Ірина Магдиш: Слова, через які мене звільнили, я повторювала вже два роки поспіль

Колишня очільниця Управління культури Львівської міської ради Ірина Магдиш розповіла Варіантам про деталі злоповісного інтерв'ю, про незавершені проекти та про свої враження від роботи у міськраді.

Яка в Тебе зараз ситуація? Ти вже офіційно і остаточно звільнилася?

Так, ще 23-го жовтня! Я вже й забула, як туди ходити (сміється). Насправді, я вже шукаю собі якусь нову ідею на решту життя. Якусь можливість не втрачати розумового, емоційного і фінансового тонусу. Бо це найбільш важливо.

Дуже не хочу їхати зі Львова. У мене вже є кілька пропозицій у Києві, але, чесно кажучи, поки впираюся руками і ногами і буду впиратися до останнього. Для мене переїхати у Київ – це було б те саме, що й еміграція. Але якщо кільце можливостей у Львові звузиться до нуля, доведеться їхати до столиці.

З часом можна звикнути. Виробити звичку і до Києва.

Я це вже пробувала – вже п'ять років жила в Києві і не витримала. Це був травматичний досвід, насправді, настільки чужим містом для мене є Київ.

Хоча, ніколи не можна зарікатися. Київ міг змінитися, я теж могла за той час змінитися (сміється). Все у світі можливе.

У Києві можна працювати. А от чи там можна жити – не знаю. Я напевно дуже консервативна і прив’язана до genius loci – духу місця. Мені простіше було б прижитися десь у Варшаві чи Кракові, мабуть.

Від Андрія Садового пропозицій про інші посади не надходило?

Ні. Але, знаєш, є хороша російська приповідка – "уходя – уходи". Життя вже змінилося, ми змінилися. Вже зроблено те, що зроблено – ступати ще раз в ту саму ріку, я б, напевно, не хотіла. Пропозицій не було, але я й не думаю, що на них би погодилась.

З яким відчуттям Ти залишала місце, на якому провела стільки часу? Мабуть, залишилося багато незавершених планів та проектів?

По-перше, з відчуттям нерозуміння – чому? По-друге, так, з відчуттям жалю, що стільки ж є ще розпочатих справ, в яких перший крок зроблено і так би хотілося зробити наступний.

Можеш згадати про деякі заплановані проекти детальніше?

Так. Наприклад, створення у Львові музичного коворкінгу. Створення театрального центру. Це мала би бути щось на кшталт театральної медіатеки. Створення великої медіатеки в Рясному.

Вже були якісь ідеї щодо спроби реформи музичних шкіл. Точніше, реформи ідеології, що закладена у їхнє функціонування.

У нас музична школа – це, дуже часто, просто спосіб перетримання дітей в якомусь сенсовному місці, поки вони не виростуть, щоб даремно не вешталися вулицями.

90% дітей, які закінчують ці школи, ніколи більше не беруть до рук музичних інструментів. Бо немає де їх застосувати. 90% дітей йде вчитися на фортепіано. У нас відсутня потреба створення ансамблевої гри, тобто командної.

Музичні школи виховують лише індивідуалістів-солістів. Кожна музична школа могла б мати кілька своїх ансамблів. І вже напевно, їх міг би мати кожен кожний район міста. Я маю на увазі, наприклад, районний духовий оркестр. Ресурс є – одинадцять музшкіл, розкиданих по всьому місту.

У Львові могли б бути класні локальні музичні колективи, між ними могла би бути конкуренція. І тоді музична освіта мала б якийсь сенс, мала би продовження. Це був би не просто час, який ти відсиджуєш від першого по сьомий клас, дістаєш диплом і дякуєш богу, що це закінчилося. У консерваторію йдуть лише одиниці.

А люди би, я впевнена, хотіли й далі мати можливість на своєму рівні займатися музикою. Тільки треба створювати їм для цього можливості.

Були ще й інші проекти, які лише планувалися. Але це не означає, що життя закінчилося і цього вже ніхто не зробить. В Управлінні культури залишилися хороші спеціалісти, молоді люди. Щось буде продовжено, з того що ми надумали разом. Щось придумають нове.

Чи відомо вже кого призначать на Твою посаду?

Інформації про це ще немає, наскільки я знаю. Наразі є "виконуючий обов’язки" Михайло Мороз, який чудово справляється зі своїми обов’язками.

Він – прекрасний фахівець із системи самоврядування, з тих всіх бюрократичних речей, без яких неможливий процес. Тому, впевнена, що якийсь час в Управлінні даватимуть собі раду прекрасно й самі.

Ми зустрілися з тобою у театрі Лесі Українки. Зараз тут йдуть репетиції постановки опери "У пошуках короля Ліра". Так розумію, це один із проектів, розпочатих Тобою раніше?

Так, я починала працю над ним ще рік тому. Коми ми вперше побачили у Вроцлаві цю виставу, то відразу однозначно вирішили, що це має бути поставлено і у Львові.

Це проект на стику соціального та мистецького. Він проводиться в рамках взаємодії львівського Управління культури і фестивалю "Європейська столиця культури", який у 2016 році відбуватиметься у Вроцлаві.

