Максим Мартин

Макс Мартин: Дивно перетворитися з читача Ремарка на героя Ремарка

олександр ковальчук,  24 березня 2015

Розмова з працівником Львівського музею історії релігії та патрульним Прикордонної служби України Максимом Мартином.

Ти ще лишаєшся працівником музею історії релігії?

Так. Власне, офіційно я йшов через військкомат і тому за мною зберігають місце.

Все згідно закону. Так що зараз я патрульний прикордонної служби та факультативно – працівник музею, ось такий парадокс.

А чому прикордонної служби?

У нас досить давно вже не має прикордонних військ і це правильно називається Державна Прикордонна служба України. А я ж не вибирав куди мені йти. Прийшов у військкомат, написав заяву і попросив дозвіл пройти комісію.

Повістка мені не приходила, бо у мене колись були проблеми зі здоров’ям. Я ж комісований після університету, обмежено придатний, так це називається.

Отож, написав заяву до воєнкома, пройшов комісію і тільки вийшов з обхідним листом, як моментально був мобілізований. Якраз набирали у прикордонну службу, у Мостиський загін. А там учебка, де й формувалась особлива бойова комендатура з людей, які першочергово мали їхати на Схід.

У кінці вересня нас вишикували і сказали, що ми їдемо, сказали чесно, що на півроку. Ми спочатку не повірили, бо чули, що ротація має бути 45 днів, а от бачиш – півроку й минуло.

Чого вас вчили в учебці?

Нам факультативно розповідали про прикордонну службу, як таку. Готували до охорони блокпостів. Був курс з тактики сучасного піхотного бою, курс про блокпости, вчили стріляти, кидати гранати.

З формою проблем не було жодних?

Видали все і тут не має чого говорити. Звичайно, що про якість нашої форми багато чого сказано, але вона була. Була форма, були берци. Видали бронежилети, нормальні каски, окуляри протиосколочні.

Всі, хто мав можливість, згодом собі докупили зручніші берци та запасний комплект форми, бо без цього ніяк. Навіть в учебці без неї важко, а там тим більше.

Скільки Ти був в учебці?

Трохи більше місяця. Далі ми поїхали під Маріуполь, і остаточно нас змінили 9 березня.

Ти увесь той час був під Маріуполем?

Так. Хоча, звичайно, нам дали десять днів відпустки за 2014 рік і мені пощастило, що їх я тримав на Різдвяні свята.

Як працівник музею адаптувався до війни?

Сектор М – це не Дебальцево і не донецький аеропорт. Це відносно спокійніше місце. З лютого почались бої на Широкино, з'явилась своя гаряча точка, а до того була Талаківка, де те ж бували перестрілки та часті обстріли.

Психологічно складно в армії тому, що я не служив і той перший місяць учебки було дуже важко, можливо, тим, що блокпост – це замкнутий світ, мікрокосмос  такий. Між собою до армії не знайомі, дуже різні і їм там жити разом 5-6 місяців.

Абсолютно замкнений колектив, хтось захворів, когось забрали на інший блокпост, але переважно, вісім з десяти, як заїхали на блокпост 8 жовтня, так і виїхали у березні. Оце справді важко.

І хто всі ці люди?

Звичайні люди. Мобілізовані.

Ви охороняєте блокпост?

На тій ділянці прямого вогневого контакту з бойовиками не було. Було декілька випадків у лютому, коли невідомі (ми не знаємо хто це) підходили групами до блокпоста. Їх засікали у нічник, відкривали вогонь у їх бік і вони втікали. Якщо ті чуваки були сепаратистистами, то я бачив сепаратиста на відстані 400 метрів в нічник.

Місцевим там в другій годині ночі точно не має чого ходити.

Хто там воює я можу уявляти лише з пабліків у соціальних мережах. На блокпості не має заборони вимикати мобільник, бо це глупо. Блокпост нікуди не рухається, про нього усі знають.

