Театр здорового суспільства: останній проект Ірини Магдиш

Театр здорового суспільства: останній проект Ірини Магдиш

Андрій Бондаренко,  9 грудня 2015

Постановка опери “У пошуках короля Ліра” успішно показала значущість і вагу соціального театру.

"Привело мене нещастя, але зараз на сцені я була щаслива". Так прокоментувала свою участь у постановці соціальної опери "У пошуках короля Ліра" біженка зі сходу Олена Артіщева.

Ці слова виявляють головну суть проекту – знову дати відчуття приналежності до суспільства тим людям, які з тих чи інших причин опинилися за "лаштунками" соціального життя.

І вони також засвідчують, що цей проект, прем’єра якого днями відбулася в театрі Лесі Українки, безумовно удався.

Вже з перших секунд вистави стало зрозуміло, що на сцені Шекспіра та Верді посунули трохи убік. Святково вбрані люди говорили про "бурю", але власними голосами і власними словами. Не про негаразди британського середньовіччя, а про власні трагічні "бурі", яку кому довелося пережити. Старші актори розповідали про спогади з Другої світової, молодші – про свіжий досвід війни на Донбасі.

 

 

Далі заграв оркестр, співачки завели класичні арії Верді, але було очевидно, що історія покинутого всіма британського короля – це лише нагода задуматися над життєвими історіями реальних учасників дійства. Адже, у цей момент, усі вони були Лірами і від імені їх усіх цей трагічний король промовляв свої репліки.

 

 

Головних персонажів грали професійні співаки і актори, тож "соціальним" учасникам дісталася роль статистів. Але їхні не по-театральному живі вигуки та рухи звертали найбільше уваги і найбільше зворушували.

Тому, постановка, доволі якісно зроблена, швидше нагадувала святкову шкільну виставу, аніж справді оперу. Не випадково, мабуть, центральна сценічна декорація – конструкція, складена з коліс від інвалідних візків - справляла враження алюзії на новорічну ялинку. Та і початок грудня – це вже, безумовно початок зимових свят, що посилювало подібні асоціації. Такий собі вечірній "утрєннік" для дорослих.

 

 

Однак, саме цим постановка і підкупляла.

Адже, живий і більш ритуальний, аніж мистецький характер вистави, власне, повертав до ще античної концепції театру як важливої суспільної події. Важливого публічного дійства, мистецька складова якого виконує цього разу лише вторинну, підпорядковану роль. Дійства, завдяки якому сама ідея суспільства на якусь мить втілюється у всіх учасниках – і тих, що на сцені, і тих, що у залі.

Після прем’єри Ірина Магдиш, яка спів-курувала цей проект, поскаржилася на своїй фейсбук-сторінці на тих, хто після перегляду заявляв, що це, мовляв, не театр. З якоїсь вузької професійної точки зору, це дійсно складно назвати театром. Проте, можна пригадати, що саме таким театр був на початках, що це і є його витоки - служіння насамперед суспільним цілям, а не мистецьким.

Аби не займатися ревізіонізмом, можна просто сказати, що так, це теж є театр. Що театр – це багатогранне явище, яке може бути і, більше того, – повинно бути теж і таким. Такий різновид театру є часом важливішим від звичних нам театральних форматів.

 

 

Останнім часом ми забули, що театр – це не лише мистецький простір. Це також соціальний простір і має виконувати і соціальні цілі. Театральна сцена як ніщо інше пасує для того завдання, яке поставили собі організатори – включити у соціум знову тих, хто був виключений.

Символічний вихід із закулісся до публіки, на яскраво освітлений простір – це саме те, що деяким людям життєво необхідно пережити, аби знову відчути себе людиною.

І це саме те, що потрібно взагалі усім нам, аби знову відчути, що ми живемо разом у суспільстві, а в не кожен сам по собі.

Під час перегляду мені здалося, що статистична роль – це, все-таки, замало для цих людей, що можна було ще більше знехтувати професійністю і віддати їм ключові позиції у виставі. Однак, коли наприкінці піднявся на сцену, аби поспілкуватися з учасниками, то з’ясувалося, що самі актори думають інакше.

Так, Олена Артіщева, переселенка з Донбасу, запевнила, що абсолютно задоволена своєю позицією у виставі і не хотіла б займати якихось більш відповідальних ролей. Головне, що побула на сцені, побула серед молодих людей, що за словами пані Олени дуже важливо для людей її віку. "Привело мене сюди нещастя, але зараз я щаслива і вдячна від усього серця львів’янам. У мене тепер стільки друзів тут, що більшого не можна і бажати", запевнила пані Олена.

Теж вона розповіла, що вже не уявляє своє життя без друзів по театральній команді, адже за рік встигли дуже здружитися.

Те ж саме відчуває зараз і Анюта Писаренко з Університету третього віку. За її словами, "здружилися всі міцно і згадка тепер буде на все життя".

Підопічна геріатричного пансіонату Анна Іванисенко зізналася, що під час прем’єри занадто хвилювалася і виступила гірше ніж на репетиціях. Не встигла розповісти усе, що збиралася. Про те як під час війни молодь забирали в Німеччину, як жінкам було важко самим без чоловіків як їли лободу і крапиву. Про те, що сьогодні думає лише про одне – аби не сталася така ж сама біда. Але досвід на сцені дуже сподобався, "всі були дружними і старалися один одного підтримувати".

 

 

Відчувши на перегляді "Короля ліра" у театрі Лесі Українки силу соціального катарсису, хочеться сподіватися, що такі чи подібні проекти відбуватимуться і надалі, бажано регулярно.

 

 

Про проект:

Соціальна опера "У пошуках короля Ліра" прийшла до нас із Вроцлава. Це проект польського Фонду Ютропера (Опера завтрашнього дня) та відомого театрального режисера Міхала Знанєцького. Починаючи з 2013 року у Вроцлаві було поставлено кілька таких вистав за класичними п’єсами та операми, до участі в яких запрошували представників виключених соціальних груп - мешканців геріатричних пансіонатів, ув’язнених, людей з розладами психіки, сирот, представників національних меншин.

Як розповіла Варіантам колишня очільниця Управління культури міськради Ірина Магдиш, побачивши постановку "Короля Ліра" у Вроцлаві вона зрозуміла, що цей проект мусить бути реалізований теж у Львові.

Львівське Управління культури домовилося про співпрацю з комітетом фестивалю "Європейська столиця культури", який у 2016 році відбуватиметься у Вроцлаві. До справи взялися одразу і підготовка львівської едиції проекту відбувалася упродовж майже усього 2015 року.

Для Ірини Магдиш це був один з найважливіших проектів Управління культури цьогоріч, тож вона продовжувала опікуватися ним як куратор вже й після того як залишила свою посаду.

Адаптацією постановки Міхала Знанєцького до сцени театру Лечі Українки займалася польська режисерка та президентка Фонду Ютропера Зоф’я Довят. До участі залучили підопічних Львівського геріатричного пансіонату, підопічних Центру опіки для жінок у кризових ситуаціях, вимушених переселенців зі сходу та Криму, студентів Львівського університету третього віку. Усіх їх тренували польські та українські спеціалісти.

Музичний супровід забезпечували львівські оркестранти, зокрема студенти Консерваторії, які теж виконали кілька ролей. Головним голосом опери став 85-річний польський співак Єжи Артиш.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.