Нові шаровари Eneja

Псевдовий скандал вивів польський ансамбль з українського небуття на широкі вкраїнські загали, де вони відразу стали найкращими з найгірших провідників такої тенденції у сучасній українській поп-музиці, як нова шароварщина. Під такий тег, наприклад, заточене існування команд а-ля Гайдамаки та Kozak System.

Сюди ж за бажання та з огляду на повну безплідність існування можна доточити й С.К.А.Й, як копію копії позавчорашньої копії, на яку також орієнтуються поки неназвані тут колективи. Кондовий патріотизм цих груп є кондовим не завдяки патріотизмові, як останньому прихисткові свободівців, а завдяки рівню виконання, рівню таланту, хоча у випадку згаданих зеспулів, все ж краще писати про рівень безталанності та бездарності. Наприклад, простраційна убогість С.К.А.Я. постійно сповзає у наслідування тих просвітлених моментів існування гурту Плач Єремії, коли малий Чубай не вимагає з фестивальної сцени келішок коньяку з лайкою.

На мить зазирнемо у творчий доробок Гайдамаків та Kozak System й розглянемо їхні останні альбоми, що важко відрізнити один від одного й навіть не тому, що колись це був один колектив. Для "Годі спати!" (2013) і особливо для "Шабля" (2012) характерна надмірна кількість треків, що як на сучасний стан речей у музпроцесі ще раз вказує на те, що їхня безкомпромісна шароварщина більше орієнтується на кількість, аніж на якість.

Псевдо-бунтарську какофонію Гайдамаків (які успішно закінчились як творча одиниця після першого альбому) не можливо слухати навіть відданим фанатам Merzbow. Невдалі тексти до яких важко добратись крізь вторинність саунду. Всі ці одноманітні весільні акордеони та труби (притаманні всім новим шароварникам) ніяк не вписуються у наслідування RATM.

Після копіювання The Specials вони нарешті відшукали собі новий предмет адорації – культовий бенд Motorhead, в тіні якого, навіть вже стає страшно за оспівану багатьма місцевими ЗМІ якусь міфічну легендарність Гайдамаків. Закономірно, що як і в будь-яких епігонів сенс та драйв першоджерела відразу вивітрюється, залишається лише одна гола форма, якою й намагаються затулити всі роздовбані щілинки, які офіційний прес-реліз чомусь вважає європейською роботою світового рівня. Метод простий як двері – нема що сказати – валить нещадний у своєму примітиві дісторшн.

"Шабля" у своїй дебютності хапається за все, що погано лежить. Проти двох каверів у Гайдамаків – тут їх цілих чотири (і знову присутній кавер на Motorhead). Повноальбомнна одноманітність перегукується зі закосами під SOAD, ска-латиносів та фейкову бреговщіну. Вся ця катавасія відбувається без жодних натяків на іронію, а те, що вони вважають гумором (намагаючись передерти Ляпіс Трубецкой та ТІК) є наслідком невмілого поводження з гумором (+ невмілий захід на територію Братів Гадюкіних).

Пласкі тексти відсутнього таланту традиційно завалюються дісторшином, помножуються на псевдо-патріотичний пафос та падають у плаксиві балади про важке козаче життя. У цьому суцільному переборі та передозі патріотичного експлуатейшину суцільна емоційна безпорадність і дубовість. Зрозуміло, що за такої клінічної ситуації та похмільних кривлянь тільки фестивальний бухенвальд – єдиний порятунок такого діагнозу. Лише алкоголь ще якось сприятиме розумінню усієї кон'юнктурної ширини розхристаної слов'янської душі. Всю тупиковість такого стану вже зрозумів навіть Юджин Гудзь з Gogol Bordello та остаточно перейшов у своїй циганерії до іспаномовної пастви на останньому альбомі "Pura Vida Conspiracy" (2013).

Для псевдо-автентичної попси Гайдамаків та Kozak System є лише один можливий вихід подальшого існування – це безболісний перехід в категорію кавер-груп типу Los Colorados, бо й так уся їхня альбомна творчість є суцільної каверністю та тінню когось великого. Наприклад, на українській території Motorhead – ні Гайдамаки, ні Kozak System ніколи не досягнуть рівня гурту Борщ та їхнього альбома "Паразіта кусок" (2006). Немає у них ні драйву, ні ні іронії Борщу.

Навіть у період тотального ретро-наслідування у навколишньому світі і Гайдамаки, і Kozak System – це безпробудна попса. З точки існування Кому Вниз – це просто попса. З точки зору Сокири Перуна, Dub Buk, Nokturnal Mortum, Audi Sile, Skinhate, Брем Стокер чи навіть Білого Шквалу – і Гайдамаки, і Kozak System – це галіма попса, яка зі своїми дитячими посяганнями на дісторшн є просто сміховинною.

Але, звісно, що вся шароварна справа не у лівому звуконаслідуванні, а у ідеології. Ці банди офіційно презентують себе продовжувачами справжнього українського духу та козацької вітальності, але, насправді, є лише низькоякісною експлуатацією невичерпних народних джерел. Це лише погані правнуки своїх славних пращурів, які вдягаються у ризи праведності та тією травестією намагаються рубати бабло.

Вони культивують так звану справжність на відміну від комерціалізованої попси, але остання у цих неприхованих своїх бажаннях є набагато чеснішою за лабухів з Г. та KS. І не тільки чеснішою, але й талановитішою, оскільки до текстів, звуку та поводження з образом Вєрки Сердючки їм ще заобрійно далеко. Г. та KS. – це україномовна Вірка Сердючка, але без жодного таланту, а це ще гірше навіть за Дзідзя.