Я подивився, імені здається, що там зібрали всіх скінів з великих міст європейської частини Росії. Хто тепер буде розповідати про страшних українських фашистів, якщо на тому боці зібрались усі праві Росії? При чому, такі ще дуже крайні праві, які ще вчора у Москві таджиків різали.

Періодично тут згадують про втрачене покоління та інші синдроми. Ти відчуваєш якісь зміни після перебування чи щось взагалі змінюється? Ти був готовий до війни?

Я над цим сміявся, казав, що дуже дивно перетворитись з читача Ремарка на героя Ремарка. А те, що там відбувається є дикою сумішшю Ремарка і Кустуріци.

Не знаю, чи я був готовий. Думаю, що був, тому що абсолютно без усяких важких психологічних проблем там усе це все пережив.

Перші декілька днів після повернення мене смикало у Львові, але якихось проблем не має, а за інших не хочеться говорити.

Ремарк, Кустуріца. А Кустуріци що? Абсурд увесь цей?

Абсурд, і ти знаєш, що у нас все таки нарід більше схожий на балканців, ніж на німців за темпераментом.

На ЗСУ дуже часто нарікають, що командири десь у тилу сидять і бухають, що молодих пацанів посилають на передок, а контрактники сидять в тилу.

Зі ЗСУ ми контактували безпосередньо лише з артилеристами і у них я такого не помітив. У нас такого не було точно. На блокпості командир живе в одному бліндажі з тобою та їсть з одного столу.

Наші їздили на 12 блокпост у Гнутово на першу лінію, де реально дуже небезпечно, де часті обстріли, я там був лише раз (з нашого блокпосту туди не забирали) і там ризикують всі однаково. Не було такого, що офіцери по-одному їздили, а солдати – по-іншому.

Тобто з ними, навіть з полоненими Ти навіть не зустрічався?

Бувало, але це не люди, які тримали у руках зброю. Вони коректували мінометний вогонь.

Це якісь місцеві були?

Так. Їх затримували наші секрети, приводили. Я на них подивися, послухав, що вони розповідають, і це якесь таке.

Яке?

Як правило, людина колеться, каже, що так і так, грошей платили стільки то. Часом (я того не бачив, мені розповідали) декотрі починали поводити себе хамовито: "А що ми такого зробили?", "а у нас що, військовий стан?" тощо і вже кололись десь у СБУ. Я навіть не цікавився, куди їх відправляють.

Тобто у вас жодних бардаків не має? Все спокійно та нормально?

У нас за весь той час, якихось таких інцидентів справді не було. Були непорозуміння.

А що з обстрілами?

Ховаєшся в бліндаж.

Вас з Градів валили?

Гради та міномети. Мінометами останніми часом перестали, бо Азов трохи відсунув лінію зіткнення, і нас, напевне, просто перестали діставати. Зате дістають тепер з Широкіно.

Все одно страшно, коли гупає поряд, коли за сто метрів, то ти вже дуже сильно це відчуваєш. Бліндаж починає вібрувати, щось сипеться і це все перестає бути веселим.

Певний час, коли почали обстрілювати наш район, то у нас не особливо попадали. Та завжди є напруна, бо знали з якого району йдуть обстріли. Ввечері стоїш, дивишся постійно у той район, щоб засікти вихід Градів і маєш 6-8 секунд, щоб змахатись.

Була смішна ситуація, коли ми стояли на пості зі ще один солдатои і практично одночасно засікли вихід Градів і почали кричати, щоб оповістити увесь персонал блокпосту, а третій зі зміни дивиться і каже: "Та які це Гради? Це зенітка по безпілотнику валить". А потім так: "Ой, нє, Град" – затупив так на секунду.

Ти постійно перебуваєш на блокпості?

Постійно, але це ж не в'язниця. Завжди є можливість попросити, якщо вже тебе реально, психологічно напрягає, щоб тебе перевели на базу, де зовсім інший розпорядок життя.

І як сприймали такі прохання?

Буває. Не може ця людина там перебувати і служити і що? Може відносини не склались з колективом.

Тобто це сприймали нормально?

