Кірік: Галпідшипник – це Нарнія

Варіантам вдалося зловити одного з найцікавіших персонажів львівської культури – Олександра Кірієнка aka Кірік та розпитати його про все на світі.

Результатом стало напівбожевільне інтерв’ю на межі з абсурдом, в якому переплелися спогади про шкільні роки, про робіння дурного, потаємні мрії, відгуки про львівські пам’ятники та любов до блискучих костюмів.

Хто такий Кірік?

Кірік? То якесь дуже багатостороннє питання. Не знаю навіть з якого боку спочатку підійти.

Але не хіпстер?

Нє. Хоча… Хто його знає. Взагалі, хто знає, хто такі хіпстери? От запитай когось на вулиці. Ніхто тобі не скаже.

А Кірік, то якийсь такий мультяшний герой. Мені так здається. Але стопроцентно позитивний. Він все робить по-доброму. Навіть якщо його жарти комусь здаються дуже жосткими – це все по-доброму.

Коли він шваброю витирав телевізор в Буковскі - то було по-доброму.

Звичайно. Але давай далі щось питай. Бо про це можна говорити ще три години – в психотерапевтичних цілях.

Тоді запитаю про kirik-art. Це вже така солідна течія в сучасному мистецтві.

Kirik-art, як і Двісті Boys, починався абсолютно без думки про якісь наслідки чи результати.

Бездумний початок.

Так, все робиться чисто заради сміху. Причому заради свого сміху. Кайфуєм самі і думаєм – може і ще хтось порже. Kirik-art робився просто для того, щоб викласти в інтернет, знаєш, так, поржали і все затерлось. Хоча от зараз якраз з’явився задум зробити на цьому матеріалі щось більш суттєве. Зараз будемо робити таке, що буде і виставка, і все, але вже трохи в іншому форматі. Але не буду розкривати деталі.

Ну чуть-чуть.

Нє. Нехай буде, як то кажуть, ажіотаж.

Ну натякни. Це будуть листівки?

Ні. Це будуть картини. Але вже більш такі потужніші. Вага буде трохи більша.

А звідки це, взагалі, взялося? Звідки це в тебе береться?

А ось так і береться. То вже мозок так працює. Я думаю, це через те, що ми колись давно з братом завжди бавилися в слова. В щось таке дурне, що його не прикладеш ні до якого місця. Отак, бавились, бавились і мозок вже заточився в ту сторону, вже працює тільки як генератор дурно-смішних речей. Це гра словами. Це той самий скрабл.

Що за скрабл?

Ну це така річ схожа, як колись в Союзі була гра "Ерудіт", я ше пам’ятаю. Ти бавишся там словами, якісь закінчення присобачуєш. Ти шо робиш?

Фоткаю тебе.

Та не треба. Я тобі дам свої фотки.

Ось так вийшло.

Клас! Якраз класно, таке як треба. Тут ше тільки шось намалювати зверху.

А давай ше про ранні годи. Пам’ятаю, ти колись в Контрабанді грав. Ти тоді був злий?

Та яке. Там взагалі всі були добрі. То не на музику треба було дивитися, а на обличчя. В музиці тій головне була не злость, а кач. Вона качала, як то зараз називають. Тобто, під неї можна було скакати, битися головою об стінку. Хлопці на той час дуже добре грали, можна сказати, пішли вперед всієї львівської і української тусовки. То був рівень капєц. Я кажу навіть про той час, коли там грав ще не я, а Саша Зайцев.

Я, як прийшов туди, то був наймолодшим. Вони всі були старші за мене років на десять і називали мене Лососік.

А як в тебе, взагалі, з музикою завертілося?

Ну, по-перше, я закінчив музичну школу.

А, ось воно що! По якому класу?

Фортепіано. Але я її не дуже любив, я тікав звідти, з тих академконцертів. Знаєш, як над тобою сидять з лінійкою і кажуть – рахуй, рахуй. Якось я так запам’ятав це слово.

Але щось же лишилося? Якесь розуміння музики?

