Сихів

Юрій Грицина: Сихів – це діамант, складений з тисячі невидимих міст

Андрій Бондаренко,  16 лютого 2015

Чат-інтерв’ю із віртуальним урбаністом-антропологом, автором кількох документальних стрічок про Львів

Ім'я Юрія Грицини невідоме львів'янам, хоча він уже довгий час веде активну антропологічну працю, спостерігаючи за львівським буттям та видаючи на гора аналітичні тексти, блого-матеріали і сотні фото-документів.

Це пояснюється, частково, незрозумілою відсутністю у львів'ян інтересу до саморефлексій, а, частково, і нехіттю самого Юрія до виходу у публічний простір із своїми спостереженнями.

Втім, у мережі вже є кілька його документальних фільмів у вільному доступ.

Буквально днями Юрій оприлюднив нову стрічку "Varta 1", основану на матеріалах радіо-перемовлянь львівської самооборони наприкінці Майдану у 2014 році.

Юрія можна назвати віртуальним анти-персонажем, окраїнним обсерватором за життям Львова. Майже усе своє життя Юрій прожив на Сихові і саме цю дільницю, а не Львів, може вважати своєю "малою батьківщиною". Бували періоди, коли він по півроку, а то й більше нікуди не виїжджав зі свого району  навіть у центральну дільницю. Йому цілком вистачало Сихова, аби відчути себе у центрі світу. Більше того, йому вдавалося навіть розмити межі фізичного світу до реального взаємопроникнення, наприклад, сихівських та лондонських географій.

Розмова з Юрієм вийшла більшою ніж просто звіт-рефлексії про особливості сучасного Львова.

Це теж дуже особиста розповідь про "персональні простори", про "свій Львів". Моментами, це вдячний гімн Сихову як він є, чи гімн тому Львову, який вже не переживе модернізаційних зрушень початку 21 століття.

Точні та суттєві Юрині узагальнення фіксують те, що є, а не те що хочеться бачити. Усе це неймовірно цікаво розказано. 

Отже, прошу знайомитися  Юрій Грицина, шпигун-антрополог, відео-фото-митець чи не єдиний тверезий дослідник Львова. Останніми роками він живе у Берліні. Однак, й далі продовжує генерувати глибоке розуміння львівської локальної реальності.

Давай почнемо з твого нового фільму "Varta 1, Львів, Україна". Про що він?

Про дні страху після ночі гніву. Це трилер зі всіма невідомими, але своїми, рідними. Психогеографічний захід масової обсервації. Ефектний апокаліпсис, розтягнутий у часі і врешті затриманий. Спроба реконструкції атмосфери і реакцій тих днів. Колекція голосів, оммаж Бюріалу. Спостереження за світлом зимового Львова. За хмарами і машинами. Безколірністю VHS. Спостереження за простором, що відкривається у минулому, але не піддається в сьогоденні.

І наступне питання хочеться задати відразу про головне  чим є твій Сихів?

Збірним образом витісненого і забутого. Раніше я думав, що це погано, коли на щось не звертають уваги, ігнорують. Сихів завжди зображали як табулу расу, район без ідентичності, без минулого і майбутнього. Але зараз я швидше розумію, що життя без потреби в постійному відвойовуванні минулого, без потреби у вибудовуванні і виплекуванні уявного минулого, це в чомусь вдале життя повне експериментів. Бо коли починаються перегони за кращою ідентичністю, приходить загальна увага, а за увагою все інше, умовно кажучи зовнішнє. Зе павер. Сила інших.

Для мене Сихів уособлює всю львівську периферію, всі вернакулярні райони, включаючи Підзамче, яке останні роки було в центрі моєї уваги і уваги львівських урбаністів.

І свою сихівську антропологію я спрямовую не на те, щоб довести, що в Сихова є якийсь набір ідентичності чи історія, відкопати чи створити таку історію. Хоча спочатку мені може так і здавалося.

То Сихову як життєвому місцю краще жити без наративно-ідентичнісних амбіцій?