Таких випадків було дуже мало. Здається, що тільки одна людина відпросилась. У нас просто непоганий колектив на блокпості підібрався і тому, плюс-мінус, намагалися один одного не діставати.

А взагалі там гарно. Взимку та восени там пейзажі тоскні, але за гарної погоди видно дуже далеко і на обрії – вітряки (вітроелектростанції Єфремовські).

Один мій колега, який любить комп’ютерні ігор, а я у свій час також пошпіляв, якось сказав мені, що щось це йому нагадує.

Ага – кажу – перший S.T.A.L.K.E.R.

Дощик дуже часто дрібний і такий степовий пейзажик з елементами індастріалу. Тепер мені всі ці вітряки нагадують Дюну (була така стара іграшка), де треба було ставити вітроелектростанції, бо це була частина стратегії.

Це, напевне, ще більше посилює ефект якогось сюру?

У нас завжди була можливість раз на декілька тижнів виїхати в Маріуполь (раз в тиждень нас возили помитись). Ми бачили, що 10-15 кілометрів і люди живуть абсолютно своїм життям, не має війни, навіть людей у формі.

І як місцеві на вас реагували?

Вперше я з ними перетнувся, коли ми в Маріуполі вирішили купити шаурми. Стали в чергу, де й почали з ними спілкуватись і зі мною вони розмовляи якось дуже дружньо.

Ти українською розмовляв?

Я там часом переходив на російську, а часом – ні. Там всі ці мовні проблеми здаються дещо дивними.

Може вони не розуміють?

Всі там все розуміють і відверто ворожого ставлення до українських солдатів я бачив лише поодинокі випадки.

Так от, пішов я зі своєю шаурмою до машини, де залишився мій колега чекати на своє замовлення, а він мені й каже, що тут один місцевий підійшов і почав зігу кидати. Я йому й кажу, що так, усе правильно, ти ж фашистська хунта.

Ви з автоматами ходили за шаурмою?

Це не особливо вітається і ми намагалися в місті бути без. Зброю, якщо й брали, то лишали в машині під охороною.

А що з обстрілом 24 січня?

Того ранку вже мало хто спав. Спочатку обстрілювали наші блокпости передньої лінії.

Ввалили пакет Градів між нашим блокпостом і передньою лінією. Просто в поле викинули ракети і всі вже якось розслабились.

А я для чогось пішов у посадку і тут чую – летить. Багато летить. Конкретно багато. Я стрибаю в окопчик в посадочці, і чую, як пройшли над головою.

Між нами і тим мікрорайоном – чисте поле, далеченько, але усе видно добре. І це також сюр був, бо я до того не бачив картини обстрілів міст, хіба що в новинах про Сірію чи  Грозний.

А тут бачиш, як все це летить та розривається на мікрорайоні, і багато розривається. У першому залпі, як мінімум, били з трьох машин.

До речі, спочатку артилеристи випускають ракету для пристрілки, а вже потім вмпускають пачку, а тут чуваки викинули, мінімум, півтора мільйони доларів. Відразу почали бити пачками.

І це було ще те видовище. А вбило те, що за декілька тижнів був шанс поспілкуватись з місцевими, бо мене в госпіталь поклали на тиждень з бронхітом якось так неромантично.

А що там може бути романтичним? Поранення?

Якби мені там щось відірвало, то це б точно було неромантично. Так от, у госпіталі можна було порозмовляти з медсестрами та лікарями.

І двадцять відсотків, це при тому, що свідків обстрілу море і звідки вони прилетіли також всі розуміють, бо там дурних нема,  тупо впевнені, що це били українці. Називають навіть село звідки били – Старий Крим, хоча це з зовсім іншого боку. Але двадцять відсотків у цьому тупо, тупо переконані.

На той момент я ще думав, що ті, хто так говорить просто є зомбованими і не бачать чогось, що є за межами їх реальності, а зараз я навіть думаю, що велика частина з тих, хто росіян не бачить на Донбасі, хто впевнений, що всю осінь та зиму українці самі себе обстрілювали (містом активно розпосюджувались ці чутки), що велика частина, хто таке говорить, не є наївними та зазомбованими.

