Квіти Санта-Барбари

Якщо раніше Майкл вистукував телеграфним ключем сигнали SOS з безлюдного острова, то тепер він вже майже розслабився і трохи навіть насолоджується.

Лишається сподіватись, що у своїй незабарній книзі він вже відшукає свою дівчину П'ятницю та логічно зупиниться на одній історії в класичному обрамленні.

"Квіти Санта-Барбари" пишуться чіткіше та краще, пишуться спокійніше та плавніше.

Він вже грається словами  та остаточно забиває на рубаний телеграфічний стиль (як і передбачалось).

Лише іноді ще трапляють ті інфантильні покручі а-ля "капітани кишенькового бізнесу" чи "клуб травмованих форвардів", але й вони вже наближаються до катастрофічного мінімуму, де більше є пустотливими трофеями, ностальгійною самоіронією.

І тільки інколи запитання друга Тимура є такими дерев’яними у своїй природі – чи то від втоми, чи то від кількості випитого.

Це вже натяк на історію зі звичайним і таким втомленим суржиком, без тієї інкольної його педерастичності, тіпа іронічності, як у Бриниха, філологічного епігона Подера у тій своїй іпостасі.

Уся книга Майкла – це застільний діалог, завжди такий театралізований у своїх перебільшеннях та пафосі. Це алкогольна терапія, уся така відразу комічна у своїх філософствування про баб та їх психологію, і тією відвічною печаллю про баб та бабло без жодних подальших пояснень Довлатова.

Депресивне заробітчанство переходить на апологію спальних районів з подальшою критикою утопічності туристичного Львова, того маленького Парижу для східних лохів, вже настільки нецікавого, що навіть реклама пляжів Херсонської області виконана у більш гротесковому стилі.

Так спальні райони будь-якого міста у книзі Майкла десь дуже близько пропливають біля канонів екзистенційного горора, де більше намагаються мутувати мізки, що тільки вибухають раз за разом.

Потрохи й інше тіло починає звикати до постійно оновлюваного нового гаджетства, де і стає буквальним втіленням мудрості про те, що найбільше на брендах знається бідося.

Залізобетонний скепсис протистоїть непереконливому шансу та далі ностальгує у переліках своїх олдскульних маркерів, тих загублених шібболетів, де навіть львівські хіпстери не знають: хто ж такі The Walker Brothers чи JJ Cale.

Танго "Квітів Санта-Барбари" майже схоже на нещодавнє віднайдення сальсової пристрасті у фільмі Cuban Fury, на пост-травматичне віднайдення Серця, того нестримного El Corazon.

Але у Майкла – це танго, а не сальса і тому щасливого кінця тут трошки не буде.

"Квіти Санта-Барбари" – це несанкціоноване продовження останніх книг Наталки Сняданко та Софії Андрухович, бо якщо у них ще лише буяє передчуття локального апокаліпсису, то у Майкла – це вже готова постапокаліптика з мінімальною кількістю персонажів (з потойбічного боку більше схожа на чийсь жорстокий стьоб).