Ірина Магдиш: Бібліотеки – наш головний культурний ресурс на сьогодні
Інтерв’ю з новою очільницею Управління культури Львівської міської ради Іриною Магдиш.
Після того як Ірина Подоляк подалася у народні депутатки, крісло начальника Управління культури ЛМР зайняла її заступниця, а також давня колега і подруга – Ірина Магдиш.
Наразі пані Магдиш вважається виконуючою обов’язки керівнички, однак, схоже на те, що літери "в.о." незабаром зникнуть з її візитної картки.
Тож Варіанти вирішили не гаяти часу і вже зараз розпитати Ірину про її нові обов’язки та плани на чільній посаді.
Ти вже два роки працюєш в управлінні – чи нове місце дійсно є для Тебе новим?
Нове, зовсім нове, тому що ми тут, в управлінні мали дуже чітко поділені функції. Ірина (Подоляк, – Варіанти) займалася більше господарськими і юридичними питаннями. Тобто, тим, до чого я тоді не мала стосунку. А зараз, відповідно, стосунок з’явився.
До речі, про господарство. Кажуть, горів театр Леся Курбаса? Там багато руйнувань?
На щастя ні. Дуже вчасно побачили, приїхали, злокалізували. Згоріло може 15-20 кв. метрів даху. І крокви погоріли.
До театру на першому поверсі не дійшло – навіть ввечері того дня там відбувалося вистава. Причина загоряння дуже проста – неполадки в комині.
Ремонт театру після пожежі лежить на муніципальних плечах?
Так, будинок, історичний, у комунальній власності і це сфера обов’язків магістрату. Але тут така ситуація. Ще раніше ми уклали інвестиційну угоду з фірмою Інтергалбуд, яка збудувала готель Rius на вулиці Гнатюка.
Згідно з угодою, власники зобов’язуються також зробити ремонт у будинку театру, який розташований по сусідству. Тобто, ремонтують сходову клітку, роблять нову котельну.
Ніби беруть шефство?
Не шефство, а така угода. Вони інвестують у приміщення театру, у розвиток його інфраструктури, за те, що їм дозволили розвивати свій бізнес у місті. Це таке державно-приватне партнерство, коли виграє і бізнес, і місто.
Загальний процес поки йде дуже туго, але в теорії – це неймовірно зручний інструмент. Наприклад, коли забудовник будує цілий мікрорайон, ми можемо сідати за стіл переговорів і домовлятися – ви будуєте там 20-30 житлових будинків, місто дає під це територію, і ми б хотіли, щоб ваші приміщення передбачали культурну інфраструктуру для майбутніх мешканців. Щоб в одному з будинків чи у кількох будинках на перших поверхах були якісь культурні заклади.
Адже, дуже часто такі мікрорайони будуть десь ген-ген, далеко від центру і люди там живуть як на вигнанні.
Ось, візьмемо, приміром, ситуацію на Рясному. Там просто розгул різних сект, різних магів і цілителів – тому що люди інакшої розваги не мають. Єдине їхнє культурне дозвілля – коли хтось приходить і починає їм проповідувати.
Наприклад, отець Ковпак. Я недавно дізналася, що він, насправді, відлучений від церкви. У нього якісь великі проблеми із канонічною церквою. І в Рясному він просто жирує – гребе десятину лопатами. Його послідовники дозволяють собі заходити в школи, ледь не ставити там свої вівтарі. Діти, замість того, щоб вчитися, під час уроків стоять на службі божій, як піонери на лінійці.
Людям треба давати альтернативу. Ми спробували привезти туди театр. Виставу "Близнюки", яку робить акторський курс нашого університету, за Шевченком. Знайшли прекрасну світлу актову залу у школі. Прийшли діти, тобто вже доволі дорослі діти – від сьомого по десятий клас. А актори грали виставу не у класичний спосіб – сцена, куліси роз’їжджаються і т.д. Вони грали серед публіки, внизу разом на одному рівні у залі.
