Рабів до геїв не пускають

Рабів до геїв не пускають

Юрій Семашко,  8 грудня 2015

Їх кинули, і впали вони під холодні стіни.

Але сьогодні їхній зірковий час – на них дивляться телекамери, їм співчувають перехожі, їх вислуховують чиновники. Ранкові страсті львівських мітингувальників – це готовий сюжет для рок-опери.

Під стінами Львівської обласної ради воїни АТО взялись вимагати у львівської влади переобрання керівника новоствореного Центру допомоги учасникам АТО, а також, проведення прозорого голосування за його кандидатуру та узгодження з громадським активом та ветеранами АТО.

Паралельно з ними, зовсім поруч, під Львівською ОДА, свої акції протесту провели медики з Львівської обласної психіатричної лікарні, перевізники з міжміських маршрутів та мисливці зі Стрийщини

Раби, яких не пускають до раю, анонсувавши ранковий мітинг під ЛОДА, мабуть, навіть не підозрювали, що стануть в поперек горла (в прямому значенні) іншим групам інтересів: лікарям, водіям та мисливцям.

Вояки за давньою традицією розпочали своє віче з державного гімну, і ще не закінчивши славень, вже зламали систему, бо завадили вчасно виїхати на патрулювання центру міста «Чудо-поїзду».

Вони пояснюють все чітко та емоційно: «Нас кинули, ми тут ніхто, це нова бюрократична війна в тилу, ми хочемо поваги, і нас ніхто не чує».

З останнім твердженням важко погодитись – дві колонки в кілька разів підсилюють кожне їх слово. Під час виступів звукач покручує регулятори на мікшері. Він також хоче своєї секунди уваги, бо ж навколо стільки камер і він обов’язково потрапить в кадр.

Оператори нервово думають про те саме і кленуть його, бо камера хоче бачити спікерів, а не звукача. Апаратура фонить, вона також хоче чимось виділитись. Бійців можна зрозуміти – вони вимагають соціальної справедливості, яку їм гаранував гарант, але в тилу вони кинуті напризволяще.

Вони тут без стволів, і тому доводиться вибивати від влади обіцяне вуличною ораторією, де вся надія лиш на громадські організації та волонтерів. Їм також доречно надати слово.

Тендітні жінки на фоні грізних солдатів виглядають спокійнішими, та коли в руках мікрофон, їхнє златоуство остаточно змушує прислухатись обивателів Львівської обласної ради, які виходять на балкон й зверхньо дивляться на нас, посполитих.

І мало хто з нас знає всі регалії волонтерки Лесі Турашвілі, яка ораторського мистецтва могла навчитись у високих ООНівських кабінетах, але її броньовичкові проповіді линуть аж на Вічеву.

Промовну естафету завершує Віталій Сергатюк. Він, мов аксакал говорить хто в нас вовк, а хто шакал і наголошує на тому, що не представляє жодної партії. Правильно робить, бо Правий сектор знає, що робити з своїми аксакалами.

Невідомо хто і коли ще раз дасть йому слово перед високою публікою, тому його слово «…пламенем взялось, людям серце розтопило.[…]Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь».

Не встигають вщухнути емоції вояків, як засурмили трембіти під Львівською облрадою. Чи то сурми Апокаліпсису, чи то єрихонські труби, зараз це мало кого цікавить – така вже натура людська – думати про наближення кінця за секунду до катастрофи.

Іван Спринський, головний у ГФ « Рабів до раю не пускають» тихцем підходить до спікерів, з-під його шапки стричить прозорий дротик до навушника. Він в чорному одязі і його лук нагадує про агента Джонса, хоча для солдатів він – Нео, бо він їх визволить з Матриці й покаже шлях до кабінету Синютки.

Натовп відчуває наближення апогею і рине на прохідну ЛОДА.

Там до вояків доєднуються медики з Кульпаркова і тут лишається тільки поспівчувати міліціонерам на вахті, для яких весь цей вертеп приносить радісну звістку: у Синютки ранок почнеться з прийому.

На прийом, як напролом, йдуть: солдати, волонтери, оператори, журналісти, медики та раби.

Зірка вже зійшла над ними і вони радісно заколядують на порозі кабінету Олега Михайловича.

Ті, кого фараони не пускають в кабінет обітований залишаються на вулиці. Але тут шоу не гірше – єрихонські трембіти перевізників вкотре пробують прорвати стіну нерозуміння. Засідання обласної ради транслюють на вулицю – це додає нового саунду в какофонію трембіт, клаксонів, динаміків.

