Хвиля Кульового "… і ніч іде" (2024)

Львівський проєкт Артура Брутевича з готовою музикою для вкраїнських Зоряних воєн та інших космічних опер поміж загублених світів.

Спочатку здається, що проєкт Хвиля Кульового дрейфує вбік берлінських 70-х з косміше Tangerine Dream, де йому згодом уготована предвічна колаба з львівськими краут-рокерами Sherpa The Tiger. У проміжку між двома цими датами він охоче пристає на нові можливості 90-х з їхніми незвіданими світами.

У тій атмосфері між двома цими датами не така вже й велика відстань. Якби на альбомі "… і ніч іде" було більше руханки, то Хвиля Кульового могла б замахнутися на самого Manuel Göttsching з його диском "E2-E4" (1981). Скільки вже там тих кроків між його "Dream & Desire" (1977) та альбомом The KLF "Chill Out" (1990). Яка, до речі, у космосі відстань між альбомами The Residents "Eskimo" (1979) та Boards of Canada "Music Has the Right to Children" (1998)? Берлінські фрагменти там також літають у шотландців, щоб надихати Хвилі Кульового.

Космічний поступовець Брутевича поміж радості піонерських перегонів ("Венера") загалом більше схиляється до психоделічної непевності поміж зірок своїми семплами з українських фільмів 70-х (Пропала грамота) та мультфільмів 80-х (Як Петрик П'яточкин слоників рахував) у треках "Тютюнець" чи "Безсоння". Якщо вже якось взагалі взоруватися на цей екскурс крізь візію часу, то ідеальним для його майбутніх семплів має стати мультфільм Страшна помста (1988) Михайла Титова.

У цій етнографії пам'яті, до речі, проєкт Хвиля Кульового робить трембітам чи не найкращий подарунок у вічності на тлі їхнього попсового цитування у нинішній українській музиці. Є щось у тій його методі від Acid Arab ("Скажений"), і до такого, здається, тут ще ніхто не додумався. У цих лакунах проєкт Хвиля Кульового продовжує досліджувати варіативність можливих конфігурацій української музики услід за проєктом Dopesovair ‎з альбомом "2 4 8 2" (2023).

В одному зі всесвітів альбом "… і ніч іде" може бути передсмертними мареннями одного з персонажів мультсеріалу Scavengers Reign (2023), який би народився в Україні, а гинув невідомо де ("Telesyk"). Семпли тут виринають нізвідки, наче витікають зі втомленого зрештою тіла кудись догори чимось ефірним в яремчуковому заклику "запроси мене у сни" ("Безсоння").

У невагомому піднесенні того сну-безсоння панує вічна весна-красна з японського караоке-бару ("Не бійся") і якщо Брутевич продовжуватиме свою справу й надалі, то, можливо, що йому доведеться обирати між Bolis Pupul "Letter To Yu" (2024) та Hollan Holmes "Sacred Places" (2024). Хоча у мультивсесвіті одночасно можна, що одне, що інше.