Вони чітко розуміють, що відбувається, і їм просто подобається те, що відбувається, а брехати вони вважають патріотичним обов'язком.

Подобається, що москалі валять їхнє місто? А їм який від того кайф? Чи вони сподіваються, що ті підуть у наступ і захоплять Маріуполь?

Там є такі очікування. Вперше про те, що росіяни будуть атакувати і – всьо пропало, я почув другого чи третього жовтня. Раз у місяць усіх там починають кошмарити і всі починають виїзджати, бо місто досить нервово реагує на такі штуки.

А та хвиля, що маріупольці почали окопи копати, армії допомагати?

Окопів я не бачив, хоча нам сильно допомогли матеріалами та технікою під час будівництва блокпосту і у місті є великий відсоток людей, які активно підтримують армію.

Без волонтерів (маріупольських та з інших регіонів), таке, напевне, не я один кажу, було б дуже важко.

Незабаром Ти маєш їхати назад?

Так. Я маю з'явитись у штаб загону і мені розкажуть, де я буду служити далі.

Це ще півроку?

Мене мобілізувати у серпні й демобілізують, відповідно, через рік у серпні.

Вони дотримуються того позавоєнного терміну служби?

У нас не має війни.

І що далі?

По-перше, зважаючи на те, що буде відбуватись далі, а по-друге – чи захочу я підписувати контракт. Зараз я займаю посаду контрактника і тому, мені можуть запропонувати підписати контракт або не запропонувати.

Ти рядовий, чи у Вас універі була кафедра?

Не було, і срочку я не служив. Відповідно, я рядовий, патрульний 3-ї категорії.

Які у Вас зарплати?

У прикордонників трохи нижчі, ніж в ЗСУ. До Нового року всім (а нам до виїзду з АТО), платили, наприклад, рядовому-патрульному (срочку не служив, нагород не має, личок не має) –  трохи більше 1600 гривень. А далі усе залежить від звання чи посади, наприклад, кулеметник (навіть рядовий) отримує вже дещо більше.

Зараз трохи підняли (підкинули декілька сотень гривень), щоб підтягнути прикордонників до ЗСУ, бо інакше зовсім незрозуміло, чому такий розрив.

І чому?

Бо це різні відомства. Там поряд воюють: ЗСУ, прикордонники, батальйони МВД і плюс  Правий сектор, який взагалі нікому не підпорядковується. Краса, правда?

Зараз вже почали активно бакланити добровольчі батальйони і натякати на те, що вони мають перейти під чиєсь підпорядкування (того ж МВД).

Наскільки я спілкувався з хлопцями з Правого сектору, то у них однозначне несприйняття ідеї йти під МВД, бо менти нас грубо пресували в Києві.

Це такий постмайданний синдром і це реальність. Хоча, з іншого боку, Азов (структура МВД) там нормально себе почуває.

Чим займаєтесь у вільний час?

Там реально за півроку можна здуріти. Найбільшою проблемою було психологічно витримати на одному місці в обмеженому колективі. Порівняно з цим, те, що раз у два місяця можуть обстріляти – то це нормально.

Хтось спортом займається. Хтось у шахи грає. Чуваки розмалювали шахову дошку, пепсі-кола (кришечки) була за білих, кока-кола – за чорних.

Хтось сидить в інтернеті, бо десь на третій-четвертий місяць, на це йде ціла зарплата зі всіма добавками та бойовими), хлопці покупляли собі планшети. З одного боку це видається марнотратством, а з іншого боку – це просто, щоб не померти від нудоти.

У мене півроку була стара Нокія з маленьким екранчиком і я навіть нею примудрявся лазити новинними сайтами та заходити у фейсбук. Дуже сильно помогли волонтери, які привозили книги. Я нового Жадана там прочитав.

Луганський щоденник?