Тим часом медики славнозвісної «Кульпи» також хочуть бути почутими. Львівська божевільня має неприхований потенціал, і хто ж, як не відважні санітари, можуть взяти та випустити у вільне плавання Полтвою своїх підопічних?

Вони не соромляться говорити про цей інструмент боротьби за гідну зарплату і це звучить як погроза. Такий хід подій на їхню думку злякає чиновників та змусить діяти. Зарплата лікарів не індексована, вони працюють за копійки – за це обов’язково хтось мусить відповісти.

Депутат Львівської міської ради Ігор Зінкевич не допустить божевілля і тому намагається знизити градус напруги своєю присутністю. Біля нього Юрій Підлісний, і за якийсь час головний вартовий Львова обіцяє лікарям бути почутими.

Лікарі терплячі, та поміж собою шушукаються про те, що Фільц вже про щось домовився з мером Садовим і це звучить як хрестоматійне «Нас зливають». Та їхня міміка змінюється коли в дверях ЛОДА знову виникне Зінкевич, а з ним – й керівник департаменту охорони здоров'я Львівської ОДА Богдан Чечотка.

Тепер вимоги гіпократів є кому адресувати – а отже на даній ділянці фронту розгортається бій. У ньому третьою силою несподівано стають вояки Спринського: їх звукач вмикає патріотичні хіти і навіть не помічає, як цим глушить Чечотку.

Медики, що залишились в ар’єгарді не чують, що каже Чечотка їх колегам на передовій. От-от вони відкриють третій фронт. З сумом носії білих халатів констатують: «Почали солдати з хвилини мовчання, а продовжують бравурними піснями. Чого ж соромитись? Може й затанцюють тут?» І справді, є трембіти – можна й аркан з топірцями, бойовий гопак, чи капоейру.

Поміж цим Ігор Зінкевич залишає Чечотку на поталу лікарям – в нього історична зустріч на Ельбі. Він крокує в бік Львівської облради з головним поліцейським Антоном Пузиревським.

Вчорашній вечір для копів був хвилюючим – вони вперше стріляли в повітря. Сьогодні в Пузиревського робота з самого ранку. Львівські копи, чи не єдиний клуб за інтересами, що не викликає цікавості в активістів, чиновників та журналістів.

Борзописці й самі кучкуються між мітингарів щоб поділитись новинами з фронтів, бо навіть їм до кінця не зрозуміло хто що вимагає і до кого апелює. Залишається побажати гарного дня їх колегам, які забронювали собі місця в тепленькому залі обласної ради.

Однак і там декому не сидиться – Анна Новик виглядає на вулицю та усміхнено повертається до тістечкового фойє. Олег Радик йде на перекур між хвойних дерев, чим вигідно абстрагується від усіх – бойкот він і на мітингу бойкот!

Незважаючи на захоплення вигідних плацдармів медиками, перевізниками та солдатами свою ділянку фронту вдається відвоювати мисливцям. Вони ображені на «Свободу», яка ще наприкінці попередньої каденції відібрала в них мисливські угіддя в Стрийському районі.

Їхні стріли націлені на Олексія Балицького і Петра Колодія. У них немає чисельної переваги, нема горнів, шоб шуміти, але фетрові капелюхи стоять просто під дверима в інший світ – імпровізований буфет обласної ради.

Людей на площі меншає, журналісти передають з кабінету Синютки про емоційних плакальниць, сесія облради набирає обертів, паркомісця на Винниченка перетворюються у виставку «авто з АТО»... Хоча й тут йде боротьба за ділянку фронту, бо автобуси ображених перевізників мусять стояти в полі зору депутатів. Цей плацдарм за ними.

Майданчик перед Львівською облдержадміністрацією та Львівською облрадою вже давно пора зробити якоюсь міні-пам’яткою ЮНЕСКО, а воркшопи Тижня актуального мистецтва проводити на лавочках в сквері: митцям  з Європи є чому повчитись в мітингарів-перформерів.

Якби хтось винайшов мануал з поведінки мітингарів на вуличних протестах, які співпали в часопросторі, то його книга стала б бестселером серед громадських кіл, як мінімум Львова.

Вони ж бо певні, що в єдності – сила, та на вуличних збіговиськах все інакше, просто навпаки. Вони хочуть, щоб їх почули, а самі перекрикують сусідів.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.