Андрей Шептицький

Ґвалтування Шептицьким

олександр ковальчук,  13 березня 2015

Толерантно і крадькома від Андрея Шептицького не залишилось навіть мокрого місця.

Його стало так забагато вголос, що увесь галас навколо нього спричинився до того, що він зник з навколишнього середовища Львова, став зайвим і завойовником.

Забитий конференц-зал Центру міської історії Центрально-Східної Європи на Богомольця.

Саме тут так богобійно відбувається круглий стіл "Реконструкція площі Святого Юра: Порозуміння заради вшанування Митрополита Андрея Шептицького".

Саме тут так ласкаво примушують та схиляють до поваги і толерантності.

Навертають до діалогу культурного, а не емоційного, бо Львів – це ж культурна столиця України, хоча культурна столиця України – це Погулянка.

Чому не поставити пам'ятник Андрею Шептицькому між Митрополичими палатами та входом до собору Юра? Там люди, принаймні, часто бувають. У Митрополичих садах якось стрьомно, бо ніби у вітальні біля туалету, а поблизу палат – якраз та доречно (і скверик не треба рухати).

Але навколо круглого столу та врятування скверика крутиться занадто багато підозрілих речей і тому такі питання є недоречними. Треба брати приклад з мудрих людей і втікати звідси.

Кіпіані, який мав бути модератором цього столу, вчасно спригнув з цієї, на позір, неузгодженої одностайності. Спригнув й Грицак, бо, напевне, вчасно зрозумів, що з ним ця нудота взагалі стане сонним царством.



Без них опоненти сидять парами, ніби у ноєвому ковчезі. Представники Львівської міської ради (Юліан Чаплінський та Лілія Онищенко-Швець) нудьгують посеред Курії та хіпстерів. Отці сановито благословляють зібрання власною присутністю, а хіпстери хвилюються та п'ють багато моршинської.

Тут у всіх заздалегідь сформовані ролі і вся ця туса більше нагадує договірний матч (не так як позавчорашній обгазон Шахтаря у Мюнхені). Перед круглим столом багато писалось про руку Москви на комусь одному, хоча метушливу руку Москви спокійно можна відшукати поміж усіх трьох учасників регати (УГКЦ, УКУ, Садовий і його хіпстери).

Найбільш підозрілим у скандалі навколо пам'ятника Шептицькому є те, наскільки цілеспрямовано Курія руйнує вже давно зруйновані міфи про прогресивність УГКЦ поміж інших сестер Христових.

Канцлер Львівської Архиєпархії УГКЦ о. Сергій Ковальчук та співавтор проекту пам'ятника Ігор Кузьмак сидять на благословенному праворуч і скоса зиркають периферійними та зневажливими поглядами на клятих хіпстерів.

Сергій Ковальчук, з ласкою непомильної зверхності, намагається любовними інтонаціями до усього живого апелювати до якогось авторитету. Але який авторитет може бути у сумного смайлика? У нього сумний смайлик з опущеними кутиками вуст, де лише один смуток та плач зубів.

Він м'який, непереконливий і саме тому розгублений власними вустами. Він десь це усвідомлює, йому десь це болить, але він нічого не може з цим зробити. Він говорить правильними та залізобетонними конструкціями з такою елегійністю, що відразу згадуються пісенні рядки "а льон цвіте синьо-синьо".

У Кузьмака – архетипова парсуна галицького ділка. Він навіть дещо мачо і тому в нього, ніби у Стаса Міхайлова (щоправда той стирив цей імідж у Джонні Голлідея), розстебнуті декілька верхніх гудзиків на грудях, де й можна побачити хрестик. Він навіть дещо хіпстер, бо у нього шкарпетки у різнокольорову горизонтальну смужку майже як у фронтмена Ok Go у кліпі "I Won't Let You Down".

Закругляє цю безрадісну картинку директор фундації "Андрей" Михайло Перун, увесь такий скрупульозно вищий та кращий за усіх присутніх. Він педантично невблаганний у своїй ідеальності.

Він тішиться своєю можливістю їздити у Ватикан і нарікає на просторікування щодо пам'ятника Владиці від тих, хто навіть не читав його пастирських послань. Його розпирає від ідеальності і все це цунамі ідеальності стримує від скидання на людей його акуратний та чистий одяг. Він весь такий ідеальний, що аж самому приємно та тепло.

Вони всі настільки безсмертні та безапеляційні, що навіть Петлюк, коли починає зачитувати звернення до них, намагається тримати пальці хевіметальною, та що там – сатанинською козою.

Але якщо поглянути на їх опонентів-хіпстерів і особливо зосередитись на сквериковій активістці Ірині Янів, то можна помітити, що вона майже нічим не відрізняється, наприклад, від отця Сергія Ковальчука.

