Попси попса (vol. 7)

Попси попса (vol. 7)

олександр ковальчук,  12 лютого 2016

Варіанти продовжують більш-менш традиційний огляд нетрадиційної львівської попси.

Хоча Львів вже давно не є культурною столицею України, але у ньому періодично дріботять та вовтузяться різні колективи, гурти, групи та виконавці.

Науці невідомо, що аж так вплинуло на підвищену активізацію львівської попси. Можливо, що це війна, але також, можливо, що це – агонія туристичного Львова.

Саме тому тут співають блюзи про велику любов, реагують на війну транзитом через Британію та вкотре розбивають собі чоло у різдвяних навколішках.

Павло Табаков "Я не можу тебе забути"

Львівський виконавець Павло Табаков вже не вперше перебуває на сторінках Варіантів у такій упослідженій іпостасі, але чи не вперше він постає на них романтичним та сором'язливим клоуном.

Табаков возкурив свою нову пісню пахощами приємними, словесами пафосними, стукотом серця закоханого, тобто звів собі пам'ятник самопомічний, тобто возвеличив, так би мовити, себе у комусь, тобто сягнув тілом якогось певного статусу.

Але увесь статус Табакова губить незнання нюансів та фрагментів мови закоханого. Коханець ні на мить не може бути смішним, тобто посміховиськом (хіба що він трікстер) в очах коханої, бо тоді заради чого вона витрачає свої найкращі роки з цієї нікчемою.

Звичайно, що любов та секс – це найсмішніше до чого додумалося людство, але для такого прозріння Табакову потрібен менш романтичний ракурс та принаймні іскорка іронії, ця посестра розуму та досвіду.

Так стає зрозуміло, що у кліпі "Я не можу тебе забути" уважний глядача має справу з тим, як недосвідчений Табаков галюцинує про недосяжну любов (про "Галю, приходь"), бо у такому посміховиському форматі, звичайно, що йому ніхто не дасть (ой ця стара історія про те, як він криком звіра хотів, а вона йому не дала).

Тобто уважний глядач розуміє, що має справу з дитячими фантазіями Павла Табакова кінця 80-х початку 90-х років минулого століття.

Апріорна фрагментарність спогадів дозволяє розбити новий кліп Табакова на: музику, лірику та, власне, відеоряд, щоб краще зрозуміти тобто гібрида, що утворився після табаковського поєднання коня та трепітної сарни.

Фрагментарність дозволяє Табакову робити свою версію блюз-репу, тобто схоже на те, що він нарешті прошарив, що нова поп-музика – це реп, а не старперний рок. Від року у його віці вже якось важко повністю відмовитися і тому саме для таких як він в історії світової музики є компромісні варіанти, наприклад, давніший репер Everlast (з 90-х) або ж модніший (сучасніший) репер Yelawolf.

І так, якщо зійти з речитативів Табакова десь на романтичний маргінес, то "Я не можу тебе забути" почне нагадувати "Ти подобаєшся мені" Віктора Павліка.

Якщо знову повернутися на речитативи Табакова, то мимовільно під його пісеньку хочеться читати: "сонце кидає згори палючим промінням" або "ти знаєш, як я за тобою сумую", тобто відразу зустрічатися з найбільшими хітами Тартака – "Буча-Чака" та "Понад хмарами".

Соромно, хіба нє, у такому віці косити під Положинського, але тут варто не забувати, що глядач та слухач зустрічається з дитячими (підлітковими) фантазіями Табакова.

Фрагменти тартакових пісень накладаються та переплітаються у спогадах Табакова, десь можливо, ближче до його настрою буде "Понад хмарами", де хлопці також журяться за дівчатами, але якщо подумати, то й "Буча-Чака" це також пісня про самотність, про радість від самотності, про радість холостякування (де можна фантазувати безмежно та вільно), про бажання чоловіка подуркувати, поки цього дитвацтва не побачило пильне око кобіти та принизливим поглядом вказало ліричному героєві на його місце, що так не варте її цноти, мейкапу та депіляції.

І хіба "Буча-Чака" не про зрадливу кобіту, давалку? Про таку її скурвлену поведінку, можливо, ще ліричний герой не здогадується, бо немає кому йому про це натякнути, але десь там у глибині вже починає щось прозрівати.

Бо про що ж тоді оці слова з пісні?

Там Бабина гора, у тій горі – нора,
Малесенька, сухесенька, зручнесенька діра.
На тій горі обідаю, у тій норі вечеряю,
А люди ту нору називають печерою.

