Я, Побєда і Берлін

Прісна режисерка Ряшина та її аматорський театрик цнотливих кривлянь в екранізації повісті Кузьми Скрябіна "Я, Побєда і Берлін".

Після пісних фантазій про сексуальне життя у Львові в стрічці Секс і нічого особистого (2018) Ольга Ряшина могла б від сорому перебігти на інші географії. Однак вона чомусь вперто лишається на тутешніх теренах, щоб у своєму другому фільмі підсунути замість скрябінівської раблезіани прісну гіпстерську цноту без жодної фантазії.

На прокат її нової стрічки відразу очікує одна велика засада. Її батько, Влад Ряшин, на початку 2022 року вийшов зі складу Української кіноакадемії після того, як виявилось, що він є одним з продюсерів російського фільму Серце Парми (2022), а його компанія Star Media причетна до створення цього контенту. Влад Ряшин також є продюсером й фільму Я, Побєда і Берлін, хоча, здається, він настільки тихенько сидить ці останні два роки, наче взагалі мешка десь у Росії.

Свої хворі фантазії про Львів режисерка Ряшина вкотре фільмує нудно та бездарно. Замість абсурдної скрябінівської раблезіани вона спроможна вивалили з себе на екран лише солодкавий гіпстерський кітч. Замість винахідливого скрябінівського вар'ятства у неї суцільні кліше, які перетворюють це кіно за мотивами на безнадійний клубок невмотивованої маячні на вустах чемного хлопчика-піонера вже з самого початку. 

Вона викидає з повісті шматками, щоб Новояворівськ опинився десь у районі Парку культури у Львові, а персонажі мали репетицію на даху, що ті бітли на концерті. Для чого у манекенах кримська шмаль, якщо вона ні на що не впливає, окрім згадки про демпінг румунських пушерів? Навіщо так рятувати туркиню в туалеті, щоб згодом нею так примітивно врятувати ситуацію з її берлінськими родичами, яку Ряшина сама й вигадала на свою голову?

Усі сексуальні метафори повісті Скрябіна вона віддає на поталу цнотливій романтиці про червоні колготки. Ні тобі хоча б натяку на Злого репера Зеника чи бідну Натаху. Маленький шматочок БДСМ вона, здається, забула використати у попередньому фільмі, і навіщось намагається втулити його сюди.

Ряшина взагалі не розуміє галицького вайбу, а тому навіть приблизно не вловлює скрябінівську інтонацію. У її фільмі немає жодної цікавої ідеї. У неї відсутній будь-який натяк на фантазію (навіть під час наркотичного тріпу). Жодного натяку на гумор чи хоча б якийсь абсурд. Примітивний прикол на переїзді, схоже, вона десь бачила у Гайдая, якщо не пригадала собі щось ще з часів Бастера Кітона.

У Берліні, який вона похапцем фільмує під час туристичного транзиту, вона так кумедно уявляє себе у клубі на мить Скорцезе одним планом, що навіть дозволяє собі щось на кшталт цитати з Кримінального чтива. Халтура її фільму настільки відверта, що головні герої всю дорогу назад до Львова їдуть без пасків безпеки.

Акторська гра у фільмі Я, Побєда і Берлін знаходиться десь на рівні шкільного кривляння перед однокласниками. І це нічого, це якраз саме те, що потрібно у цьому аматорському балагані, який вона фільмує в облупленому дворику львівської Ратуші. Творці фільму могли б вже десь у титрах окремо подякувати Садовому за те, що він так і не зробив там хоча б косметичний ремонт задля тієї характерної бутафорної атмосфери. 

Ще якось можна зрозуміти, для чого Віталік Гордієнко йде на якийсь особистий рекорд в епізодах всілякого кітчу на кшталт Смак свободи, але для чого актор Іван Бліндар ламає у фіналі четверту стіну? Режисерка Ряшина справді гадає, що він хоч якось презентує Кузьму Скрябіна у цій халтурі? Тоді чому його друг Бард періодично нагадує Равшана з одним унітазним ракурсом в асортименті?

Особливим жахіттям стрічки Я, Побєда і Берлін є братська могила скрябінівських каверів, які заслуговують на окреме місце у пеклі за своє рагульське переінакшення оригіналу без найменшої потреби. Їх так вперто тулять скрізь підряд, але вони всюди є цілковито недоречним елементом картини. То може Ользі Ряшиній краще нічого вже не фільмувати про Львів, а зосередитися на чомусь більш суголосному для її душі, наприклад, на Магадані чи Воркуті? Навіщо їй фільмувати щось про Скрябіна, якщо їй ріднішими є російські групи Звєрі чи Братья Грім?