Борис Бергер

Борис Бергер: Вірменка – це більше, ніж виняток

Тереза Абіс,  11 червня 2014

Невелике, чотирикутне приміщення із куцими столиками не пророкувало кафе великої слави.

Проте, саме тут у 80-ті роки минулого століття зібралась найміцніша артова тусовка Львова – Брати Гадюкіни, Борис Бергер, Вакарчук, Віка Врадій та багато інших андеграундних львів’ян, які пили тут каву та творили нове і провокативне мистецтво.

Про підслуховування кадебістів, перші мистецькі потуги, кислотні тріпи та варіанти розвитку мабутнього Львова розповідає художник та очевидець тих подій Борис Бергер.

Агенти КДБ у Вірменці

Ми жили в суворий брежнівський час застою. Ми відрізнялися від решти Радянського союзу, тим, що за сорок років комуністи не змогли нас зацькувати так, як інших за сімдесят. Уявіть собі цей брежнівський час. 1980 рік – горизонту не видно. Немає навіть надії на те, що країна колись вийде із цього жахливого стану. Я не назву героями чи дисидентами тих людей, які збирались у львівських кав’ярнях, проте вони боролися проти комуністів, проти влади, проти системи. У будь-якому випадку, всі хто там збирався, окрім засланців із КДБ, були людьми, котрі зневажали ту систему і не хотіли з нею жити.

Почнемо з того, що Вірменка дуже вдало розташована.

Туди сходились люди із Університету, з Поліграфа, з майстерень Художнього прикладного мистецтва, Труша, Музичного училища, Музпедучилища, Консерваторії, Політеху. Також у Вірменку ходили студенти Польського народного театру (у місті було кілька народних театрів). Студенти з усіх цих навчальних закладів сходились до Вірменки на каву. А місто задихалось від цього, блядь, комунізму від Добрика (перший секретар Львівського обласного комітету партії).

Тому, студенти, щоб хоч якось протистояти усьому, що відбувалось – ходили у різні театри. Був театр Коца, театр Бацияна, театр Озерова, будинок актора Смоляновської, тільки з’явився театр Курбаса. Тобто, на той час, в місті була досить сильна студентсько-театральна тусовка. Можна було заплатити 19 копійок за каву, вийти з нею на вулицю, пити та курити. Це вже була перша маленька свобода – стояти з філіжанками, пригощати друзів цигарками, стояти і курити на вулиці, як вільні люди. Звісно, у студентських колах були різні думки. Наприклад, туди приходила група з Універу: Танчин, Марушкіна, Гасанов, Невелюк, яких у 1982 році звинуватили у спробі перевороту.

Їх звинувачували у тому, що вони хотіли створити вільну Україну, вільний Дагестан і ще щось таке. Усіх повиключали з комсомолу. Танчина, Гасанова та Невелюка виключили з університету за спробу створення терористичної організації направленої проти Радянського союзу. Проте, вони не могли довести, чого ж хотіли хлопці – чи то волі України, чи волі Дагестану, тому посадити нікого не змогли, але нашкодили досить сильно. Недаремно до Вірменки приходило багатьох доносчиків з КДБ. Там складалось своєрідне нове суспільство. Ось, уявіть собі у 1982 році в газеті "Львівська правда" виходить стаття "Плесень размножается в тени".

Це була перша стаття про Вірменку, про всю нашу тусовку, про те, що "там збирається цвіль, яка розмножується в тіні, а потім усі вони йдуть у святий сад і вживають наркотики". Стаття мала божевільний успіх. Вони ще надрукували там якесь мутнувате фото з кафе. Одним словом, усі ми всі роздавали цю газету з автографами, відчуваючи свою причетність до великого діла. Вірменку хотіли закрити, нагнали туди мусарів, комітетників, але вона так і не зачинилась. Все життя там були дві продавщиці – Лариса (така красуня, у якої був чоловік євреєм і м’ясником, тусувався на Арбаті, такий крутий їздив на дев’ятці) та пані Надя.

Львівська культура та культура Вірменки

Я пам’ятаю 1982 рік. Ще нікому не відомі Кузя і Гамбург написали перший блюз. Я пам’ятаю, як шістнадцятирічний Вакарчук стояв у мене на кухні та слухав Кузіну касету. Якраз у цей період, ще була кав’ярня Нектар, де збиралися люди 1950-го року народження, у той час, як у Вірменці тусувалися люди з 60-го по 80-ий рік народження. Вірменка пережила декілька поколінь: покоління ранніх хіпі, таких, як Алік Алісєвіч. Після них були панки, а після панків – ті, кого в Москві почали називати хіпстерами.