Для дітей це був просто шок, вони такого ще в житті не бачили. Вони застигли у своєму в культурному розвитку у 19 столітті. Для них театр – коли приходять, сідають і на сцені щось відбувається. Вони не знають, що у світі вже все інакше. Пригадую момент, коли одна акторка сіла у крісло поруч з якимось дев’ятикласником. Для нього це був шок – біля мене сіла артистка! Розумієш? Це неоране поле.
А можна ще детальніше про господарство? Я от думав Тебе розпитувати суто про культуру, але, я так розумію, що з побутовими моментами Тобі на Твоїй посаді теж доводиться дуже часто мати справу?
Я вже про культуру два місяці як забула. Моя точка зору щодо того, чим є культура і як нам її розвивати в культурних середовищах, за цей час дуже змінилася.
Розвиток громадського третього сектору – це все дуже правильно і дуже гарно. Він дуже потрібний, він творить нові сенси, середовища, породжує якісь нові практики. які потім стають чи не стають масовими. Але це тільки один сегмент реальної культури. Є ще інший традиційний культурний сектор і він цілком реальний, матеріальний і страшенно консервативний. Звичайно, він потребує негайного і термінового реформування. І це реформування буде дуже важким. Адже, передусім це люди. Люди, які зазвичай роблять свою роботу точно так, як вони робили її 50 років тому.
Недавно, за ініціативи саксофоніста Михайла Балога ми вирішили відзначити 200 років Саксу. Михайло прийшов до нас з ідеєю створити флеш-моб – зібрати всіх саксофоністів, які є у Львові. Класна ідея, нам сподобалася. Ми закликали всіх саксофоністів з наших музичних шкіл. Вони прийшли сюди у кабінет, сіли довкола столу, Михайло перед ними розпинається, розповідає що треба робити, в чому ідея. І тут падає фраза – "ой, а це ж треба інструмент витягнути"… І ми раптом розуміємо, що це люди, зокрема і молоді люди, які не музикують самі. Вони просто вчать дітей, а самі не беруть до рук інструменту.
Тому, виникає ідея альтернативної музичної освіти. Уроки, під час яких ти граєш з педагогом, а він грає з тобою. Це зовсім інакше.
Ти маєш на увазі Джазову школу у Медіатеці?
Так. Звідси і взялася ця ідея створити першу школу джазу і сучасної музики. В звичайних музичних школах дають грунтовну, методичну, тобто згідно з методичками освіту, але цього замало.
Ось приходить до мене пані директор такої музичної школи і з жахом повідомляє, що, виявляється, всі діти хочуть грати на гітарі, і що так не можна. Я питаю, чому не можна? А вона каже, що є рознарядка про те, що має бути стільки-то піаністів, стільки-то скрипалів чи сопілкарів. Ці методички, до речі, присилають з Києва.
Є вже якісь задумки як це все реформувати? Робити щось паралельне чи змінювати стару структуру?
Я вважаю, що революційним шляхом ми йти не можемо. Адже, ми маємо справу з живими людьми. Можна їх всіх звільнити, можна їх десь вивезти, правда свого Сибіру у нас немає. Але це живі люди, за ними стоять їхні діти, родичі.
Поголовне звільнення було б ідеальним варіантом. Однак, це просто неможливо, з різних причин. З причин законодавчих і з суто людських причин. З причин, навіть, страху перед соціальним вибухом.
Згадаємо, що сталося, наприклад, в Грузії, коли звільнили всіх міліціонерів. Реформа була дуже потрібна. Але, звільнені міліціонери стали тим набряком. який згодом нагноївся. Це вони згодом проголосували за опозиційний реванш. Їм просто не дали альтернативи. Тоді як потрібно було дати щось взамін, перевчити чи якось ще. Я собі отак моделюю цю ситуацію.
Тому, тут можливий тільки еволюційний шлях – інкорпорувати всередину цих консервативних тіл – бібліотек, Народних домів, музичних шкіл – якихось молодих людей, з іншим мисленням, щоб вони творили інші нові реальності.
Запустити вірус?
Так. Пропонувати людям щось нове, не руйнуючи старе. Бо інакше ми будемо мати руїну і людей з барабанами на руїнах.
