Onuka

Randorn Дорна та Onuka Онуки

олександр ковальчук,  21 листопада 2014

Новий та дебютний альбоми потенційних хедлайнерів української поп-музики.

Іван Дорн "Randorn" (2014)

Страшно веселий альбом Дорна, де ще більше закликають не соромитись, тобто бути дитиною.

"Randorn" Дорна, увесь цей його цитатний постмодернізм (бо чому Prodigy та The Avalanches можна, а йому ні?), є закономірним дитячим конструктором улюбленої музики, типу зроби сам.

Це дитяча гра з перевдяганням себе у костюми різноманітних супергероїв, і якщо раніше біля Дорна згадувався Mayer Hawthorne, то відтепер Іван замахнувся на самого Марвіна Гея.

Безпосередність отого вже легендарного "не варто соромитись" захлинається від надміру почуттів та багатства звуків у артистичному гедонізмі ліричного героя, який, чи не єдиний в Україні, може дати справжнє шоу.

Це щедрі олімпійські ігри з фантастичною (бо час пришвидшився, а інформації все більше і більше) концентрацією звуків, картинок і сенсів.

У цій надмірності через край, у цій щедрості цілими жменями, у фрагментованості цього футуристичного конструктора простежується безсоромна структура сну, де безсоромно може поєднуватись будь що з будь з чим, і де "Randorn" Дорна стає формально його приватною версією чіллвейва (саундової спогадності про те, що було, але більше, напевне, не було).

Такий дитячий конструктор і є праобразом тієї футуристичної думки, що десь там, у майбутньому, фільми буде показувати не Голлівуд, а власні сни глядача.



Безсоромність завжди балансує на межі передозу, і переважно, завжди у нього впадає. Безсоромність кроку вперед є наслідком того, що "люди устали ждать" і вони хочуть все та зараз.

Тому другий альбом Дорна вже є хитрішим та досконалішим, ніж дебютник, де могли бути такі прямолійні приклади запозичення, як "Ненавижу" з "Inflections" від Ben Westbeech (хоча самим Беном тут, ще звичайно, чути, наприклад, на "Гребле").

Увесь цей надмір української душі, якби москалі сказали "пир на весь мир", заставляє ліричного героя (завжди такого іронічного та самоіронічного) балансувати своїми акробатичними викрутасами між Фаррелом Вільямсом та Andre 3000, між Daft Punk і Jamiroquai, між Майклом Джексоном і Принцом, між Френком Оушеном і Джеймсом Блейком, між Disclosure та Каньє Вестом.

Конкуренція настільки насичена, що навіть модний герой Блейк плентається десь там у хвості альбому, особливо нікому не потрібний зі своїми зітханнями і більше схожий на елемент посткоїтального передозу з сусідством біля інструментального хіп-хопу (з особливою любов'ю до кіносемплів) РЖБ.

Конкурентів такій творчості Дорна на території колишнього Союзу не побачити навіть під лупою, а в каскадному нанизуванні ескапад він один з найкращих майстрів розповідання історій.

Технічно ж альбом можна розбити на дві частини, власне, передоз (1-8 трек) та постпередозний (пост-дисковий в сенсі тривалості дискотеки, а не жанру музики) релакс (9-16, де "Ты всегда в плюсе" та "Гребля" є більше винятком), логічно, що не завжди обов'язковий для прослуховування.

Поміж першої вісімки хітів, звичайно, що вирізняється трек "Мишка виновен", де механіка дитячого конструктора найбільш демонстративна, бо тут окрім френч-хаусу Daft Punk можна ще зустрітись тінями Майкла Джексона, іконою хіпстерів MGMT, 14 серією мульфільму Ну, Постривай в будинку юного техніка (там, де грає Digital Emotion) і ледве не артистом Mylo та його треком "Drop The Pressure".