Лірика пісні "Я не можу тебе забути" вже дещо краща, ніж попередній досвід Табакова з Бєгловим, і це радує. Лідія Лазурко молодець, але можна і треба краще та ліпше. До ідеалу вже близько, бо хлоп співає про кобіту словами, які написала кобіта, або, якщо розвернути цю ситуацію передом до лісу, то маємо бізнес з бажаннями жінки про те, якби вона хотіла, щоб про неї співав хлоп.

У кліпі Табакова можна місцями побачити архетипний кліп Кріса Айзека "Wicked Game" (Гелена Крістенсен – однозначна мрія усі підлітків початку 90-х), хоча зрозуміло, що ностальгійне наслідування Табакова таке дешеве та провінційне.

На початку, ще може здатися, щоб Табаков навіть вміє стібатися над своїми дитячим (підлітковими) фантазіями, бо коли обрізається така недосяжна дупа кобіти, яка наче старозавітний Саваоф, може привидітися Мойсею лише з-заду, щоб не обпалити його Своїм вічним вогнем.



Тут навіть є трохи садомазо, але та йой, як таке можна показувати побожним галичанам? Тут знову варто лише пам'ятати, що навіть за такої побожної репресивності місцевих палестин, фантазії Табакова вже дещо застарілі.

Яка у їх пластмасовому саунді може бути одержимість?  І він серйозний такий у тих любовних іграх, ніби маніяк, але це ж гра, фан. І тут знову варто не забувати, що це дитячі фантазії Табакова.



Але хлопчик кудись росте, про свідчать його алюзії на титри до True Detective, це ще раз так посполито зближує його з Everlast та Yelawolf, і це не може не тішити.

За відсутності в Україні адекватних постмодерністів місцевої культури (музики, зокрема) й Табаков згодиться.

Плесо "Зима"

Косплейчата Coldplay та Тома Йорка з його радіохедом, ці суворі хлопчики з Плеса вийшли на стежку війни, щоб внести й свою лепту в осмислення останніх подій у рідній країні.

Вони сидять на святому Томові з Йорка, ніби немовлятка на цицьці, і ніяк не можуть від нього відсмоктатися, хоча вже ніби здорові лоби. Це тільки інфантильна свідомість може додуматися поєднати британську клаустрофобію з українським народництвом, і це вже не перший такий гібрид у творчості колективу Плесо.

Хоча, якщо Вакарчуку можна, то чому Плесу – ні?

Лірика у косплейчат, звичайно, що шестидесятницька, і це ще той феномен для психологів, коли очевидці подій сьогодення намагаються описати їх досвідом півстолітньої давнини. Це, типу, неперервність страждань усіх українських поколінь чи свідчення того, що країна приречена на вічне причитання? Це все схоже на ескапізм у сиву давнину, тобто у дитинство.

І оте легендарне українське "колись прийде" а-ля "ще не вмерла", "ще нам усміхнеться". Не дія, а лише приречене бажання дії. Колись, але тільки не зараз.

У часи, коли навіть відвічні сопливці Coldplay побігли наздоганяти Daft Punk, а Том Йорк почав танцювати, ці потерчата й досі пасуться у своєму болоті, потупивши очі в підлогу, і ніби й не шугейз грають. Треба ж якось розширяти горизонти свідомості, час не той, щоб топтатися на місці.

Остап Дроздов "Бог ся рождає"

Після різдвяного гріхопадіння у 2015 році, відомий львівський ведучий Остап Дроздов знову явив українському народі свій пунктик на Різдві маленького Ісусика.

Усі знають, як Остап Дроздов любиться на минувщині, коли дивиться у майбуття, але у цій канонічній колядці він би міг дати більший градус інтелектуальної провокації, тим більше, що існує славна вкраїнська традиція перекривляння, пародіювання колядок (усі львівські геї так люблять православне Різдво, що то просто жахіття якесь).

А так Остап, хіба що обстьобує власне невміння співати (і навіть не скажеш, що це самоіронія), власне бажання співати (салют Табакову та Плесу). І то якесь самопокарання Дроздова, його приватна самопоміч собі, самобичування у місті биків та гопників. Остапові треба терміново більше любити себе.

Звичайно, що можна собі подумати, що він впав у депресняк від викривальної відповіді Тараса Возняка на його статтю, але на щастя Дроздова, капітульна голова Возняка дуже швидко капітулювала своїм колінопреклонінням перед фестівським рагульством у центрі Львова, і тим самим, моментально поховала усі свої інтелектуальні потуги в очах розумних людей.

Возняку також варто більше любити себе та цінувати.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.