Наскільки я знаю, той самий театр Заньковецької, незважаючи на свою ретроградність, є комерційно успішним. Люди туди ходять постійно і постійно залишають свої гроші. Тобто, театр нормально заробляє.
Власне. Я дуже добре пам’ятаю свою позицію десятирічної давності. Типу, боже, це ж театр Занковецької, це жахливо, треба всіх розігнати і все закрити! Але потрібно таки піти туди і побачити, що зали переповнені і люди переживають там реальний катарсис. Люди плачуть. Вони вбираються в гіпюрові блузки, всілякі убрання, напрасовані краватки. Вони йдуть до театру, це для них подія, це має для них значення.
Тепер я переконана, що такий театр теж має існувати. Звичайно, він, мав би якось поступово розвиватися. Сподіваюся, з часом цей театр 19-го століття теж зміниться. Але закривати його чи казати, що він не має права на існування, бо ми такі мудрі і він нам не подобається, категорично неправильно. Він має право на існування, оскільки перепускає через себе набагато більше публіки ніж якісь альтеративні театри.
Так, люди є різні. Одним потрібно щось одне, а іншим – щось інше. Однак, є ще одне важливе питання – олдскульні заклади старого типу займають практично всі приміщення та площадки, не залишаючи місця для чогось нового, для нових театральних ініціатив. Тобто, мають бути місця і для тих, кому не подобається традиційний театр. Це теж важливо. Потрібно тягнути ковдру, і в іншу сторону.
Я тут хочу нагадати, як народився театр Курбаса. Вони ж вийшли із середовища театру Заньковецької. Це була група молодих людей, які були в студії театру Занковецької, але вирішили, що їм це категорично не підходять. У них були ідеї нового театру, вони гримнули дверима і відмовилися від гарантованих зарплат, від гарантованого місця праці, кар’єри, вони вийшли на вулицю, вийшли в нікуди творити свій власний театр.
Я теж дуже добре знаю, як починав театр Воскресіння, оскільки свого часу недовго працювала там касиром. Вони теж створили театр з нуля. Ми тоді сиділи в приміщенні першої комунальної поліклініки на вулиці Руській, в малюсінькій кімнатці – це був театр Воскресіння. Чому зараз не народжуються такі середовища? Чому за ці роки не народився жоден новий театр?
Є спроби, є дуже хороші спроби – наприклад, Драма.UA. Дуже хороша спроба.
Так, хороша. Драма.UA – це не так, власне, театрали як театральні менеджери. Хоча, звісно, якесь своє акторсько-режисерське середовище, навколо них вже помалу починає формуватися. Але от театр Курбаса і Воскресіння, як на мене, сьогодні вже теж можна назвати усталеним істеблішментом, таким вже традиційним явищем.
Якесь дійсно свіже дихання прийшло, мабуть, в театр Лесі Українки. Прийшло разом з новою людиною. З’явився новий директор з цілком нового середовища, який не має, так би мовити, кістяків у шафах, як у наших львівських театрах. Він має свої власні ідеї і працює зі своїми людьми вже якось інакше, по новому. Це може подобатися чи ні, але такого у нас раніше не було.
А що можна порадити тим, хто ось саме зараз хоче розвивати щось справді нове? Як їм діяти? Які є потенційні можливості для них? Наприклад приміщення?
Сьогодні також є певні можливості отримати вільне приміщення в оренду за символічну гривню. Є механізм, який дозволяє громадським організаціям культурного спрямування отримувати приміщення.
Але, ми повинні розуміти, що вільне приміщення – це також потенційне джерело прибутків для міста. Є питання – чи здавати це приміщення за одну гривню чи за один мільйон? Тут в гру входить додана соціальна вартість того проекту, який претендує на приміщення. Місто має отримати якийсь переконливий здобуток. Адже, на іншому боці терезів – реальні гроші на міське господарство – дороги, інфраструктура.
Такі старт-апи для початку повинні не просити окремих власних приміщень, а дивитися, які ще ресурси вони можуть знайти для себе.