І зовсім не дивно, що у такому безпардонному поєднанні дитячих спогадів про західні зразки та тутешні екземпляри, можна навіть зустріти в одному треці Принца та Агутіна ("Номер 23").

У таких іграх Дорна на два кроки попереду усіх інших і тому навіть може собі дозволити у антиматюкальному "Безмато" підморгнути оком більш авторитетному гурту Кровосток та їх треку "Деревня", де вони собі дозволили побавитись у Jamiroquai (чи не улюбленого супермена Дорна).

Логічно, що крізь такий гедонізм у Дорні проростає самоіронія усієї цієї гри з хіпстерами, яких він обстьобує з середини і робить це набагато сильніше та не так беззубо як Брати Гадюкіни.

Пролітання над звуками 90-х (у часи коли 90-ті повертаються з війною на Сході) усією своєю надмірністю та ілюзією успіху підсумовують старий світ та намагаються побачити новий, і тому "Randorn" – це все ж прощання з дитинством.

Дорн стоїть на вершині світу, наче на легендарній картині Каспара Давида Фрідріха "Мандрівник над морем туману" і тут у нього більше запитань, ніж відповідей, бо деякі речі на його альбомі аж занадто одноразового використання (як і на дебютнику "CoNDorn"), хоча схоже на те, що скарбничка світового соулу, фанку та диско просто невичерпна.

Onuka "Onuka" (2014)

Проект Нати Жижченко (екс Tomato Jaws) та Євгена Філатова (The Maneken) намагається розумно зробити менш травматичною зустріч цнотливої української мелодики та західного поп-конвеєру.

І якщо у Дорна – це передоз, то в Онуки – це перебор, бо тільки в "Misto" та "Time" оте магічне розчинення веснянкової цнотливості в урбані майже ідеальне, і тому це найбільші її хіти (хоча "Misto" дуже сильно намагається передати привіт треку Moderat "Bad Kingdom").



А оскільки місцями Onuka намагається втиснутись в магічну скандинавщину The Knife, iamamiwhoami та Röyksopp, то можна було б за прикладом останнього альбому останніх (після якого вони переходять на формат EP та синглів) зупинитись на EP "Look", бо така кількість орнаментальних витребеньок то вже занадто.



Скандинавській лінії Онуки характерна чіткість та компактність і тому ще якось можна зрозуміти оте сюїтне пробудження весни (як на одному альбомі The Knife), але трембіти на "Around Me" з тією алюзією на придуркуватий трек Руслани вже більше схожі на пародію, хоча уся інша ритуальність у треці звучить цілком нормально.

Десь коло пародії пробігають і бандури на "When I Met U", бо це аж занадто дешевий прийом, бо коли тріо бандуристів грає Роберта Майлза – то це ще круто, але зовсім не рівень та потенціал Онуки.

Пересувний карільйон ("Look" та "Untitled") потрібен хіба що для його власної популяризації, але не для подальшої присутності на альбомі, хоча якщо він про щось і повідомляє, то лише про безмежну прірву відчуження між ним та подальшим модним саундом (і тут фолкотроніка Онуки наближається до принципів Four Tet).

Травматичність зустрічі завжди потребує якоїсь ритуальності ("Zavtra" з характерним веснянковим рефреном "де наші сни?" та "завтра все не так буде"), де трайбал завжди заграє зі смертю та, відповідно, новим народженням.

Блейківщина тут також нанизує свої пустоти десь у хвості альбому і ці пустоти на українській території потребують буквального заповнення та запліднення, потребують народження чогось нового.

Інтонації ініціації мають бути і їх не варто боятись на тому пограниччі, бо вони не такі вже й страшні (навіть якщо мають тисячу різноманітних форм страху), як їх малюють, бо насолода радості вже близько.

І напевне не випадково "Time" місцями подібний до саундтреку Морріконе до спагетті-вестерну Il mio nome è Nessuno (Мене звати Ніхто), бо вже настав той час, щоб Ніхто нарешті став Кимось.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.