З Жаданом така штука сталась, що я з собою взяв у дорогу "Ворошиловград" покетбуком і дорогою, звичайно, що прочитав. Жадан мені завжди подобався, а "Ворошиловград" я читав до того. Приїхав і під час розвантаження, я його десь провтикав, чи його хтось у мене потягнув.

Вже заїхав на блокпост, десь за декілька днів їдемо за продуктами на базу, а там знайомий підходить і каже, що знайшов мою книжку. Її який урод повісив у туалеті на папір, і половину вже використали. Аааа, і це така метафора про Ворошиловград-Луганськ.

У мене в армії був епічніший варіант (особливо під час туманів), бо в сортирі, на краю гори, висів на іржавому цвяшку поюзаний Новий Заповіт.

Нормально.

А потім десь через місяць нам прийшла перша волонтерська посилка, де були книги і де була жаданова "Месапотамія" (плюс ще вірші зі збірки "Вогнепальні та ножові"). Ти собі не уявляєш, як мені ця книга пішла. I have been кайф.

Мене вчора знайома одна запитала, як мені після такого дауншифтінгу в армії. Я навіть не знав, що їй відповісти, бо якщо до тих, хто іде служити в армію (силові структури) будуть ставитись як до дауншифтерів, то нам капєц.

У Львові свої нюанси. Півміста сидить й чекає, що пацани прийдуть з фронту і дадуть просратись усім баригам. Але є й різанина мачете на Сахарова та Правий сектор, який каже, що це їх боєць, але він контужений і руки відірвані бачив. Одного боку всі – герої, герої, герої, але з іншого – страх повернення неконтрольованих та контужених героїв, якими ніхто не займається. Тобі, наприклад, не стрьомно, що тут кафешки працюють і народ гульбанить цілодобово?

Декілька перших днів мене це нервувало. Навіть не нервувало, бо я просто ходив і не міг зрозуміти на якому я світі. Але щоб так гостро, як це, зазвичай, описують – то ні.

У нас була можливість їздити в Маріуполь, і там, якщо не чути обстрілів, абсолютно мирне місто, кафешки працюють і дискотеки гуляють.

Ти здогадуєшся, що війна і фронт близько, коли під місто починають гатити з гармат чи мінометів. Вибухи чути далеко, оскільки там степ і звуку не має де затриматись. Так ти розумієш, що це не просто місто, це – Марік.

Навіть моя дружина на другий місяць мого перебування в АТО дзвонила й казала, що йшла містом, де купа народу та туристів, де відкриті кафе і сидять люди, а вона себе ловить на бажанні підійти до них та запитати скільки років і чому не в армії.

Розумом всі розуміють, що в армії всі бути не можуть, що у нас не тотальна мобілізація.

Місцеві ЗМІ ще, звичайно, на тому так патріотично піаряться, що ось там хлопаки поранені в госпіталі, а ось тут – дискотеки. Хоча найбільше, схоже, що атошників дістає те дурнувате запитання "А ви вбивали людей?"

Мене дивують деякі журналісти, які пишуть про АТО. Коли обстрілювали наші блокпости та села під Маріуполем, то ніхто з журналістів, які постили новини (я не буду називати ті великі новинні сайти) далі, ніж центр Маріуполя не вибирались. Називались зовсім не ті села.

Чуваки, коли ви пишете про війну, та майте совість, хоча точності якоїсь дотримуйтесь.

Це просто якась дивна ситуація, бо коли дивишся відео, то з того боку журналісти постійно ледве на шию бойовикам не вилазять, а з нашими нікого не має.

І це відчувається. У нас пішли зіткнення, обстріли, і помітно, що про них пише людина, яка тут не була і взагалі не бачить, як це та що відбувається. І це руки опускаються, чуваки, нафіга, ви взагалі пишете про АТО, якщо вас тут не має.

Пишуть з десятих рук, хоча, можливо, вони десь у штаб сектору дзвонять, але в штабі, принаймні, знають кого обстрілюють.

А те, що роздуваються ідіотські теми, то це тяжко, це важко, але що з тим зробиш?

фото: osbm.in.ua та з архіву Макса Мартина

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.