Наприклад, бібліотеки. Якщо хтось має якісь проекти – музичні чи театральні і поки це все ще не вилилося у повноцінний супер-театр з оригінальними ідеями, то приходьте у бібліотеки чи в Народні Доми, укладайте взаємні вигідні умови, розвивайтеся у співпраці. А там буде видно.
Які у нас є ресурси такого типу?
Є 40 публічних бібліотек – 23 дитячих і 17 дорослих. Кожна з них має якусь свою ситуацію. Можливо, деякі з них завантажені роботою і їм буде важко поділитися приміщенням. Або вони вже працюють суто з дитячою аудиторією. Але можна знайти і придатний варіант для співпраці. Потрібно шукати. Навіть у найменшій бібліотеці є читальний зал.
А Управління культури підтримало б зі свого боку такі ініціативи? Якимось листом чи довідкою?
Так, до нас можна звертатися по допомогу. Ми вже рік переконуємо бібліотекарів, що потрібно співпрацювати з іншими громадськими ініціативами. Для них це ж спрощення життя. У них щось відбувається, до них приходять люди.
Ми не трактуємо бібліотеки тільки як пункт видачі і прийом книжок. Це публічне місце. Воно має бути активним. Я собі тепер так думаю, що ми не повинні створювати якісь події чи заходи, а повинні створювати місця. А наповнення – вже створять самі люди. У цьому я переконалася на прикладі Медіатеки.
Які ще є такі місця? Я щось чув про бібліотеку на вулиці Окуневського.
На Окуневського є прекрасна дитяча бібліотека. За кошти спонсорів працівникам вдалося зробити дуже багато чого. Там є навіть професійна звукозаписуюча студія – це обладнання вони, здається, придбали завдяки виграному гранту.
Є прекрасна дитяча бібліотека на Симоненка, яка пішла шляхом зонування. У них є, наприклад, зона для найменших дітей – килим на підлозі, подушки, забавки, є програма "Бібліоняня". Є зона для підлітків, є конференційна зона з комп’ютерами, є кінозона з екраном і проектором. За спонсорські кошти також зробили відкриту терасу, де можна проводити час влітку.
Нещодавно, наша інша бібліотека в Брюховичах навіть влаштувала день народження в Брюхвичах. Реальна конкуренція Макдональдсу!
Бібліотеки – це наш головний культурний ресурс, наразі. Це місця, які мають опалення, освітлення, меблі і працівників.
Як просувається випрацювання культурної стратегії? Вчора було чергове засідання ініціативної групи.
Вчора було перше засідання стратегічної групи, яке я пропустила, оскільки горів театр Курбаса і я була там.
Наразі, я так бачу, що участь у праці групи для мене трохи відсувається, бо є купа нагальних, зокрема, господарсько-бухгалтерських проблем. Сподіваюся, що мені вдасться й далі займатися питаннями ширших культурних візій.
Не хотілося б, щоб Управління культури перетворилися лише на такого собі розпорядника коштів, збирача кошторисів, тобто, пунктом, куди приходять тільки виконроби. Хочу, щоб усі працівники Управління деколи збиралися і спільно думали – що ми робимо? Для чого ми це робимо? Що ми бачимо у перспективі? Які наголоси ставимо? Балансувати між щоденною рутинною роботою і стратегічним мисленням.
Як щодо проведення державних свят? Яке Твоє бачення організації офіційних святкувань?
Принцип дуже простий. Ми збираємося і знаємо що нас чекає, наприклад, День Незалежності. Дивимося на календар, скільки там випадає вихідних. І починаємо думати.
Є офіційна частина, якої не уникнеш – виконання гімну, підняття прапору, покладання квітів. Від цього не втечеш, воно має бути. Нехай. Напевно, це все має місце в усіх державах світу. Але хочеться організувати і щось класне, щось, що б мало якусь родзинку.
От, останнім часом, ми кинулися розширювати наші локації поза центром, освоювати нові місця. Заодно і розширюємо межі святкового Львова. Цієї зими ми, наприклад, додаємо дві нових локації – вулицю Симоненка і Рясне. На Симоненка будемо робити площу Дванадцяти ялинок, на Рясному палити велику ватру на знак закінчення зимових свят.