Абсолютно. Сихів є чудовим невидимим містом, як цей феномен назвали якісь поляки. Точніше діамантом, що складається з тисяч невидимих міст, для кожного своїх. Те, що ти обжив, вживив у себе, пережив через себе, те й є твоє місто. Як ти обжив цей простір  протоптав доріжку, вставив пластикове вікно, це вже не так важливо, тут немає правильних алгоритмів. Якби Сихів мав ідентичність, завізовану експертами і зважену менеджерами, то умовні пластикові вікна входили б в конфлікт з нею, стежки і проламані паркани були б ознаками дикунства. А так все нормально, всі задоволені. всі живуть.

Особисто для мене Сихів був місцем ізоляції, де не потрібно було розбиратися у всіх нюансах центрового життя (яке попервах в мене асоціювалося з клубом Лялькою, потім з Мертвим Півнем, а ще дещо згодом з менеджерами культури).

Ти не хотів туди занурюватися?

На Сихові мріялося і уявлялося, причому всі мрії були придумані десь закордоном, основний момент мого захоплення Сиховом припав на момент, коли розквітла новим життям британська культура піратських радіостанцій. Тому Сихів для мене був місцем, де можна в темній кімнаті слухати далекі записи і уявляти картини бездушного урбанізму Лондона. А потім вийти, пройтися, і потрапити у свій рідний урбанізм, який значно більш досяжний, створений по людській подобі і масштабу.

Ще, наскільки я знаю, для тебе було важливим віртуальне життя сайту rock.lviv.ua

Рокльвівюа був віртуальним досвідом дофейсбучної ери. Там можна було спостерігати за людьми, за їх розвитком, за якимось перипетіями, при цьому самому залишаючись у тіні. Я відслідковував тільки форум, але чат, кажуть, був ще кращим, там було багато самобутніх персонажів.

Сам сайт починався як стьоб, але як і багато чого у Львові, стьоб обріс життям і вибудував навколо себе цілком живучу ідентичність.

Рокльвівюа частково був іронічним дискурсом. Але читати його було значно цікавіше ніж жж, бо це було львівське, близьке, своє, а у ЖЖ були незрозумілі люди з цілої України, яка якось взагалі не уявлялася.

А можеш трохи розповісти про твій "сихівський арт"? Розписи стін, прогулянки, фотографування.

На день перемоги 2006-го року я познайомився з Оленою. Ми почали гуляти Сиховом і околицями, щоразу розширюючи території розвідки. Знайшли, наприклад, дачні кооперативи за Санта-Барбарою, які я і досі вважаю уособленням соціалістичної утопії на землі.

Результатом тих походів стали тисячі фотографій різних закапелків Львова, своєрідний безсистемний архів. Знято це все було на дешеву цифрову мильничку. Я ніколи не фотографував людей, але вишукував їх сліди, те як вони дезорганізовували простір.

В певний момент мені захотілося писати цитати з Андрея Платонова на стіни, і я ходив і писав. А чого? не знаю, була потреба.

Можна сказати, що я протестував проти львівської стріт-арт сцени, яка зависла на красивостях, але зовсім позбавилась мистецтва слогана, писемного слова, яке наприклад, присутнє в Харкові чи в тій же Італії.

Під час фотографування в мене зовсім не було враження, що я своєю діяльністю зберігаю щось, що зникає. Сезанн колись сказав, коли походжав у Провансі, оглядаючи гору Сенкт Віктуар, яку малював ледь не тисячу разів  "все зникає, треба поспішати, якщо хочеш ще щось побачити."

Але я живу у Львові, тут нічого не зникає, тут все у стані пост, пост-все. У Львові все перетирається і притирається, приростає і переростає у суміжне. Суцільна ортопедія і алхімія. Це при тому, що основне зникнення, зникнення 1944-го року у нас в минулому. Ну і уявне зникнення радянського, досі не осмислене та навіть не помічене.

В який візуально-дослідницький контекст тебе можна було б вписати?

Якщо це комусь цікаво, то я себе найбільше асоціюю з обсесивністю Вівіен Майер (Vivian Maier) і Мірослава Тихого (Miroslav Tichy), хоча вони й знімали здебільшого людей. Суто формально я міг би порівняти себе з дююсельдорфською школою фотографії, яка, однак, занадто суха і математична. Моє серце з сотнями невідомих флікр-фотографів. А найкращий фотограф останніх десятиліть – Красс Клемент (Krass Clement). За вміння розповісти історію і передати тривогу.

А от твої тисячі фотографій  яку мистецьку чи антропологічну реальність вони творять своєю сукупністю, своїм колективним тілом? Що ти у них бачиш?