Галицькі і такі чесні інтонації уподібнюють її до його пастирської колисковості.

У неї пластунські інтонації і в неї фігура пластунки. У неї багато розумних слів а-ля транссекторна співпраця, дискурс, платформа та стейкхолдери. Янів відразу можна напророкувати майбутнє, і хоча вже зараз її називають майбутньої львівською меринею (мерчинею? меркою?) Львова, воно (її майбутнє) буде крутитись навколо чемної мами 5 милих діток-вундеркіндів.

З неї б ікони Богородичні писати і фільмах знімати замість Мії Васіковські. Вона могла б стати музою Лео Каракса замість Катерини Голубєвої, чи, принаймні, конкуренткою на цей посаг американці Елізабет Олсен (могла б замість неї зіграти, наприклад, в Liberal Arts).

За певного освітлення волосся у ній навіть простежуються лесбійки (прости Господи) Абделатіфа Кешіша.

Але замість цього у неї заплакані та невиспані очі вкраїнської народної пісні.

На усю цю трагедія Львова та його мешканців Лілія Онищенко-Швець дивиться втомленим спаніелем. Дивиться, мовчить і дихає. Дихає богобоязно, а коли говорить, то розповідає про зустріч з митрополитом Львівським Ігорем (Возьняком) так, ніби це були зустріч з апостолом Петром.

Її син був автором проекту офісного центру на зруйнованій лічниці Шептицького, а її невістка – стала вартовою кількості учасників на цьому круглому столі.

Це все трагедія фарисейського Львова, його фейковості та його безплідності.

Наївних хіпстерів закономірно перетворили з революціонерів на конформістів і це було лише питання часу. Студіків юзали і будуть юзати у всі щілинки. І якось дивно, що прогресивністю вважається передоз енергії.

Садік підхопив і заомофорив хіптеряток заради створення видимості демократії у мертвому місті. Подібне вже було з пам'ятником Кульчицькому та Альфа Джазом (нерозумний пост Магдиш про облизування невідомої нерукотворності – це спонтанність чи спланованість?)

І тут цікаво, що вони придумають цього року після того, як Березюк здав їх як цілковито російську парафію (одним з ідеальних варіантів є організація найкращого за всі роки складу учасників).

В УГКЦ давно вже не люблять УКУ (з часу збирання бабла на їх потреби). В УКУ особливо ненавидять УГКЦ після після виборів Шевчука, де місцева братва не захотіла бачити намісником Христа на Галичині якось незрозумілого чужинця та зайду Ґудзяка.

Западло з беатифікацією Шептицького занадто дрібне навіть для руки Москви. Та й про пам'ятник Шептицькому і той скверик всі незабаром забудуть.

Все це більше схоже на ігри між групами впливу або на тиск на одного з гравців.

У цей кризовий час УГКЦ на Галичині є стабільним каналом неоподаткованого бабла з привілеями та пільгами (в нещодавньому фільмі з Кіану John Wick общак знаходиться в церкві). Потрібні лише ще декілька таких або подібних нерукотворних реліквій або адекватний відпустовий календар.

Якщо скверик відійде УГКЦ, то потрібно буде ділитись (або не ділитись) з містом за витоптані газони (приклад стометрівки після Євро 2012), корки та інші незручності для мешканців міста.

Триває остання битва за бабло, бо хто за років 15-20 буде ходити у всі ці церкви? Хіба що архітектурку пофоткати чи орган послухати. Триває остання битва Львова перед вступом до Євросоюзу, де він нікому не буде потрібен зі своїм потьомкінським селом, і де його на початках ще якось може врятувати Альфа Джаз фест, а потім – лише Діснейленд.

Місто конає. І Церква конає. Це містечкова трагедія нереалізованості та непотрібності усіх і кожного зокрема у цій провінції.

Спостерігаючи таку кількість людської недосконалості на одному квадратному метрі хочеться бути Творцем. Власноруч переминати піддатливу глину їх недосконалості та ліпити щось з цього благодатного матеріалу.

Бачити усі подальші варіанти їх розвитку і той один-єдиний, яким вони підуть далі. Співчувати їх немочам, амбіціям та комплексам.

Ліпити їх з того, що є, а потім полюбити красу їх недосконалості, бо ідеали нудні. Але ж тут усі намагаються здаватися ідеальними. Всі хочуть щось сказати, хочуть щоб їх почули і зрозуміли. Всі хочуть щось сказати, хоча їхня думка нікого не цікавить.

Усе це трагедія млявого, астенічного Львова. Трагедія фальшивого Львова, де навіть якийсь червоножупанний фраєрок з !Фесту Худо чомусь вважає вітальним фанком намахування туристичних лохів, хоча ось він, справжній фанк – Kings Go Forth "I Don't Love You No More".

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.