А можна детальніше про зимові святкові проекти?
Це дуже цікава і вдячна робота, яка відповідає нашому стратегічному баченню децентралізації культури, залучення людей, щоб вони не були просто пасивними спостерігачами. Якщо ми вже робимо якусь подію, то було б добре, щоб вона об’єднувала людей у спільній діяльності.
У Рясному є дуже хороше місце – великий стадіон, де можна розпалити велике багаття. Довкола вогню можна колядувати, можна спілкуватися. Маємо надію, що створиться мила душевна атмосфера.
Площу Дванадцяти ялинок ми хочемо влаштувати біля бібліотеки на вулиці Симоненка. Там теж є дуже вдале місце. З одного боку територію обмежує школа, з іншого – озерце, ще з іншого – гайок. Така закрита з усіх сторін ділянка, на якій росте 12 ялинок. Ми їх порахували і запропонували різним бізнесам розподілити між собою ці ялинки і якось по-своєму їх прикрасити.
Це, з одного боку, може працювати як реклама, а з іншого – радувати око і приносити радість дітям. Проводити там якісь заходи можна упродовж всієї зими.
До нас вже звернувся ярмарок соціального підприємництва Гармидер, звернувся Вертеп паладинів, який влаштовують прихильники історичних реконструкцій. Площа помалу обростає різними подіями. Відкриваємо її вже 18 грудня. І час від часу там буде щось відбуватися.
Якщо вдасться втілити плани хоча б на 50 відстоків, то наступного року, думаю, вже буде резонанс і все закрутиться ще більше.
Ще є важлива тема пам’ятників. Точніше, встановлення нових пам’ятників, які не завжди добре лягають на публічний простір.
Безперечно, нам сьогодні дуже потрібне положення про встановлення великих і малих меморіальних знаків, фігур і т.д. Воно вже є розроблене, тільки потрібно трохи підіпхати Управління архітектури, щоб воно винесло офіційне одобрення.
Тоді ми винесемо положення на ухвалу сесії. Це потрібно зробити якнайшвидше, щоб не поставили ще чогось, як це було, наприклад, на Сихові. Там за одну ніч поставили макет пам’ятника Небесній Сотні в натуральну величину.
Яка ситуація з ним зараз?
Ясна річ, демонтували. Бо це вже було поза будь-якими нормами та правилами.
А що Ти думаєш про проект пам’ятника Шептицькому?
Я чула різне про цей проект. Картинка, яку ми бачимо в інтернеті, не співпадає з тим, що говорять забудовники. Що буде задіяна лише частина скверу і т.д. Страшенно мутна ситуація.
Взагалі, я думаю, що, власне, Шептицький – це та фігура, яка повинна бути постійно актуалізованою. А пам’ятник для цього не надто пасує.
До пам’ятників звикають і перестають їх бачити?
Так. Тоді як Шептицький – це така постать, яку для себе повинно перевідкривати кожне покоління. Тому, я не знаю, що б це могло бути – школа, лікарня імені Шептицького… Щось, що повинно жити. А не просто стояти пам’ятником. Ну, але ми якогось впливу на ці процеси не маємо. Зокрема, на реорганізацію площі.
А який відділ цим займається?
Управління архітектури і містобудування. Власне, положення про встановлення пам’ятників, яке, сподіваюся, буде незабаром прийняте, прописане таким чином, що по-перше, громада має реальне право голосу. І не формально, як часто буває на цих обговореннях, коли все що там говориться дуже рідко впливає на результат. Типу – ви собі поговоріть. а ми поставимо собі галочку, що обговорення провели. Люди повинні мати реальний вплив.
А по-друге, там передбачено стільки бар’єрів, різних оцінок, що процес стає реально складним і кожен хто хоче поставити пам’ятник своєму родичу (а я знаю і такі випадки), зробити цього вже не зможе. Взагалі моя думка – мораторій на всі пам’ятники на 20 років.
