якщо так можна висловитися.

І світської?

Звичайно. Якщо мені потрапляє в руки якась цікава книжка, то прагну щось нове для себе відкрити, пізнати незвідане. Читаю багато книг, тому свій вільний час присвячую їм. Якщо ж їду поїздом, то слухаю аудіокниги. Вважаю, що кожна книжка – це чийсь досвід. Читаючи її, ніби можеш з якоюсь людиною поговорити: почути щось від неї чи щось їй висловити.

Мені здається, що в сучасному світі читання книжок дуже занедбане. Ми ж тепер звикли до інтернету, а там дуже поверхова інформація. До того ж концентруємо увагу на заголовках, у яких, здебільшого, подано суть того, про що ідеться в дописі, а вже повністю його не читаємо.

Крім цього на нас стільки інформації звалюється, що ми не здатні її переварити. З моєї точки зору, треба читати солідні, добрі, найкращі книжки.

А як Ви дивитеся на читання книг за допомогою найсучасніших засобів? Маю на увазі планшети. Для мене все-таки більш прийнятним є традиційний спосіб: читання живої книги.

Я читаю книжки такі й такі. Якщо вдома, то, як правило, це – паперова книга. А під час подорожі, здебільшого, – на планшеті, тому що нема змоги тягнути зі собою багато вантажу, Тим більше, що на планшеті можна прочитати і одну, і другу, і третю книжку, черпаючи щось корисне для себе.

Незважаючи на появу все нових і нових носіїв інформації, я переконаний, що вони ніколи не відкинуть книжку. Погляньмо на дійсність: розвиток інтернету не відкинув усе ж таки радіо, залишилося й телебачення. Воно зайняло своє місце. І книжка як займала, так і займатиме своє.

Бачите: наша спільна проблема в тому, що ми перебуваємо в парадигмі свого суб'єктивного життя і бачення. А книга відкриває щось нове. Є така приказка, здається, в англійців: "Бійся людини, яка прочитала одну книжку". Чому? Звісно: бо вона знає те, що лише ця книжка пише. А якщо прочитаєш другу чи третю, то довідаєшся чогось іншого. Тому дуже важливо здобувати нові знання, відкривати для себе щось нове.

У цьому ракурсі таке питання. Чи читання книжок підтверджує ту думку, яка простежується у відомому вислові, як на мене, дуже доречному: тільки дурень не змінює своїх поглядів? Тобто під тиском певних обставин людина може міняти свою думку. Так чи ні?

Звичайно, що так. Дивіться: проблема в тому, що пункт бачення залежить від місця сидіння. Ми не розуміємо наскільки перебуваємо в полоні свого світогляду, своїх зашорених очей, своїх окулярів у лапках.

Чи спонукала нас до цього, скажімо, комуністична система, яка нав'язувала лише їй притаманні стереотипи?

Не думаю. Не звинувачуймо лише одну комуністичну систему. Всі перебувають у полоні якихось своїх певних стереотипів. От ми часто кажемо: "Я маю свої переконання". Чому? Та тому що поначитувалися книжок, наслухалися тих чи інших людей. То ж чергові знання, чергова інформація, черговий досвід завжди збагачують нас, роблять такими, що ми називаємо багатогранною особистістю.

Ти, безперечно, можеш мати свій погляд, але в той же час повинен користуватися різними досвідами. Ось тут важливим є спілкування з якнайширшим колом осіб. Тому в мене, крім читання книг, є ще й таке захоплення, як спілкування з людьми. Зустріч з ними, щира розмова також дають новий досвід.

Чому, наприклад, я вирішив зараз поїхати до Іспанії? Тому що також хотілося б набратися нового досвіду, пережиття. Вважаю, що це так чудово побувати в нових місцях, прочитати нову книжку, зустрічатися з людьми.

Попри це, скажімо, відчувається, що Ви вже чимало побачили і поїздили світами. А ось мандрівка є Вашим уподобанням? Знайомство з іншим краєм, для прикладу, вам цікаве?

Колись дуже любив подорожувати. Не скажу, що тепер це мені не подобається, але однозначно вже не так захоплює. Мене більше цікавлять люди, зустрічі з ними. Особливо з цікавими особами, з особистостями. З цього приводу в народі недаремно кажуть: з ким поведешся, того й наберешся.

Мені цікаво щось нового здобути, з людьми поспілкуватися, щось нове для себе відкрити. Кожна людина, наче відкрита книга. Кожен зберігає у собі склади знань. Є така приповідка, яка, як мені здається, навіть іспанська: померла людина – згоріла бібліотека. І це суща правда, адже людина це – глиба знань. Кожен з нас і нема різниці, яку хто освіту здобув, володіє власним пребагатим життєвим досвідом.

Владико, ще один поворот у нашій бесіді. Наступне питання стосуватиметься вашого зовнішнього вигляду, а саме бороди. Це данина студитській традиції? У цьому плані згадується передусім митрополит Андрей Шептицький, його брат Климентій. Пригадуються деякі єпископи, зокрема владики Юліан Вороновський, Павло Василик й інші. Не всі вони, звісно, належали до Студійського уставу. Як Ви самі оцінюєте цей атрибут зовнішності?