Хіпстери спершу виникли у Львові. Це пост-хіпі покоління. У 1980 році у Львові була дуже розвинута міська культура. Чим вона відрізнялась від рагульської культури? Тим, що бик приїхав і йому байдуже – є в брамі вітражі, чи їх немає, він не розуміє для чого вони потрібні. Він не міський житель. Натомість, у чоловіка, або кобіти, які мешкають у Львові, інші пріоритети: вони прокинулись, гарно вдягнулись і вийшли в центр пройтись стометрівкою і побачити знайомих. Зі всіма привітатись, показати новий капелюх, нові мешти, нове плаття, випити з подругою каву, з другом – кави з коньяком, дізнатися всі місцеві новини, купити книгу і повернутись додому. Ця міська культура, звісно, багато кого нервувала.

А коли ця культура розвивається в затисненому комуністичному просторі, як субкультура, то вона росте ще сильніше та гостріше. І як наслідок, в цей час виростали розумні монстри. Всі ми були молодими, ходили походами в Карпати, бухали разом, разом тусувались і вважали себе достатньо сильною альтернативою, тому суспільству, що було на той момент. У нас була достатньо сильна хіпово-бітницька тусовка. У Вірменці можна було випити каву в кредит, бо там тебе всі знали. Дівчата у Вірменці завжди були найкрасивіші, найсексуальніші та розкуті, але повій там ніколи не було.

Не зважаючи на всю свободу стосунків, блядства там не було. Були романи, розбивались серця, бились на дуелях, але дивовижно – дівчата були найсвітліші та найпрекрасніші. Вірменка, як Клуб змій в Кортасара – була місцем куди сходились найрозумніші, найтонкіші люди. Я вперше прийшов у Вірменку в шістнадцять років. Багато чого я пережив там вперше: першу любов, перші заборонені книги, перший секс, перші наркотики, перше відчуття свободи, перша подорож автостопом, перша винаймана квартира. Ми домовлялись зустрітись о другій на Вірменці, а далі могли махнути автостопом у Крим. Хто мав 25 карбованців у кишені, той був мільйонером. За три дні ми доїжджали до Алушти.

Там, біля табору Політехнічого Інституту, на одній із гір, відпочивала вся Вірменка, непомітно харчуючись у столовці Політехніки.

Наркота

Вірменка – була місцем, де провівши цілий день, можна було побачити сотні людей, обмінятись підпільною самвидав літературою, дізнатись все що потрібно та повернутись додому наповненим кавою, алкоголем, наркотиками і прекрасними книгами. При слові наркоман у людей виникають жахливі асоціації – вколовся у якомусь підвалі, накинув на голову фуфайку і лежить, помираючи від СНІДУ. У наш час це все було зовсім інакше. Я, наприклад, вперше спробував наркотики у чотирьохкімнатній квартирі, де столи були сервіровані кришталем та сріблом.

Так, ми вживали наркотичні речовини: і траву, і опіати. У 80-х роках наркотики вважались чимось крутим, елітарним. Це був хіповий час, час The Doors – вважалось, що двері сприйняття потрібно відчинити, відкритись до всього нового, ловити нові виміри, нові відчуття. Був колись такий Жорік Чорний – найголовніший хіпі міста, волосся у нього було чорне і довге, аж до дупи. Його батьки працювали послами в Китаї, у нього була вільна п'ятитикімнатна гігантська старовинна польська квартира у центрі міста. У Жоріка була колекція пластинок, що дорівнювала ціні тогочасного автомобіля Жигулі.

І ось, якось ми там валялись, вживали наркотики: я, Кузя, Жорік Чорний і Жорік Білий. Нам добре, ми щойно вкололись. Жорік Чорний підходить, бере програму з телевізора і каже: "Чуваки, зараз буде фільм про Рубенса", а Кузя йому: "Вєрняк, прорубемося весь фільм".

Кримінал

У Львові завжди було елегантно. Звісно, у 80-90-ті роки були свої злодії в законі, наприклад Толік Макінтош, який нігтем відкривав двері. Зараз, він, здається, проповідник в Ізраїлі. Були молоді бригади, типу Завіні. Мій однокласник Гоша Фашист був відомим бандитом, їздив на крутій дев’ятці кольору чорного асфальту і помер в Польші на розборках. Вони всі мене любили. Картин не купували, але любили. До речі, перший свій мільйон я заробив продавши картину головному мафіозі Дагестану Надіру Хачелаєву. Навколо було багато впливових нормальних бандитів, які завжди підтримували. Якщо б я не був художником, то пішов би у бандити. Був би крутим гангстером.

Бандерівці

Не знаю, чи був Львів колись культурною столицею, але в час Радянського союзу Львів і Прибалтика завжди стояли горою. Скільки я жив у Львові, то ніколи не бачив бандерівців. Їх ніколи і не було, аж доки їх не придумали рік тому. До цього часу бандерівці водилися лише у милих львівських анекдотах.