Реальність цих фото це реальність дивного, що завжди з тобою.

Фройдівське Uncheimlich? Чи просто weird?

Через фотки слідів інших людей я отримував доступ до якоїсь часточки їхнього життя, до того моменту, коли їм треба було вирішити якусь проблему.

І тут немає різниці, чи це радянський урбаніст, який так спланував мікрорайон, чи дядько на городі, який облаштував хатку, чи радянський фотограф, який фотографує Кіровоград, але розставляє людей у позі героїв фільму Антоніоні.

Тобто, дивне, тут не за Фройдом. Дивне  це всі ці кустарні практики, вся ця культура ремонту і вигадки (яку структуралісти колись назвали бриколажем), культура нестачі, але вирішення проблеми.

І дивним воно нам здається з висоти культури. З висоти класиків урбанізму, дизайну, мистецтва, здорового глузду і почуття прекрасного.

А справжнє польове занурення в дивне  досвід, який ні з чим не порівняти.

Ідеальні форми проти живого, того, що є?

Так. Усталені практики проти імпрову, Ян Гейл проти сихівських МАФів.

У чомусь мої фотки це кабінет курйозів. Комедії братів Маркс, як сказав би Андрій Орел. Багато візуальних конфліктів, гегів, зламів. Це у вдалих фотках. Хоча я їх не рангую якось за глибиною кадру, насиченістю і т. д.

Фотограф дуже швидко стає колекціонером свого матеріалу, а потім його архів втрачає всі межі і контури. Історії Вів’ен Майер, Мірослава Тихого і Гері Віногранда вчать нас цьому.

Щодо того, що я бачу в своїх фотках, скажу словами головного архітектора Львова Юрія Криворучка, що він їх розмістив у передмові до плану ревіталізації Підзамча:

"У переплетінні старого і нового, вчорашнього і сьогоднішнього ми деколи знаходимо старі речі, які милують наше око, викликають спомини, складають для нас цінність пережитого досвіду. Такі елементи знаходимо і в містах – у них мовби зупинився час. Заходячи в такі місця, думаємо: "Як добре, що ви є, що збереглися всупереч цивілізаційному поступу!" Розглядаючись у таких застиглих місцях, зненацька знаходимо, немов відкриваючи для себе неперехідні, проте давно забуті, речі, якими переносяться цінності – такі важливі для нас. Ми помічаємо втрачені коди часу у нашому повсякденні, і відчуваємо, що нам гостро бракує таких несподіваних відкриттів давно забутого, полишеного нами і не нами часу. І випадкові предмети, будинки, звивини вулиць, пісок незамощених провулків, густющий кущ бузку, що розрісся на пів вулиці, дітвак, що їздить ровером туди-сюди, погляд старечих очей чи то з-за фіранки, вазонка на підвіконнику, чи затишного подвір’я, який сповіщає нам, що ми тут, у цьому світі, не одні... Вдивляючись у такі місця, вдихаючи їх з нічим незрівнянний запах і присмак, хочемо, щоб вони збереглись, донесли не лише до нас, а і до прийдешніх оцю неповторність автентичності, своєрідності, персоналізованої портретності часу – людей з їх зморшками і шрамами, забуті і недіючі уже водяні помпи і колодязі у дворах , старезні яблуні у запущених садах, грушки, що падають у калюжі, освітлені одиноким ліхтарем, фігурки Богородиці у аркових нішах причілків старих будинків, такі ж, проте пусті, ніші, у які все ще не поставила дбайлива рука господаря фігури, для якої та ніша призначена, шматки вузькоколійок, якими щось рухалось щонайменше півстоліття тому, високі комини котелень малесеньких фабрик, що напоювали своїм гамором життя цих колись околиць міста…"

Колись в тебе був сайт, syhiv.com. зі всілякими цікавими матеріалами. Ти там намагався артикулювати якісь свої сихівські інтуїції?

Сихівком ми створили, коли у місті почалося інтенсивне продукування текстів з візіями майбутнього і аналізами сучасного Львова. Це була дуже специфічна мова, цілеспрямована, переконлива, але водночас непрозора. Мова планів і досліджень. "Західна мова". Ось наприклад  "природним руслом розвитку Львова є реалізація покликання міста, закладеного його вартостями та традиціями."