Більше лишилося від того, що слухав мій старший брат. Він слухав Нірвану і всяке таке. Коли ти маленький, тобі музика до одного місця. Але ти слухаєш, то що ставить старший брат і воно якось вже втирається в твою башку.

А потім ми мали таку групу ідіотську, я вже зараз розумію, наскільки вона була просто ідіотська. Нас було троє, ми ніби робили якісь репетиції, але зрештою виходило, що можна було їх і не робити. Ми якось виступали в залі будинку піонерів, прийшли батьки. Ми чомусь думали, що всім подобалось. А після концерту підійшла якась жіночка і запитала, чому ми таку злу музику граємо. А ми взагалі, не пам’ятали ні слова до своїх пісень, нічого. Я грав на барабанах і не чув більше нікого, вони не чули мене.

Це так було задумано чи так вийшло?

Так вийшло. І в таких групах ніколи не можеш закінчити пісню. Ніколи не знаєш, коли хтось закінчить. Одночасно це зробити, просто неможливо. Просто кидаєш інструмент і йдеш зі сцени. Це найкращий вихід.

Справжній панк. А у вас який стиль був?

Хо-хо. Я в стілях ніколи не був сильний. Я завжди любив сімбіози. Блек-метал-реп.

Клас.

Єдиний позитив з тої групи, знаєш, який вийшов? Те, що наш вокаліст і басист в одній особі одружився на моїй двоюрідній сестрі. Таким чином, утворилася нова сім’я. Група розпалася, а сім'я утворилася.

Це прекрасно.

А далі, я вже не пам’ятаю як, може з Контрабандою, потрапив на якусь вечірку в Ляльку. Я був в якомусь такому ейфорійному стані, просто взяв мікрофон і почав шось валити як емсі. Людям сподобалось. То була, вроді, драм-ен-бейс-паті з Деріком і Тонікою. І ось пішло-пішло, мене почали запрошувати. І це був, мабуть, найкращий момент, бо тоді люди більше розбиралися в музиці, ходили в клуби не просто так, а на якусь музику. А потім перестав. Не те, що нецікаво стало, але в нас от емсі всі сприймають як тамаду, а я хотів робити щось більш музичне, щоб більше як вокаліст. Люди, до речі, часто не звертали на мене уваги, бо думали, шо то просто такий запис на платівці.

А взагалі, цікаво було. Мені от запам’яталося як ми з Контрабандою виступали на день Незалежності України, партія СДПУ (о) організувала концерт десь на мотокросі чи то якийсь стадіон був. Одним словом, на вагонах виступали. То був капєц. Якісь гопнікі місилися з волосатими. А солдати, які охороняли, десь пішли і якийсь чоловік хотів вилізти на сцену і казав - я, якби виліз, то тобі б вухо відкусив.

Але не виліз?

Не зміг, бо там слизько було.

Тебе врятувала слизь.

Ну.

А далі, от як Двісті Boys утворилися. Ми ж вже давно між собою дружили. І якось після вечірки потрапили в студію до товариша. Це була студія його батька. І ми часто туди заходили і пробували щось записувати. Нам дуже подобалося. Хоча під ранок слухали ще раз і вже було не дуже.

У вас, до речі, вроді стьоб і не серйозно, але насправді все дуже круто зроблено – і музика, і те, як читаєте чи співаєте.

Все правильно. Бо ми до того ставимося дуже серйозно. Ми завжди намагаємося в свої тексти вставляти щось таке неповерхневе.

До речі, зараз ми записали вже останню пісню, тільки ще треба її звести. Це буде вже щось зовсім інше. Більше в сторону Степана Гіги, з іонікою.

Правильно. Треба забирати цю сцену в старих і передавати її молодим.

То прекрасна сцена. Я абажаю той стиль Лас-Вегаса. Ті блискучі піджаки, стрази. Хром люблю страшно.

Що таке хром?

Це такий костюм блискучий, ніби з пластмаси. На весіллі дуже зручно - на нього як щось навіть впаде, то дуже легко все змити. Він просто блистить.

Як ви слова пишете? Кожен придумує свій текст?

Ні, отак сидимо разом і кожен щось додає своє, щось доповнює.