Це можливо?
На жаль ні. Поки не виросте нове покоління урбаністів і не сформується нова політика національної пам’яті з усвідомленням того, що пам’ять не конче мусить проявлятися як монумент.
Що чути про надання Львову статусу літературної столиці ЮНЕСКО? Кажуть, цього разу не вийшло?
Так, цього разу ми не пройшли. І, одночасно, ми не пройшли у іншому конкурсі, за який я була стовідсотково впевнена. Бо він вже пройшов багато фільтрів і етапів. Я маю на увазі створення комплексу експонатів кримсько-татарської експозиції у львівському скансені – музеї народної архітектури і побуту. Ось ти, наприклад, знаєш, як виглядає народне житло кримських татар?
Ні, не знаю.
І я не знаю. І ніде у світі таких експозицій немає. Навіть в Криму. І більше ніде крім України, звісно, вони не мають шансів з’явитися.
Ми вже погодили цю ідею з музеєм, це могло б навіть перетворитися у культурний центр. Ми подалися з цим проектом на програму культурного розмаїття ЮНЕСКО. Спочатку все йшло дуже добре, до цього проекту на перших етапах взагалі не було жодних зауважень. Але, зрештою, виявилося, що його навіть не рекомендували до розгляду. Жоден український проект не рекомендувався. На моє переконання, у цьому проявилася політика і кон’юнктура.
Цілком можливо, що ця ж схема спрацювала і у випадку зі столицею літератури. Адже, наші міста-партнери – Дублін і Едінбург, які нас підтримували і консультували, написали нам листа, що вони обурені і наміряються вимагати від ЮНЕСКО пояснень. Так чи інакше, наступного року будемо подаватися знову.
А кримський проект у скансені?
Будемо шукати під нього ще якісь програми. Це доволі масштабний проект. Там передбачені етнографічні дослідження, будова хатини, створення культурного центру. Це мало би бути дуже круто.
Як загалом зараз відбувається культурно-соціальна інтерація кримчан? Передбачена якась програма? Ходять чутки про мечеть.
Чутки-чутками, але це цілком логічно. До Львова прийшла нова релігія. Це велика група патріотично-налаштованих людей. Невідомо, як довго вони тут пробудуть. Думаю, це надовго, якщо не назавжди. І ці люди потребують реалізації своїх духовних потреб. Йдеться не лише про храм. Це також кладовище. Це також школи.
І це є, власне, реальна багатокультурність, про яку ми, насправді, поняття зеленого не маємо, хоч і завжди хвалимося своїм минулим поряд з поляками та євреями.
Переселенці зі сходу України – це теж зовсім інша культура, інша історична пам’ять, інша побутова поведінка. Це виклик, з яким потрібно якось давати собі раду. Ми намагаємося намацувати якийсь грунт, накопичуємо розуміння цих нових процесів.
Нещодавно ми збирали фокус-групу – молодих людей з Криму і молодих людей зі сходу і задали їм п’ять питань про те, як вони почуваються серед львів’ян, які свої попередні практики вони б хотіли сюди перенести, чим би вони були готові поступитися і таке інше. Тепер опрацьовуємо результати. До речі, кримські татари давали дуже чіткі відповіді, тоді як люди зі сходу були дуже розгублені.
І ще останнє питання – про кіноіндустрію у Львові. Чи є тут про що говорити? Львів, здається, є дуже привабливим для кіношників?
Звичайно. Назріла велика потреба створення у Львові того, що діє у всіх містах з привабливими місцями для зйомок. Тобто, кінокомісії. Кінокомісії є в цілому світі. Це той орган, інституція, яка впорядковує дозвольні процедури, регулює проведення зйомок в місті.
Той орган, який рекламує місто як територію, де є не лише майданчики, гарне тло, а також технічний персонал, актори другого плану, гримери, адміністратори і т.д. Місто повинно заробляти на тих незручностях, які приносять кінозйомки – перекривання вулиць і т.д. Такі речі повинні приносити місту фінансову користь, окрім потенційної реклами та промоції, завдяки потраплянню у кадр.