Санін карбує революційний крок свого Поводиря з усією силою пролетарської диктатури.
Триває невтомне переслідування Голлівуду українськими кінематографістами, де вони спотикаючись та сторчма намагаються залетіти на його пагорби. Наразі весь цей процес наздоганяння Америки нагадує буквальне втілення нарікання Кірка Лазеруса у пародії (на Голлівуд) Бена Стіллера Tropic Thunder на те, що Оскари завжди виграють одноногі афроамериканки-лесбійки. Градус сентиментальності у світі збільшується щороку, а тому лесбійки в українському кіно вже були в Сафо Кромбі, а глухі з'явились фільмі Плем'я Слабошпицького.
Тож поки усі чекали на фільм про афроамериканку в степах України, то у прокат (з прицілом на Оскар) вийшли незрячі Олеся Саніна. І це ще добре, що на Оскар не подався фільм Такі красиві люди з його диким фальшем театральних пауз на березі моря (краще вже на березі біля моря). Карикатурок у процесі переслідування Голлівуду вистачає, оскільки під час наздоганяння жаданого якось незручно трохи зупинитись та подивитися на всю однозначність процесу з дещо неоднозначного боку. І тому навіть дуже як зрозумілим є те, з якою прямолінійністю Санін хоче у фільмі про сліпих кобзарів завалити своєю кіномовою не в брову, а в самісіньке око.
Актор Джеф Барел відразу натякає своїм обличчям, що це буде український варіант The Last Samurai про зіткнення двох культур, де він – британська версія Тома Круза. На цьому місці Саніну варто було б зупинитись, і не тільки задуматись над проблематикою національної ідентифікації у глобальному селі, але й над методиками адаптації української культури та світової спадщини у тих відповідних пропорціях, де б перестали стрибати вошиві анекдоти на сцені, як у відомому фільмі Іллєнка ТойХтоПройшовКрізьВогонь.
Але Санін не гальмує і Поводир – це якийсь не надто несподіваний колаж з не завжди коректним наслідуванням прикладів світового кінематографу. У такому варіанті Поводир відразу стає побратимом мультиплікації Пригоди Котигорошка та його друзів, тієї халтурної спроби зібрати Котигорошка з мертвих деталей. Поводир потребує прямолінійності і Санін буквально втілює в життя слова пісні "Наш паравоз вперед летит" (такого потребувала й Хайтарма у зображенні депортації). У 30-х роках 20 століття занадто багато спокус для режисера Саніна, який відразу починає бавитись у стилізацію німецького експресіонізму з їхніми голандськими кутами та афективним розтроєнням біля дзеркала.
Цигарки "Іра" дають чудову димову завісу занепаду, а шкірянки комісарів так привабливо й загрозливо скриплять, але чекісти чомусь бовваніють перед вікном так, наче це Дарт Вейдер бовтається між Добром і Злом. Санін постійно заримовує свої банальності, там степ (як денс) та індустріальний ритм епохи, і, напевне, саме тому поет Жадан в ролі поета Семенка це вже щось з області самопародії та читання віршів вітру в полі.
Його персонажі в Красному Куті намагаються грати німу комедію і зі звуком особливо відчутно те, як вони переграють, оскільки без звуку та їхня гіперболізація була б ідеальною. У сміховинках щоденного життя вони намагаються досягнути до епізодичної геніальності Борислава Брондукова, але після стилізації під ікони Малєвіча актриса Джамала крокує без ліфчика, а камера дуже по-сучасному апелює поглядом до її сосочків.
Так Санін мешапить усе, що трапляється йому під руку і так з того хаотичного нагромадження несподівано виникає пророча алюзія на Януковича в Ростові. Якщо ж повертатись до співачки Джамали, то вона аж занадто театральна навіть поміж такої надмірної мелодраматичності та сентиментальної журби. Їй протипоказані крупні плани й колір також. Вона має бути лише в монохромі. Вона ще сира, їй би спочатку в комедіях поспівати (є у ній щось від Челентано), вже потім, вдосконаленою (розігрітою та розіграною) апелювати з таким обличчям до дороги Мазіни. Їй не вистачає глибини. Зовсім недивно, що деякі її хіти використовуються для реклами носовичків.
У поєднанні автентики та попу їй, як і Саніну, варто вже нарешті знайти себе, а не косити під когось. Тим більше, що саме цього вимагає соул, де вона намагалась бути Емі Вайнгауз, хоча їй завжди було ближче до Мінні Ріпертон. На нещодавньому EP Джамала намагалась дати Адель, а в цей час у Канаді зійшла зірка співачки Kiesza (на яку Джамала в дечому схожа) і тому, можливо, вона (Джамала) незабаром почне гратись у хаус.