В основі постановки лежить опера Верді, це недописана опера, яка існувала у вигляді музичних фрагментів, але пізніше її завершили вже інші композитори.

Суть проекту в тому, що окрім професійних музикантів у постановці приймають участь не-професіонали, а саме, люди, що опинилися на соціальному узбіччі.

Тому, маємо тут з одного боку, оркестр Львівської консерваторії, трьох солісток-студенток теж з консерваторії і соліста із Вроцлава. А з іншого – мешканців геріатричного інтернату, тобто, дідусів і бабусь, які опинилися самі по собі, а також жінок із Львівського кризового центру. Крім того, запрошено до участі кількох переселенців зі сходу, які подібним чином перебувають зараз на маргінесі соціального життя.

Тобто, це люди, які з тих чи інших причин потребують соціалізації та більшого включення у загальне життя. Адже, навіть люди похилого віку теж ще мають бажання та енергію повноцінно жити, просто не мають шляхів та можливостей для цього. І ось у них буде нагода вийти на сцену в якості виконавців, гарно вбраними, поруч з оркестром, поруч з солістами.

Звичайно, що їхня музична підготовка тривала рік. З ними працювали різні методисти і тренери. Чи, точніше, не працювали з ними, а відкривали їх.

Давай розставимо усі крапки над "і" у твоїй історії звільнення. Інтерв’ю, яке Ти дала Катерині Сергацковій, – дійсно було неавторизованим?

Так, вона не висилала мені його для підтвердження. Але, відразу зазначу – я її про це і не просила, і не відчувала в цьому жодної потреби. Те, про що я говорила в цьому інтерв'ю, я вже багато разів згадувала раніше. Тринділа про це вже давно, два роки поспіль. І перед цим ніякої особливої реакції мої слова чомусь не викликали.

Тому, авторизація в цьому випадку нічого б не змінила. Я б там виправила, можливо, лише якусь кому максимум.

Я й далі думаю так, як там сказала і далі вважаю, що це важлива тема, яку не можна замовчувати. І зовсім не шкодую про свої слова.

Як гадаєш, чому саме цього разу на ці Твої слова звернули увагу? Вибори?

Гадаю, що там зійшлося багато чинників. І вибори не в останню чергу. Ну але, сталося, так як сталося. Я до цього вже ставлюся спокійно, чесно кажучи.

У Твоєму попередньому інтерв'ю для Варіантів, на початках Твоєї праці в Управлінні культури, Ти вже згадувала цю ситуацію з культурою на районах і впливом церкви, але трохи конкретніше. Ти тоді говорила про мікрорайон Рясне і отця Ковпака. У розмові з Сергацковою ти мала на увазі те ж саме?

Так, я знову ж таки мала на увазі Рясне і Ковпака. Але, щоб не ображати одних лише ряснянців, я узагальнила цю тему, бо, насправді, такі питання можна поставити до всіх львівських районів, до всього нашого щоденного життя.

Про своєрідну роль Церкви, про відсутність уваги до культури на околицях можна і потрібно дискутувати. Про відсутність самої культури окрім формальних репрезентативних фестивалів і тому подібне.

В інтерв'ю я чітко сказала – я не проти таких фестивалів, але вони не повинні бути єдиною доступною культурою.

Тобто, ситуація з цим десь краща, десь гірша, але це стосується усього міста.

Тому, аж ніяк не слід звалювати вину за те, що сталося на журналістку, а такі тенденції були. Авторизація нічого б не змінила.

Ти бачила у фейсбуку пости "Je suis Магдиш"?

Бачила і була здивована, причому не скажу, що неприємно здивована. Мені завжди здавалося, що те, що ми робили в Управлінні, нікому не було цікавим чи потрібним, що воно не на часі і ніхто на це не звертає уваги.

А тут раптом виявилося, що ні. У кризовій ситуації з’ясувалося, що людям це потрібно. Що ми рухалися в потрібному напрямку.

Що Ти можеш сказати про Львівську міськраду зразка середини 2010-х? Ти бачила все зсередини, які Твої враження і рефлексії?

У мене є певна думка, в якій я постійно утверджуюся. Навіть найкращий ідеальний мер, перебуваючи багато термінів на одній посаді, починає псуватися. Втрачається свіжість середовища, обростається зв’язками, які тебе обтяжують, зобов’язують до чогось. Втрачається пильність. Формується зона комфорту.

Управління перетворюється у персональний домашній проект, коли керівництво містом здійснюється не з точки зору якогось проекту, ідеї чи концепції, а з точки зору персоналій і персональних зв’язків.

У Львові катастрофічно бракує альтернативних майданчиків, де б обговорювалися важливі ідеї чи питання, які не співпадають з ідеями поточного керівництва. Жахливо, коли уся політична територія зачищається лише під себе і не дозволяється вирости якійсь гідній альтернативі, як ми це побачили на недавніх виборах.

Мені здається, що періодичне оновлення керівного середовища слід гарантувати законодавчо. Я маю на увазі частіше, ніж це ми маємо зараз. Суто заради здоров’я самого місцевого самоврядування.

фото: Олександр Фразе-Фразенко, Варіанти