На руїнах західного авангарду львівська мисткиня Зоза будує свою власну партизанську арт-реальність.
Чому правда у кожного своя, але насправді в когось її немає, а в когось вона є?
У Львові є дві Правди. З капітальної літери. Одна – це новостворена фабрика-пивнуха від креативних львівських рестораторів в колишньому ЦУМі на площі Ринок. Друга – давностворений магазин концептуального одягу і, одночасно, арт-галерея на вулиці Вірменській.
Але, хто може всерйоз сприйняти дорогі понти для туристів?
Лише туристи та дорогі понтові львів’яни (чи є між ними якась суттєва різниця – невідомо; хіба та, що останні не ходять пішки, а телетранспортуються з допомогою великих чорних автомобілів, хоча автомобілями їх назвати важко, адже вони перебувають здебільшого на тротуарах, а не на проїжджій частині, так я про це можу писати ще довго!).
Тоді як невеличкий магазинчик (на Вірменській знаходиться філіал, а оригінал – у Києві) із назвою "Правда Б" (завдяки цій букві "Б" його можна успішно відрізняти від іншої не-Правди), заставлений і завішаний різноманітним неформатним одягом та аксесуарами, варто сприймати цілком серйозно. Тут продають серйозні правдиві інді-дизайнерські шмотки. Тут працюють і тусуються серйозні правдиві інді-дівчата (і хлопці). Тут влаштовують серйозні правдиві виставки.
Власне, остання виставка виявилась настільки серйозною і правдивою, що довелося писати про неї серйозний правдивий текст.
Виставка називається "Як Зоза дійшла до ручки".
Звідси випливають два головних питання – Хто така Зоза? І де її ручка? Отже, про все по порядку.
Спочатку надамо слово господиням "Правди Б". Вони тут ніби головні:
Женя (Київ): "Виставка чудесна. Це одна з найліпших виставок, які були в наших двох "Правдах". Хоча, у Києві в нас взагалі не дуже склалося з виставками. Тут більше".
Римма (Львів): "Це те, що ми б хотіли просувати і просуваємо. Коли людина не опирається на техніку чи якісь конструкції чи вміння, а просто зриває дах, їй є що сказати і вона про це говорить. Правдиве мистецтво".
Ілля: "А це взагалі мистецтво чи ні? Що таке мистецтво?".
Але Іллю поки можна не слухати, бо він тут просто відвідувач.
Зоза (пряма мова):
"В мене аналогова техніка малювання. Кольори можуть притягуватись, можуть відштовхуватися – всьо як в тварин"
У той день у львівській "Правді Б" було гамірно. Випадковий перехожий, зазирнувши у вікно, міг спостерігати дивну картину. Навіть не одну. Дивних картин було багато. Вони висіли так сяк приклеєні до стіни, а також прищеплені до шворок, що, протягнувшись поперек, перетворювали магазин-галерею у натяк на пародію на старий львівський дворик, завішаний білизною. Кругом вирувала молодьожна круговерть, п’янке повітря було насичене випарами какао, коньяку та людських тіл.
Рівне світло електричної лампи давало змогу добре роздивитися виставлені картини. Це були листки паперу, приблизно А4 формату та кілька полотен. Деякі були густо зафарбовані хаотичними яскравими мазками, штрихами та написами, на інших око радувала простенька графіка, більшість балансували між обидвома крайнощами.
"моя псіхотравма – пушер не прийшов…"
Перший погляд миттєво асоціював ці картинки із дитячими карлюками. Були відвідувачі, які на цьому рівні осмислення зозиної творчості і зупинялися ("Це мазанина психічної хворої дитини, яка виливає на нас свої підсвідомі бруд і страхи!"). Та й навіть для більш уважних поціновувачів Зози її "примітивно-дитяча" манера малюнку видавалась провокацією на межі обману.
Тому, насправді, головне питання, яке задавали собі гості галереї, було не "Хто така Зоза?" (Хто ще не знає Зози?), а "Це мистецтво чи ні"? І "Що таке мистецтво?".
Провокативний характер виставки проглядається у ній зовсім не випадково, хоч і не охоплює собою увесь її смисл.
Адже, Зоза є прямою спадкоємицею чи не всіх провокативних напрямів західного авангарду 20-го століття. Якщо, за виразом Гі Дебора, мистецтво перестало бути наркотиком і стало засобом обезболювання, то у випадку Зози ми знову маємо наркотик. Правда, трохи інший.