І це, звичайно, що трагедія співачки Джамали, бо брак сильних текстів для соулу – це катастрофа. Реклама носовичків – це точно не її рівень, бо й навіть хіт Мінні Ріпертон "Loving You" в рекламі жуйки Love is це більше про недосяжний ідеал, аніж про успіх щоденного пережовування проблем у житті закоханої пари. Це трагедія співачки Джамали (і не тільки її в українській поп-музиці) – потенціал є, голос є, а адекватного репертуару – не має.
Десь поміж цієї трагедії співачки Джамали блукає й режисер Санін зі всіма своїми недоліками, що можна відчути на дотик. У його любові в Поводирі до великих та надвеликих планів є щось від шрифту Брайля. У тій його надмірній намацувальності є щось від радикальної риторики Ляшка в Санта-Барбарі. Якщо дешевий одеколон, то значить чекіст, якщо безбожний чекіст, то значить можна заримувати весілля та вбивство батька нареченої. Єдиним виправданням для такої однозначності Саніна є передчуття Голодомору, але чим тоді виправдати оте slow motion розстрілів унеерівців? Тим, що це спогад, чи тим, що режисер апелює своїм фільмом до мейнстріму?
Це ще можна було б зрозуміти, якби фільм був більше доточений до естетики коміксу (натяк на це тут можна відшукати), оскільки сама ця ідея якось несміливо (комікс (графічний роман) про Голодомор – це б була бомба) так і залишилась десь на печі з нагадуванням про фігвам у Простоквашино. А так фільм повільно запливає у дикий поспіх пізнього Міхалкова з невдалими жартами про знання Шекспіра та допотопними жартами про сраку. Скрізь ходять якісь сліпі ніндзя-характерники, навколо – суцільний кобзарський Шаолінь, а ще більше – втрачених передумов для українського варіанту Zatoichi.
Поетизовані натяки на секс в річці не особливо практичні з точки зору фізіології, хоча вмотивовані весняним пробудженням природи. Але секс й так смішний збоку, а тут ще й в такій ліричній прелюдії. Можливо Санін перед цієї сценою навесні дивився Spring Breakers Гармоні Коріна, і тоді вже у саундтрек треба було давати Брітні Спірс. У цьому кінопокручі трохи незрозуміло, де сміятись від сліз, а де плакати від сміху. Якщо відволіктись від Голодомору та тяжкої долі світового українства, то це пародійний бойовик.
Поводир – це територія втрачених можливостей та дивних збігів. Христос-Кочерга тут відволікає пекло своєю жертовною фактурою у човнику, але, наче Шерлок Холмс нюшить речі, які розповідають йому увесь перебіг подій, і тільки з криком "Орися" він дещо переграє. Артист Боклан в ролі Івана Кочерги місцями дає Рутгера Гауера у старому фільмі Blind Fury, де також потрібно було блукати з хлопчиком безкрайніми штатами Америки.
Американський хлопчик Антон Святослав Грін (кажуть, що племінник Ярослава Рущишина) місцями схожий на американську дівчинку Елісон Вітбек з фільму Карена Шахназарова Американська дочка, де вона також блукала зі своїм російськими татком Машковим сполученими штатами Америки. Кадр з комрадом Володимиром на колії салютує Міхалкову та його культовому істерну Свій серед чужих, чужий серед своїх, і тут саспенс, що до того переважно бігав підтюпцем, лише на секунду вистрілює надією на альтернативне продовження фільму. Згодом він знову падає на мороз традиційної долі зрадника та зрадливого підігравання недалекій публіці (це ж не Чекіст Олександра Рогожкіна чи Гадюка Олександра Івченка).
На фініші фільму взагалі починається якийсь Рейхенбахський водоспад. Тут вже треба згадувати, що поміж сценаристів є Ірванець та Роздобудько. Чекати від Роздобудько чогось розумнішого – смішно, а чекати від смішного Ірванця чогось іншого – нерозумно. На екрані панує повний бедлам з модерновим Тарасом Бульбою та режисером Саніним, який прямо повідомляє присутнім, що вервиця сліпих кобзарів є живим свідченням незворотної кари для сліпих поводирів для сліпих у світле майбутнє.
А далі – незрозуміле затемнення з еківоком Амброзу Бірсу та його "Пригоді на мості через Совиний струмок" та ще більш незрозумілий у своїй піжонськості перебор з стількома ракурсами вибухів. Єдине, що тішить у цьому фільмі, то це найкращий (і єдиний вдалий) жарт про "Гречаники" та оператор Сергій Михальчук, який просто переріс цей попсовий рівень (кобзар на сцені перед "Гречаникам", портрет нової сім'ї Ольги та Володимира та обличчя чекіста крупним планом під час засунення заточки між ребра Кочерги – просто супер).
Поза усіма тими сенсами, що Санін хотів реалізувати і не реалізував, технічно Поводир – посередній рівень. Нічого особливого. Знімати й монтувати вже навчились, лишилось тепер лише вдало підбирати інтонації та ракурс розповіді, а також позбутись театральної вимови та пафосу.