А хто придумав "чюєш кицюня, як ти ся пишеш"?

Та я вже не пам’ятаю. То все колективний процес.

Що нового ще робите, крім цієї пісні а ля Гіга?

Ну є ще пару сайд-проектів, але не хочу поки про них говорити. А то скажу, а нічого не буде. І як я буду людям в очі дивитися? Хотілося ще би зняти щось. Якісь трешові фільми.

Дзідзьо вас вже трохи переганяє.

Ну Дзідзьо то не то. В нього все класно, абсолютно, але люди не розуміють, що між нами велика різниця.

Бачив його останнє відео про павука?

Та, то класно, по-любому. Але ми інші. Просто, може, однаковим галицьким акцентом говоримо. Так само як є наші послідовники. Бачив, там тіпи теж обігрують, як і ми, ту заставку з Метро-Голдвін-Маєр. Тільки у нас бик ричить, а в них свиня.

Та, знаю, Сен-Тропе. Я теж переконаний, що все це від вас пішло. Ще є такий гурт Кавалєри.

І це добре! Ми думали, що це шось так просто, а це, виявляється, окремий стіль! Мені подобається, як всі по-різному розвивають одну тему.

У вас мені подобається абсурд.

Я абажаю абсурд!

Як в кліпі про биків, там мєнт танцює брейк з гопніками. Круто!

Або ше, ти звернув увагу в тому кліпі, там мєнт сидить в формі, а потім є один кадр, де він вже без форми. Голий, просто з кобурою. Мені подобається, як люди почали коментувати – дивіться, там помилка, а чому так? Дивіться, ви там не побачили! Мене таке дуже прікалує.

То ше чимось таким нас порадуєте?

Та, порадуєм, тільки треба трохи часу. Хочеться робити багато, але якби ми отримували за то гроші… В нас же ж таке панібратство – чуєш, Кірік, а заграй для нас, але безплатно. Дзідзьові платять, а нам нє. Але зато ми індепендент, шо називається. Ми можемо робити все, що хочемо, в різних стилях, не тільки хіп-хоп. Щоб був абсурд, шоб люди взагалі не розуміли, шо робиться.

Хочемо, звичайно, видати свою творчість, на якомусь фізичному носії.

А від чого то залежить?

Ну ми хочемо зробити достатньо матеріалу для повноцінної програми, щоб була хоча б година на тому альбомі.

А зробіть спочатку як Гич Оркестр – Півальбома.

Ну то вже буде не оригінально. А взагалі хочу подвійний альбом зразу.

А от в світі люди видають по одному чи по два треки.

Ну то треба бути в аренбі. Тоді ти можеш видати один трек і зразу купити автомобіль і побудувати хату. А в нас, до речі, я навіть не знаю, як то все робиться з видаванням дисків. Можна, звичайно, самому записати на болванку. Або на аудіо-касети. Але тоді, треба буде продавати разом з плеєрами.

Колись, пам'ятаю, був золотий час, коли ви набухувалися разом з Парахіном і Пирожком і таке видавали! Шкода, що того ніхто ніяк не фіксував.

Та, було весело капєц. То було і здоровля, і всьо, і хтілося. Але ше таке буде. Просто зараз такий депресивний час. Сміх-сміхом, але коли похорон на похороні, то так не дуже.

А якщо загадати якусь історію, як ви колись витворяли всяке дурне?

Та настільки багато дурного було… От, як наприклад, зв’язували весь одяг, куртки і спускали з дев’ятого поверху кошик і нам в магазині клали туди горілку. Як зараз то все згадати...

От вже можу признатися в деяких речах, були всілякі сюрреалістичні речі. Найсмішніше, може, як ми зривали Рональда Макдональда з Макдональдсу. Хоча, може про то не треба писати. Ми повисли в нього на голові… А потім, хотіли його запхати в таксі, він не влазив, то ми викинули його на дорозі і сиділи сміялись. Та було море всякого такого!