"Я пригадую, як була в Славську і раптом отямилася в уазіку з двома офігенними карпатськими жіками, які співали "Сіній, сіній інєй!". Я теж потім співала"
Головне мета-питання, на яке намагається дати відповідь представлена творчість Зози – "Яким чином і в яких формах правдивий авангард-арт може існувати у Львові, в десятих роках 21-го століття?".
Це дуже цікаве питання.
На нього наприклад, вже довгий час пробує відповісти львівський фото-художник Костя Смолянінов.
В чому інтимна людська суть цього питання? В тому, що вичерпавши практично весь потенціал своєї актуальності упродовж минулого століття, західний авангард-арт залишив після себе дуже потужний шлейф уявностей та ідентичностей , які почали жити своїм життям. І продовжують жити навіть сьогодні, незважаючи на довгий період пост-модерного перегною. Явище "авангардності" стало пристанищем певного екзистенційного модусу, або, грубо кажучи, певного способу проживати своє життя. Йдеться про режим "вільної богемності".
Сьогодні, коли найвищою формою індивідуальної свободи став статус фрілансера, "вільна богемність" сприймається, швидше як недосяжний ідеал, майже вщент здевальвований інфантильною уявою масової культури. Однак, є і сьогодні люди, які приміряють його на себе всерйоз. Ось тут-то і починаються проблеми. Як правило, при такому примірянні серйозність аж ніяк не перетікає в "правдивість". Все зводиться до зовнішніх ознак, які не здатні зачепити той самий екзистенційний модус.
"Як тобі живеться у Львові?
Заїбісь. Але в Дрогобичі було б краще.
А чому?
Ну бо нема межі ідеалу"
Фішка в тому, що окремі уявні ознаки – це одне, а глибинний послідовний спосіб проживання свого життя – це інше. Це потік, в який ти або занурений, або ні. Тут не йдеться про наявність постійної роботи чи випрасуваного одягу. Тут йдеться про здатність втримувати себе в стані певної свободи та спонтанності, в стані незалежності від більшості стандартних соціальних детермінант.
Саме такий стан і конструюють зозині картинки.
Звісно, Зоза чинить трохи інакше ніж її тру авангардні попередники. І це добре, адже двічі в одну річку не ввійдеш. Класичний авангард помер і сьогодні більш-менш ефективно відновити його екзистейнційний потенціал можна лише якимось зміненим підходом.
Тому, Зоза будує свій власний утопічний проект ревіталізації авангардного модусу.
"Граємо в асоціації
Давай.
Риба?
Тарас"
Нещодавно інтернет-ресурс Platforma опублікувала цікаве висловлювання Олександра Ройтбурда. Український арт-патріарх дуже доступно розтлумачив особливості сприйняття та розуміння сучасного мистецтва. Він порівняв глобальний мистецький процес із довжелезним серіалом. Відповідно, щоб зрозуміти якийсь конкретний прояв суч-арту, конкретну його серію, слід бути в курсі усіх попередніх серій. У серіалах принциповим засобом смислотворчості є сюжет, а в мистецтві – контекст.
Що робить Зоза?
Відчувши, що прокрутити серіал мистецтва назад і оживити авангард як такий неможливо, вона натомість звертає убік від головного сюжету і творить свою власну серію.
Якщо Ройтбурд говорить про серіал, то Зоза знімає свій окремий мультфільм, який в принципі ніяк не залежить від головного серіалу, хоч і багато в чому опирається на нього.
Це щось подібно до Сімпсонів. У цьому мультфільмі можна знайти багато алюзій на світову культуру, однак, він творить свою мультреальність, якою можна насолоджуватися і без знання цієї культури. Хоча для повного розуміння краще такі знання мати.
"У твоїй творчості часто зустрічається лейтмотив “Пес, лети у сни”. Звідки це?
Я колись працювала торговим агентом, продавала книжки по Львівській області, побачила всю нашу гарну Львівську область, навіть була у Перемишлянах. Я виїжджала на роботу десь пів сьомої ранку. І от зимою я часто бачила як зранку по вулицях біжать песики. Ну і я їм так – "не хочеш бігти? Лети у сни!".
Я тут притримуюся теорії Драгоманова - що ми всі живемо в одному часі і немає ніяких національностей. Єдина тєма - то латинка. Тут, взагалі, можна вийти і зустріти Шевченка, який мастурбує"
"Примітивність", "дитячість" Зозиних малюнків – це "примітивність" і "дитячість" Сімпсонів, які дозволяють собі говорити про культуру, принципово від неї не залежачи.