Логічним завершенням тих спостережень за цією новою мовою і змінами, які повільно наставали і не наставали, є фільм "Мова і Світ", який ми зняли з Оленою за кілька днів.

Найцікавішим було те, що майбутнє Львова не просто прив'язувалося до туризму, а швидше до позитивної емоційності, позитивного образу.

І на сиховкомі ми намагалося якось документувати ці тексти, навіть не коментуючи їх, бо вони і без того випромінювали цікаву енергію.

Тоді я це все назвав початком неоліберальної епохи Львова. І на роль ворога обрав культурних менеджерів і урбаністів, які тільки-тільки починали свою діяльність.

Так, я з ними вже змирився. Побачив, що це працює. Єдина дієва сила чи що. Так чи інакше, це вже реальність, яка запалює і надихає молодих львів’ян.

Хаха. Ти що. Єдина дієва сила у Львові це програмісти.

Ну,  айтішники то стихія. Вони ще самі себе не розуміють, як перші купці в Росії 18 ст. А молоді урбаністи з західним позитивом, то солдати. А взагалі, львівський неолібералізм  у чому його своєрідність, на твою думку? У чому його принади, позитиви і небезпеки?

Львівський неолібералізм живиться невидимим. Невидимими зарплатами, невидимими квартирами, невидимими роботами. Непідконтрольністю державі, необлікованістю. Гроші заробляються деінде, а витрачаються у Львові. Чи тепер вже не витрачаються, а інвестуються.

Тепер Львів вже загальноукраїнське явище, не тільки об’єкт зачудування, але й взірець, інкубатор і банк проб.

Хоча, мені й досі не зрозуміло, що сталося з тими людьми, які в 2008-му році ледь зводили кінці з кінцями.

Як казав Іван Франко: "Бідний наш народ! Емігрує з краю, бо його деруть і тиснуть з усіх боків, а деруть і тиснуть його, бо емігрує."

Критикувати туристичний Львів модно, це роблять і Остап Дроздов, на широкий розлив, і Ірина Магдиш, один з архітекторів нової ідентичності.

Але це не торкається основ, проблеми грошей і роботи.

Львів  територія експорту і аутсорсу. Експорт іміджу, як тепер бачимо, з далекоглядними політичними візіями, без чіткої сформованості, але з позитивною емоційністю.

Насправді я не впевнений, що слово неолібералізм справді щось описує в львівських умовах. Вони занадто гібридні. Як і кожен лівий хатній теоретик, я був затятим і безуспішним у своїй злості.

В цілому зараз відбувається процес розширення туристичної оптики, бо потрібно збільшувати площу і спектр емоцій. Для цього окремі райони починають потрохи модернізовувати, вписувати в історію, робити більш автентичними і зрозумілими. Термін "джентрифікація" не надто добре описує пострадянські феномени підпільної аренди квартир, пільг, приватизованого житла. У німців є термін "збільшення вартості, цінності".

Оскільки наші культурні менеджери, на чолі з Василем Косівим, були людьми розумними, то вони вирішили підвищувати вартість не шляхом інфраструктурних проектів, а шляхом створення нових активних міських жителів, які власними силами мали б розвивати свої райони, або принаймні створювати імідж живих, динамічних територій.

"Саме львів’яни будуть найкращими промоутерами Львова", як казав Косів. Так воно й сталося. "Самопоміч" тут не просто гасло, а програма. "Спасение утопающего, дело рук самого утопающего’". Цікаво, чи це неоліберальне гасло. Ще як варіант можна було б кинути "аутсорс".

Це перший етап, м'яка реконструкція. Будуть й інші, коли урбанстична тканина буде змінюватися значно радикальніше. Я не думаю, що "дивні" львів’яни раптово кудись зникнуть, але території, часу і можливостей для імпровізу стане менше. Все стане дещо іншим. Більш культурним і більш спланованим, більш зрозумілим і більш бажаним. Більш дорослим. Львів по-доброму і по-злому мають за столицю свідомості. Просто підсвідомості стане менше. І разом з нею піде той сон ландшафту, який ще можна вхопити зараз.

Давай повернемося до повсякденної антропології у сенсі відчитування поточних побутових рисок і штрихів. Тобто, на рівні не науковому, а на більш екзистенційному, скажімо так. Намагання осмислити для себе життя і людей. Це дуже широка тема, звісно, але якщо поглянути на неї в контексті, власне,  інтернет-спостережень. Аматорська антропологія і інтернет.