А ше ж ви фільм знімали про трешові ужаси – НЛО, клоуни-вбивці…

О, я так шкодую, що цей фільм так і не побачив світ. Там щось з касетою сталося, щось затерлося. Бачиш, все, що найкраще, робиться спонтанно. Коли не думаєш, коли – раз і зробив. Як от, коли Пирожок на студії з Сєрим зробили пса з мене. Ти бачив? Намалювали ніс, скотчем заклеїли і тапки примотали до башки.

От, звідки таке береться? А мені, блін, боляче було, бо під вуха запхали батарейки, щоб тапки краще стирчали. Якби то всьо колись знімати…

Або як ми їздили на Казантіп. Там просто нереально було. Ми з тих кацапів просто вмирали. Вони таких чистєйших фріків ще не бачили.

То шо скандальність діє, я переконався, коли зробив колажі з пам’ятниками львівськими.

Оце дає ефект. Мені один свободівець казав – та це принижує гідність українок! Та шо ж то таке! Мені, мабуть, скоро ноги попереломлюють.

Та, добре зробив. Деякі люди навіть обурювалися, думаючи що то насправді таке стоїть на вулиці.

Такі люди – це найкраще, що може бути. Ті, що пишуть в коментах – це фотошоп? Я їм просто кланяюсь в ноги. Коли люди тобі кажуть – фу-у, як таке взагалі може бути? Це найкраща пахлава. Мене з Кульчицьким що вкурвило? Що він був проплачений Галкою. Це реклама – і зроблений, ну подивись сам, як! Чорновіл це теж просто хана. Це так як в Червонограді.

А що в Червонограді?

Не бачив? Там шахтар стоїть з такою рукою – ну точно мутант. А в Амстердамі, он, пам'ятник-члєн поставили.

А ти б який пам'ятник поставив?

Ми колись з друзями часто сміялися, уявляли, який би ми кому надгробний пам’ятник ставили. Хто любить випити – у того завжди потічок горілки би стікав. Ше одному товаришу придумали, що його рука металева ніби з могили висовується і пише на його ж камені надгробному.

А ще мені подобається з людьми експериментувати. В мене є мрія замовити таку маску, як роблять в Голлівуді, вони супер-дорогі, але дуже натуралістичні – людське обличчя зі всім, зі всіма судинками, що взагалі не відрізниш. Я хочу взяти маску такого старого чоловіка, піти, наприклад, в Фешн-клаб, познайомитися там з якоюсь дівчиною, сказати, що ти дуже заможний чоловік, довести її до сексу, туда-сюда а потім…

Зняти маску?

Нє, не знімати, а ніби ти помер від серцевого нападу.

Ха-ха-ха. Але то вже дуже жостко!

Ну чекай. Жостко, але смішно!

А в масці цілуватися вийде?

Та вийде! Ти не уявляєш, яка там класна маска. Якщо така маска потрапляє до мене, то це вже зброя! Можна ше зробити лице Степана Гіги і ходити по клубах.

Недавно в Христофорі Зиновія Гучка бачили. Може то ти в масці був? А нє, ти там теж був, окремо.

Мені Гучок запам’ятався, як він колись десь підбіг до нас і сказав - я є рок-н-рольщик.

В душі?

Я не знаю де. На голові, може. А ще для чого маска була би добре - щоб влитися в якесь таке середовище, наприклад, в середовище заводу Галпідшипник. Я колись влився, правда без маски. З них я черпаю найбільше. З типи тіпами найцікавіше, з ними як ніби попадаєш в якусь Нарнію. І сам стаєш іншим. Свій світ побудований. Але туди дуже важко попасти. Треба говорити як вони і пити теж звєрскі.

Треба знайти у Львові якусь стару совкову їдалку і зробити там Галпідшипник-паті. Але треба всім костюми-хром купити.

А ше хочу книжку перевидати з новими малюнками. Мені колись Джордж показував – казки Івана Липи. Там в одній казці було про моряків, яких в кінці розірвали мавпи. Такий брутал, але веселий.

Все хочеться зробити, зняти кіно, є вже сценарій для серіалу, зробити лялькову програму для телебачення в стилі Маппет-шоу. Все хочеться.