У цьому ракурсі до нової шароварщини можна спокійно припасувати деякі треки ("Обійми") з останнього альбому Океану Ельзи. Ті псевдо-фолкові плачі Вакарчука у часи, коли всьо пропало, а Янукович ворогує з рідним народом, саме і є комерційною кодою ОЕ для збивання лаве з особливо чутливих фанатиків усього посполитого, які у своїй засліпленості нічим не відрізняються від прихильників ненависної (і переважно російськомовної) ними попси. І ОЕ також безболісно можуть перейти у статус кавер-бенду, якщо тільки Вакарчук не надихається ранньою творчістю DJ Shadow. І тут вже навіть можна погодитись з майже усією тезою зі фейсбукової статті Олега Багана, Петра Іванишина та Любомира Сікори про те: "... вся українська рок-музика із своїм шумом і вереском глибоко сидить у сфері паразитарності, тобто нетворчості і неоригінальності".

Польському гурту Enej можна дякувати за втримування ідентифікаційних позицій та нелегку проповідь українства на чужих кресах, але те, що вони грають на трьох своїх альбомах – це найгірше, що може бути з українським саундом, тобто нова шароварність. Інколи Enej, Гайдамаків та Kozak System просто неможливо відрізнити один від одного у тому наборі звуків. На їхньому першому (і найгіршому) альбомі "Ulice" (2008) вже традиційно гуляє одноманітне ска та регі-балади, ті ностальгійні акордеони та псевдо-радісні духові, все та ж фестивальна набухальщина та натяки на ТІК. Якщо щось й рятує українську душу їхньому дебютного альбому, так це польська традиція кабарету.

Їхній другий альбом "Folkorabel" (2010) поза одноманітним весільним тупняком зі закаблучними польками нарешті хоч має якісь світлі моменти. Там більше україномовних пісень з орієнтацією на українських виконавців ("Daleki Jasni Zori" чомусь схожа на творчість Заліска), які заявляють про те, що у хлопців з Enej мінімальний талант все ж присутній, і найголовніше, вони набагато краще працюють зі саундом (і з дісторшином, зокрема), ніж їхні українські побратими. Другий альбом вже рятують клезмерські звуки, і ці елементи в українськості "Ballada o pewnej podrozy" вже є якимсь натяком на іронічну гру.

Третій альбом "Folkhorod" (2012) продовжує безсмертну лінію дримб та цимбалів з весільними ска-польками, які звучать як кітч ("Vitre Hnatyi"). Тужлива розхристаність знову завалюється за горизонт, десь тут навіть пасеться Океан Ельзи. В "United" вони намагаються зміксувати українську народну з Linkin Park, але це все відбувається на рівні випускного у середній школі. Вже б краще вони слухали Estradasphere, а не орієнтувались на вкраїнських лабухів. Але от "Symetryczno-liryczna" вже відверто схожа на стьоб, а "?yje si? raz" стає найкращим треком їхньої дискографії.

За такої шароварної веремії лишається тільки зрозуміти, чому поляки так пруться від Енея і чому москалі так пруться від Океану Ельзи. Варшавських гопників, наприклад, масово впирає пісня "А калина не верба" (відомо кого) і це вже питання до знавців постколоніалізму та інших доричних ордерів.

Музична нова шароварщина не самотіє берізками на любій Вкраїні. У літературі за неї кон'юнктурно відповідає Марія Матіос зі своїми маніпуляціями з народними причитаннями та лубковими стенаннями, а також Василь Шкляр та його холодноярівський exploitation (тому Залишенець так нагадує Гаррі Поттера після в'язня Азкабану у своїй сценарній відгодованості до екранізації). У Шкляра є більш відчутним цей комерційно-ігровий момент і тому місцеві патріотки так масово мліють за такої близької присутності його монументального тіла закутого у чорний революційний плащ.

У скінченній українській кінематографії за нову шароварщину відповідає любовна прелюдія у фільмі Іллєнка ТойХтоПройшовКрізьВгонь. За це, зважаючи на трейлер, будуть відповідати й Тіні незабутих предків. У львівському контексті нової шароварщини можна навіть говорити про такий феномен, як духовний exploitation. Це безбожно бездарна короткометражка Тараса Дроня Доторкнись і побач, що щось там виграла на якомусь конкурсі та на останньому Wiz-Arti.

Характерно, що в OST цього фільму заявлена не менш бездарна група Дикі серцем, яка чи то косить під С.К.А.Й., чи то під Counting Crows, чи то під Counting Crows через С.К.А.Й. Вони навіть не соромляться асоціювати свою ерзац-творчість з Лінчем (хіба що з фейсом Кейджа в останніх фільмах) і це вже навіть стає цікаво, як це косити під відверту вторинність (а це вже якась четвертинність) та ще й апелювати до якоїсь справжності?

Єдиний позитив Доторкнись і побач у тому, що львівські студії багато у кого навчились давати на старті магічні розфокуси вечірнього міста. На цьому їхні технічні навички та ідеї закінчуються, і розпочинається жорстокий треш. За такої кількості алюзій на Це прекрасне життя Френка Капри чомусь тільки не видно ангеликів та Різдва. І тому, поки патріоти духовності виходять на високоморальні засади свого балкону, свого Царства Небесного, їхні фанатики безбожно строчать у ютубі про те, що: "за своєю ідеєю він (Доторкнись і побач) набагато кращий ніж 99% оскароносних фільмів чи тим паче фільмів російського виробництва".