Зараз все в Інтернеті. Але, важливо виробляти свій контент, гнути свою лінію. Вконтактівський паблік з візуальними жартами, наприклад, для цього є якоюсь занадто простою дорогою. Хороший антропологічний контент виростає із занурення.

У Львові є кілька різних середовищ, куди хотілося б зануритися. Наприклад, радіо-базар, абсолютно неймовірна місцина, де можна наспостерігати всю правду про наше покоління ремонтів.

Наше? Чи попереднє?

Покоління Львів 00-і.

Але чи можу я, привілейована молода людина, туди зануритися? Ні, не можу. для них я журналіст чи мєнт. Сам базар має свою охорону, він напівлегальний. Чи можу я провести півроку з охоронцем на прохідній паливомастильного заводу? Не знаю.

А які ще феномени варті уваги у Львові?

Ярина Боренько. Про неї дуже хотів би зробити фільм. Це було б повне занурення в антропологічний бульйончик Львова і області. Волонтерство, розвиток громад, помічництво при депутаті Ірині Подоляк.

Словом, моменти, коли щось стає зримим, якісь певні моменти, що виходять на поверхню. Якщо комусь у Львові і вдається схоплювати той нерв сучасності, то це тільки Ярині.

А взагалі, як гадаєш, можливо скористатися чужими зануреннями? Гортаючи чиїсь описи, звіти, фотки? Це можна порівняти із власними зануреннями у середовища чи це зовсім інший досвід?

Можу сказати про себе. Колись я знайшов флікр-канал одного фотографа з Лондона,  тисячі фотографій. Вони настільки зівпадали з моїм баченням простору, що я точно відчував  якби я був там, то зняв би точнісінько те саме.

Тому коли в мене була можливість, в Лондон я не поїхав, бо був переконаний, що все важливе вже побачив.

Ось, наприклад, грандіозні пабліки Беспросвет і Порошок, уходи займаються інтернет археологією СНД, розкопками колективного несвідомого, а в чомусь і його формуванням. За ними стоїть досить чітка повістка, видно що працює якась команда з певним уявленням, але без ідеології, що теж дуже важливо.

Але основний висновок  кожен повинен робити свою антропологію, бо кожен включений у якесь певне коли, доступне тільки його очам. Якщо цим можна поділитися - чудово, це треба зробити. і це зробити дуже легко, ютюб цьому доказ. Відродження аматорського антропологічного відео почалось з відкриття ’’Ты кто такой, давай, до свидания’’, а тепер воно досягло свого сумного піку разом з тисячами записів з війни, які ще потребують детального дослідження і осмислення.

Чи чужий досвід може бути корисним?

По-суті, вся моя сихівська міфологія будувалася на мріях про Лондон, я дуже сильно занурився в ту тему, добрався до найменших закапелків геріджа-саблоу-грайма-дабстепа, слухав ночами всі ті трансляції піратських радіостанцій, мені Skream передавав привіт по радіо. Ну, таке. Багато візуального в себе всотав, всі ці райони соціального житла, вся ця поламана географія. 

І я от це все передавав Олені, це була наша спільна мрія. Навіть не мрія, бо ні про яку реалізацію мова й не йшла. Ми просто жили на Сихові, але уявляли, що це Лондон, і самі ми закинуті пост-рейвери в снігах південного Лондона. Вся львівська кульутра нас не цікавила, ми в ній ніяк не приймали участі.

А тут раптом Олена переїхала до Лондона і виявилося, що він і справді такий, як я розповідав. Вона одразу інтегрувалася у цю культуру британських мейтів пост-2000-них і ніхто навіть не підозрював, що вона ніколи не жила у Лондоні, а насправді жила на Сихові.

Це вже передача культури з третіх рук. Але в цьому і вся сила антропології. Вона розгоряється нашими пристрастями і обсесіями, і далі ми вибудовуємо себе самі, спираючись на чужі уламки.

Тому в антропології я виступаю не за об’єктивність, а за суміш правди і вигадки, за адаптацію, перекручення, привласнення.

Але продовжу про Олену, бо це такий об’ємний образ.