Садовий

Уяви собі, що в один прекрасний момент я дізнаюсь, що хлопчик Садовий, молодший брат Лєни, яка жила у сусідньому під’їзді, стає мером міста. Для мене це стало приємним шоком. Проте, що потім відбулось – Садік і всі можливі ресторатори, типу мережі Lokal, Марка Зархіна та його єврейської тусовки спробували перетворити Львів на Амстердам. На кожному квадратному сантиметрі вони хочуть заробити свої три копійки. На кожному квадратному сантиметрі – хуй із сала, хуй із шоколаду, а тут ліліпути. Місто зараз розквітнуло у сенсі всіх можливих креативних кафе. Проте, туристично-гастрономічний бізнес розслабив Львів.

Уся творча молодь розсмокталась містом, немає єдиного місця, де б усі збирались. Дзиґа вже трохи втратила актуальність, була Лялька, але її закрили. Заборонений плід – солодкий. Люди завжди прагнули туди, куди не можна. Коли я вперше потрапив у Вірменку, то не міг зрозуміти у чому кайф. Таке тупе, квадратне кафе, нічого там немає, окрім можливості взяти чашку кави та вийти на вулицю. Але вийти на вулицю – це можна зайти в сусідню браму курнути, а ще в сусідній брамі – нюхнути, а ще в сусідній брамі – двинутись, а ще у сусідній брамі – обмінятись книжками. Усе це було підпільно. Я не знаю чому зараз Львів втратив цю жилку. Львів дав Кузю, Океан Ельзи, Мертвий Півень, у старий час були Вуйки, до них Тріо Мареничі, потім Ватра.

Майбутнє Львова

Зараз місто Львів знаходиться в унікальній ситуації. Перемогла революція, перемогла свобода. Вперше в житті можна щось мутити, добрий мер. Проте, що зараз відбувається – Львів зайняв десяте місце популярності поміж найвідвідуваних міст Європи. Молодці, афігєнно. А що ви з цього маєте? Я вважаю, що ресторатори і менеджери зараз намагаються перетворити місто на музичну шарманку, що заробляє бабло. Це нормально, подібне відбувається в усіх туристичних містах, але у решті міст Європи – дуже міцна соціальна система.

Наприклад, у місті де я живу – Ессені, у центрі міста є старий монастир, де зробили альтернативний союз художників: триста майстерень, готель, кабак і все це за копійки. Ти можеш приходити туди і мутити там все, що завгодно. Я вважаю, що дуже важливо, щоб саме мер міста Садовий, а не якісь бізнесмени, замутив якусь таку структуру, щоб Львів дійсно став елітою. Бо що таке культурна столиця? Це означає, що в культуру потрібно вкладати бабло.

Було військово-політичне училище, так зробіть тепер Вище військоко-політичне училище імені Бандери. Щоб там лише модні пацанчики в стильній формі ходили, щоб потрапити можна було тільки суперідейним, щоб вже, сука, не просцати. Щоб усі хотіли туди потрапити. Або зробіть недорогий пивний клуб, як в Мюнхені, де відбуваються різні політичні дебати. У Львові немає міських клубів, які підтримують молоді мистецькі колективи. Низька соціальна підтримка.

Якщо зараз втратити час на розвиток культури і освіти, то Львів перетвориться на місто з обслуговування туристів. І знову нас будуть сприймати, як щось другосортне, а ми ж претендуємо на те, що ми галичани, типу аристократи, дико круті. Тому, щоб показати цю крутизну зараз якраз і потрібно виростити хоча б два покоління еліти. Кому в час комп’ютерних ігор потрібен театр Юного глядача? Потрібно віддати цю будівлю під майстерні, бутики, будь-що потрібніше. Потрібно повідновлювати усе те погане радянське, що колись було. Будинки на Левандівці, на Сихові.

САЛО

САЛО я розробляв у Москві. Там у мене є два українських друга мільйонера: Андрій Гнатюк і Сергій Седниченко, які народились у Києві. Ми спілкувалися, оскільки всі трохи українці та трохи євреї. У мене була креативна ідея зробити партію "Сало". Була гра у якій я придумав партію "Сало", а потім зробив однойменну газету. Трохи пізніше я зустрів Марка Зархіна і запропонував зробити кафе-музей САЛО. Тоді я й дізнався про креативну тусовку львівських рестораторів.

Зараз САЛО трохи в занепаді. І мені здається, що ресторан переміг арт. Я приїду і можливо ми запустимо якісь нові програми з реінкарнації та реабілітації цього місця. Щоб там було більше мистецтва, більше концертів, бо мені здавалось, що це буде місцем, де повинна зародитись нова рок-група. Потім я поїхав в Німеччину лікувати печінку і хлопці справлялись там, як могли. Після САЛА я хотів би зробити експериментальний театр експериментального кіно, документального і міського документального кіно. Складати сеанси так, щоб частина відвідувачів сиділа пила каву, а частина заглиблювалась в експериментальне кіно. Таким чином, там поступово б сформувалась своя тусовка.

Фейсбук споминів про Вірменку (саме звідти й декілька чб фото тих незабутніх днів)

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.