Бачите, борода не робить людину ані кращою, ані гіршою. Передусім це було традицією в древніх подвижників, і носили вони її з різних причин. Одна з них полягає в тому, що людина  по-різному намагається прикрашати себе: жінка по-своєму, мужчина по-своєму.

Один з елементів, аби добре виглядати чоловікові, – він мусить поголитися. Завдання бороди є чисто психосоматичне: приховати обриси тіла, зокрема обличчя. Вона не показує краси людської. Надзвичайно важливо, щоб ніхто не дивився на це, а бачив Господа.

Думаю, що я однаково міг би жити з бородою чи без неї. Не вважаю, що це щось конечно важливе чи потрібне. Проте вона, ніби частина моєї особистості.

Дякую за те, що не ухилилися від відповіді на питання, яке можна вважати провокативним. Нарешті, останнє, про що хотілося б запитати вас. Як правило, такі питання увінчують інтерв'ю. Що б ви побажали усім греко-католикам Іспанії?

Хочу побажати всім нашим вірянам, щоб вони розуміли: проживаючи відміряні їм роки, вони не пишуть чернетку, яку в якийсь момент можна переписати. Усвідомте, що ви відразу пишете на чистовик. І нема різниці де: в Україні, в Іспанії, в Америці, в Канаді. Це – ваше життя. І тому зичу вам, щоб ви цінували його. Не чекали манни небесної чи ще чогось: коли заробите гроші, коли будете мати хату, отримаєте громадянство. Щоб ви жили вже зараз.

Адже це – проблема, що ми завжди чогось очікуємо, сподіваємося на щось. Не чекаймо свят, а живімо вже. Не втрачайте намарно літа, не відкладайте нічого на той час, коли в Україну приїдете. То ж зичу всім просто жити.

Неначе навздогін вашим побажанням, дозволю собі трішки продовжити вашу думку. Багатенько з наших краян, які тут перебувають, переконують, що коли в Україні надважка ситуація, коли практично триває війна, і гинуть люди, то не маємо права на веселощі, концерти, забави. Чи ваше побажання жити в дану хвилину включає такі поняття, як концерт, жарти, веселощі?

Це – доволі складне питання. Хіба поділюся власним досвідом перебування в АТО. Знаєте, коли сидиш в окопі, а потім виходиш з нього і чуєш, що в радіусі 20-30 кілометрів люди поспішають на дискотеку, ідуть на концерт – то це якийсь недоречний дисбаланс. З іншого боку все-таки життя не припиняється. У цьому проблема сучасного світу.

Знаєте, як колись була війна? Лінія фронту пройшла через населений пункт, а через день-два посунулася ще далі, залишивши все у відносному спокої. А тепер ми немовби повсякчас на передовій. Цьому сприяють і радіо, і телебачення, й інтернет. Якщо висловлюватися по-науковому, то це – так званий посттравматичний синдром.

Коли людина живе війною, то це не дає можливості жити у звичному ритмі. А реальне життя ж нікуди не поділося. Працювати треба, для прикладу, і в цих обставинах, що склалися. Тому це дуже складне питання, на яке нелегко знайти відповідь.

Одначе вважаю, що найважливіше полягає в тому, що потрібно бути там, де тебе Бог поставив. Привів тебе в АТО, то будь там. Призначив доглядати за дітьми, – доглядай. Може, з тих діток виховаєш майбутнього президента України, або ж, у вашому випадку, прем'єр-міністра Іспанії.

Словом, працюй, чи будь волонтером: допоможи потребуючим грошовою збіркою, просто зателефонуй комусь і підтримай. Бо це частенько є дуже важливим для тих, хто перебуває в зоні воєнних дій. Їм украй необхідна підтримка ззовні.

Десять днів тому мені довелося побувати на випуску офіцерів у нашій Академії сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного у Львові. Один священик поділився зі мною таким міркуванням: "Ті хто в АТО, а там є багато випускників цієї академії, завжди слідкують за тим, що робиться в стінах навчального закладу, який вони закінчили. Цікавляться будь-якою інформацією звідси".

Тож дуже важливо їх підтримувати, щоб вони не почувалися самотніми. У нагоді стануть будь-які контакти: чи то телефонний зв'язок, чи есемеска, чи розмова по скайпу, чи повідомлення у фейсбуці.

Неспроста кажуть, що один – у полі не воїн. Власне, щоб будь-хто з наших захисників не був тим одиноким бійцем, а постійно відчував живу підтримку.

Що ж, мені залишається лише подякувати вам за цікаву розмову, владико Венедикте. Мушу наостанок зауважити, що вона протікала в тому руслі, який дуже стрімко несе пліт за течією. Тобто, іншими словами, мої думки майже повністю збігалися з Вашими, були, так би мовити, співзвучними. Сподіваюся, що це – не перша і не остання наша зустріч. Зрештою, буде так, як покерує Всевишній. Зичу Вам благословення від Нього.

P.S. Коли це інтерв'ю готувалося до друку стало відомо, що Папа Римський Франциска призначив владику Венедикта (Алексійчука) правлячим єпископом до Чиказької єпархії святого Миколая УГКЦ (США).

У Церкві як в армії: отримав наказ – мусиш виконувати. Побажаймо його преосвященству плідної духовної праці на новому становищі, повсякчасного заступництва Господа-Бога та Пресвятої Богородиці.