Зозин підхід можна назвати аутогенезою – самотворенням. Вона перенароджує авангард із самої себе, не намагаючись при цьому також оживити якісь його старі форми. Для таких речей як свобода, спонтанність та незалежність вона дуже вірно знаходить абсолютно вільні, спонтанні та незалежні форми прояву, які витягує лише із власного життєвого світу.
Це, звичайно ж, не є тим авангардом, про який ми можемо прочитати у підручниках із історії мистецтва. Однак, та невидима, але реальна напруга, яка там народжується, цілком співмірна із напругою колишніх авангардистів. Співмірна не конкретним градусом вираження, а наявністю цих самих свободи, спонтанності та незалежності. Як казав Григорій Сковорода, нерівна рівність.
"є картина, яка реально соціально заангажована, - оця "Трайга ріо". Це на якійсь іншій мові означає "знайти річку". Ця істота хоче знайти річку, а біля неї стоїть ангел гамна, який не хоче, щоб їй це вдалося. Але потім вони подружаться
А той тіп круглий зверху то хто?
Це чорне сонце. Тому, що все буде добре. Хахахаха"
Дитячі закарлюки Зози умудряються нести в собі мікро-жаринку того авангарду, який потрясав культурні устої Заходу у 20-му столітті.
Із особистих емоційно-енергетичних згустків Зозиної уяви починають просочуватися і скрапувати на наше сприйняття маленькі росинки абсурдизму, сюрреалізму, концептуалізму, дадаїзму та багатьох інших важливих -ізмів.
Зоза не стала їх копіювати, а наново народила із себе, як Зевс колись народив із своєї голови Афіну. Тільки так.
Ми не знайдемо у зозиних малюнках класичних авангардних соціальних і політичних складових. Однак, творчість Зози теж не настільки проста, щоб бути лише "художеством". У них, як у зародку, вчувається потенційна вивільняюча сила абсурду та заклики до щоденного, щохвилинного нарощування своєї свободи у суспільстві.
Тому, в двохскладовому імені Зоза вчувається відлуння далекого Дада.
"А де в тебе тут рання творчість, а де пізня?
Ну, я все дуже пізно малюю"
Ніби-то дитяча спонтанність картин Зози є наслідком довгої праці над собою. Її творчість важко усвідомити поза контекстом живої рудоволосої дівчинки Зози, яка наполегливо і самовіддано займалася пошуками свого особистого дзену. Згенеровані її уявою пеньок та морква, летючі пси та кактуси змогли ожити та всіляко допомагати Зозі у її пошуках.
Через кілька тижнів після відкриття виставки Зоза й далі продовжує освітлювати її своїм флюксусним шлейфом. Якщо вам пощастить, ви ще цілком можете зустріти на порозі "Правди Б" підстрижену налисо Зозу з пляшкою шампанського в одній руці, і з повідком, що веде до приблудної суки на ім’я Ісус, в іншій. В її очах буде світитися таке відчуття свободи, що відразу стане зрозуміло – авангард авангардом, але Зозину творчість краще не закочувати більярдною кулею в якісь конкретні понятійні лунки. Це не та куля, щоб її закочувати, це мильна бульбашка, в якій переливаються живі кольори та яскравості.
"Давай сто баксів і я тобі розкажу про пеньок!
Тоді про моркву.
Морква - друг пенька. Якшо пеньок намутить піваса, то морква теж підтягнеться.
Морква то анти-пеньок.
Та? Ну та. А ше може бути пеньок з мохом. Або без"
Зозин персональний нео-авангард максимально живий. Герої її малюнків – якісь випадково-невипадкові згустки почуттів, тут взагалі немає поділу на живу чи мертву матерію. Там навіть немає людей, тобто, немає ні її, ні вас з нами. Хто там є – невідомо. Точніше, відомо, але не зовсім. Ангел гімна? Богемна англійка-героїнщиця на баржі? Пеньок? Кущ, закоханий у пса? Окей.
Також там є доволі цікаві експерименти з кольорами, композицією та формою, яка умудряється уникати будь-якої позиції "завершеності". Завдяки цьому Зоза може перетворювати старі малюнки у нові, або цілком в інші. Процес творення може тривати постійно.
Зоза демонструє усім приклад оригінальної і життєздатної "культури спонтанності по-львівськи", камерної персональної "спонтанності". Зоза – це львівський нігер, який як досвідчений партизан із джунглів уникає будь-якого стосунку до панівних наративів тутешнього арт-істеблішменту (хахаха).
Отже, що таке мистецтво? Мистецтво – це Зоза.
Що таке авангард? Авангард – це Зоза.
Що таке Зоза? Зоза – це потік "хмара-трава".
Де її ручка? Її ручка в твоїй ж...
Еймен.