У Лондоні вона мала багато такого досвіду, коли тамтешній простір раптово починав вибудовуватися як львівський, тобто, не просто нагадував, а існував точнісінькою копією тієї сихівської урбаністичної логіки. 15-поверхівка на Шуварі була схожою на Темзмід, вулички від Галицького ринку до Площі Ринок ставали бічною з Брік Лейн, Кеннінгтон Парк перетворювався на іподром, сихівський міст  на міст біля Темзмід Естейт. Одне провалюється в інше.

Найближче Львів перетинається з Лондоном в районі гуртожитків Політехнічного, що біля Податкової.

Як можна було б дослідити Львів?

У стосунку до Львова мені бачиться якийсь великий проект, який реконструює 90-ті, об’єднуючи досвід багатьох, а не концентруючись на одному персонажі. Якась гібридна біографія, яка змішує у собі всі події, переходить від одного досвіду до іншого.

Здається, що коли зараз маємо дедалі більше розмов про нове покоління свободи, потрібно ще прискіпливіше глянути на їх батьків, їх практики і їх досвід 90-х. Львів у цьому плані є дуже цікавим містом, бо цей часовий проміжок тут грунтовно забутий та заперечений.

А Ти міг би якось сформулювати маніфест такої мурашиної антропологічної роботи по висвітленню квадратних метрів навколо себе?

Антропологія взагалі найбільш неакадемічна і весела наука, тому я так широко трактую це поняття. Тут не варто боятися, що щось робиш неправильно, не варто озиратися на якісь великі імена. Для мене навіть людина, яка записує усну історію своїх бабусь є антропологом. Юрко Вовкогон на Варіантах колись показав майстер-клас насиченого опису свого середовища. Потужна річ. І продовжив це вже на фронті. 

Для початку достатньо зануритися в те, що ти добре знаєш і до чого маєш доступ, в те, що є частиною тебе. Це не зовсім класичний антропологічний підхід, але зараз всі ми трошки антропологи, це дуже навіть в тренді. Тобто відстороненість і об’єктивність зовсім не є передумовою цікавого спостереження, скоріше навіть навпаки.

Відео зараз найлегший засіб фіксації плину життя і ситуацій, фотографія все ж трошки відходить в більш артистичний акт. В інтернеті можна знайти багато ініціатив, таких собі хмарок, які збирають чужі коротікі враження.

Наприклад ось, антропологія роботи.

Чи ось, антропологія хіпстерів силами самих хіпстерів.

Саморобні краєзнавчі ініціативи, без погляду ''згори'' чи ''на відстані'', а скоріше ''на рівні''. 

При цьому своє може здаватися зовсім нецікавим, в той час як автентика наче лежить деінде, в інших середовищах. але в цьому є кілька проблемних моментів. Якраз там де нецікаво, можна зануритися і знайти багато своєрідних механізмів. А там де ''цікаво'' і ''самобутньо'' часто зануритися досить важко, бо працює вже певне подвійне дно, для своїх і чужих. Та й твоя оптика стає тунельною, наводить збільшення на певні моменти і починає їх розганяти. Тут треба набагато більше часу і обережності, бо інакше можуть виростати спостереження, схожі на культову страшилку про місто Братськ.

Саме війна має показати нам, наскільки небезпечно будувати екзотичні страшилки, і наскільки саме антропологія, тобто уважне вглядання в буденні дрібниці і монотонність життя, а не політологія чи історія, має стати основою для усвідомлення нами самих себе. І тих інших.

Бонус від Юрія: список фільмів, які можуть допомогти скласти уявлення про візуальну антропологію:

Сьёмка сводного отряд УВД Пермськой области, Чечня, 1996

Духовные Голоса (Александр Сокуров, 1995)

Bilder der Welt und Inschrift des Krieges (Harun Farocki, 1989)

Я  тебя люблю (Павел Костомаров, Александр Расторгуев, 2010)

Moi, un noir (Jean Rouch, 1958)

Material (Thomas Heise, 2009)

Robinson In Space (Patrick Keiller, 1997)

Los Angeles Plays Itself (Thom Andresen, 2003)

July Trip (Waël Noureddine, 2005)

Small Roads (James Benning, 2011)

11 000 км от Нью-Йорка (Орзу Шарипов, 2004)

D'Est (Chantal Akerman, 1993)

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.