Біблійний водевіль Звягінцева і його тарковське жертвопринесення.
Поки багато хто мріє про океан на території Росії, то Андрій Звягінцев знімає кіно Левіафан – свій найсмішніший фільм, що так танцювально перегукується з найсмішнішим фільмом його учителя (на думку багато кого) Андрія Тарковського Жертвопринесення.
Експортна модель Звягінцева працює просто і доступно. Тут не потрібно на щось натякати і не обов'язково щось проповідувати, бо й так усе зрозуміло навіть без слів. З перших нот Філіпа Ґласса уже добре чути, що це кіно відразу заточене атмосферою на фестивальну блокбастерність. Безпросвітною руїною та пустельними пейзажами блукають скелети констатації. Навколишня пустка розпочинається саме з того світанку і найтемнішої ночі перед ним.
Побутова тьма переферії для своїх нагадує Бубон, барабан Мізгірєва з маленькою вірою Наталі Негоди (після стількох років мовчання) та зеком, схожим заточкою на Путіна. Місцевий артист Вдовиченко також декілька секунд грав президента Путіна у фільмі Серпень Восьмого. Для усіх інших у фільмі бігають паралелі зі скорцезівського Острова проклятих, фінчерівського Сім та ганеківських Кумедних ігор. Тут матюки звучать органічно і вміло (як і має бути). Тут рука руку миє, ворон воронові око не виклює, коротше, усе тут – зуб за зуб. Але ця експортна модель Звягінцева з секретом. І секрет цей у самоіронії та навіть втомі Звягінцева.
Трагікомедія Звягінцева зі всіма своїми передбачуваними (стереотипними) персонажами та перипетіями говорить про сувору необхідність нових методів та шляхів. Гомерична водевільність п'яних персонажів навколо непорушної скелі на якій стоїть стерильна Церква (ця Вавілонська блудниця з Об'явлення Івана Богослова) – це лише оманливий маневр, димова завіса перед колосом на глиняних ногах (умовний сигнал на "О, Боже, какой мужчина").
Всі ці веселі сімейні стосунки стусанів та пристрасна любов по-російськи, де тільки голого Джигурди не вистачає, увесь цей секс у підвалі від напруженого мовчання – смішні у своїй передбачуваності. Передбачуваний і такий карикатурний мер-свиня. Передбачувана загадковість сп'янілої російської душі. Прогнозоване і таке розстрільне тріскотіння судді. Логічно, що кобіта мудріша за мужика і тому й так страждає невимовними очима артистки Лядової. Передбачувана мамона єпископа, який маніпулює усілякою владою від Бога та смачно хаває й бухає.
Усе це гріх у сенсі – і сміх, і гріх.
Вся ця балетна обмеженість форм смішна у своїй статичності. На тлі мінливої величі природи цей водевіль застиглих фігур смішний у дріботінні своєї мізерії. Звягінцев підготовлений до карикатурності своїх персонажів і тому в Левіафані стільки самоіронії та самопародії. Це якась апофатика навпаки, де усе нанизування-відкидання стереотипів у фільмі потрібне лише для того, щоб очистити місце для чогось справжнього. Саме тут проростає коріння Жертвопринесення Андрія Тарковського, того його найвеселішого фільму з логічним та іронічним посяганням на статичність форм поведінки людини напередодні (чи під час) атомної війни.
У інших режисерів така ситуація закінчується сексуальними оргіями перед апокаліпсисом, а в Трієра це заточується під меланхолію. Але яка меланхолія перед Апокаліпсисом може бути у православних християн? У цій ситуації просто потрібно готуватись і тому Звягінцев скидає увесь баласт кіномови своїх попередніх робіт. Усі ці вікна, дощі, дзеркала (привіт Саніну).
Це христова пропозиція пошуку, бо місцевий батюшка – поц з мертвою церковною мовою (не церковнослов'янською) та помилковою (брехливою) інтерпретацією історії Йова (хоча популярно в картинках – це вдало). Це христова пропозиція розважання, оскільки місцевий єпископ також пацаватий персонаж зі стерильною (мертвою) проповіддю святої (власної) непомильності (у Львові також така ситуація). Тут у Звягінцева можна навіть зауважити якісь проукраїнські натяки, оскільки поруч з бюстиком Христа стоїть Володимир Хреститель та ще якийсь персонаж так схожий на бюст Данила Галицького у Львівській міській раді. На проповіді єпископа згодом в епізодичній ролі можна помітити артиста Сергія Романюка, який свого часу грав Владику Андрея.
Левіафан – це щось на кшталт останнього китайського попередження Церкві (тій Вавілонській блудниці) і тут не має нічого антиклерикального чи богохульного, бо усе канонічно, бо це саме про неї пише Об'явлення Івана Богослова, яке адресоване передусім саме Церкві, адресоване своїм, і вже десь там згодом клятому грішному світові навколо жменьки покликаних та вибраних. Це критика з середини великої риби, яка проковтнула пророка Йону, а не десь з-назовні. І це більше "Марана та", тобто "прийди, Господи" з останніх сторінок Об'явлення, оскільки масштаби Другого Пришестя для цієї блудливої Церкви будуть такі, що люди (парафіяни) самі будуть закликати скелі, щоб вони попадали на них від того сорому.