Зміст статті

5 квітня 2016

Гордість та упередження: як львів'яни прийняли переселенку з Донецька

Переселенка Тетяна розповідає про упереджене ставлення з боку львів'ян, а також ділиться враженнями від культурної столиці України.

Почати з нуля

Тетяні двадцять два, вона – корінна донеччанка, проте вже півтора року живе й працює у Львові.

Вдома вона залишила матір, родичів та друзів. Бажання здобути вищу освіту в українському, а не у днрівському виші перемогло, відтак дівчина поїхала до Галичини, адже завжди мріяла колись пожити у місті Лева.

Втім переїхавши до Львова, Таня зустрілась із упередженим ставленням із боку місцевих жителів.

"Мене неодноразово питали, чому я поїхала з Донецька і приперлася до Львова. Також казали, якщо я сумую за домом, то аби я забиралася туди, звідки й приїхала. Мовляв, наші чоловіки, брати, хлопці мають їхати в АТО за тебе воювати, а ти тут по Львову розгулюєш. Їдь і теж воюй", – розповідає збентежена переселенка Тетяна.

Вона зауважує, що такі закиди у її бік робили не просто місцеві однолітки, а люди різного соціального стану.

Дівчину обурює таке ставлення, адже з дому вона втекла не від хорошого життя і наразі просто хоче освоїтися у чужому місті.

"Я сама на себе заробляю, сама ж про себе й дбаю. Натомість нічого від львів'ян не вимагаю й навіть не прошу, я лише пробую влаштувати тут своє життя. Що у цьому поганого?", – жаліється Тетяна.

Як зазначає радниця з питань внутрішньо переміщених осіб Міністерства соцполітики України Оксана Яковець, ставлення львів'ян до людей, що зазнали лиха та покинули все, втiкаючи вiд вiйни, є різним.

"Завжди потрібно зважати на людський фактор, адже скільки людей – стільки й думок. Особисто я зустрічалась із тим, що зaзвичай переселенці приходять i дякують за те, що  сусiди до них доброзичливо ставляться, часто навіть діляться продуктами із власного городу", – зауважує Оксана Яковець. 


Офіційно сьогодні на Львівщині зареєстровано 11 644 переселенців, серед них – 7 000 дорослих. Втім ця цифра не є остаточною, оскільки далеко не всі хочуть ставати на облік.

Та незважаючи на це жінка також знає і про упереджене ставлення до внутрішньо переміщених осіб.

"Чула про такий випадок, коли в Добротворі 14-літній хлопчик із Луганська вивісив із вікна великий прапор, на якому написав: "Бей бандеровцев". Тож, звичайно, саме такі випадки й провокують упереджене ставлення з боку галичан", – підсумувала Оксана Яковець.

Як розповіла Оксана Яковець, для переселенців на Львівщині зараз актуальними є дві проблеми: пошук житла та роботи.

"Забезпечення житлом відійшло навіть на другий план, адже здебільшого люди вже вирішили питання з помешканням шляхом оренди. А от проблема працевлаштування переселенців надалі залишається надто гострою, адже місцевий ринок праці, на жаль, не може задовільнити потреби цих людей, особливо зі Сходу, – підкреслила Оксана Яковець. – Вони всі, здебільшого, працювали на виробництві, а не у сільськогосподарській сфері чи сфері надання побутових послуг, де здебільшого зараз пропонують роботу". 

Пригоди донеччанки у Львові

Тетяна бувала у Львові раніше лише як туристка. Мандруючи містом, дівчина захоплювалась його архітектурою і затишними вуличками.

Проте як тільки вона оселилася у місті Лева її захват потрохи вщух. "Перше моє враження про Львів, коли я вже в ньому оселилась, було просто жахливим. Це все тому, що я натрапила на таких стереотипно мислячих людей, яких, певне, ще ніколи не зустрічала", – емоційно розказує дівчина.

Пригоди донеччанки розпочалися з львів'ян, у яких вона орендувала квартиру.

"У маминих друзів є тут товариші, які мали власну квартиру, але збиралися її продавати. Вони домовились між собою, що на місяць відкладуть її продаж, щоб ми з сестрою могли в ній пожити. Я ж не збиралася жити у Львові, оскільки їхала вступати на заочну форму навчання, дізнатися, коли сесії, і їхати назад додому. Проте вже після першого вступного іспиту мені зателефонувала мама і каже: "Вітаю тебе, ти нікуди не їдеш, бо залізницю підірвали, ведуться активні бойові дії, відтак ти залишаєшся у Львові", – продовжує Таня.

Дві львів'янки – мама і її дочка, у яких Тетяна з сестрою орендувала житло, просто "виїли їм всю душу".

Вони приходили без попередження практично кожного дня, причому в будь-який час доби – чи то о 8 ранку, чи то об 11 вечора, вимагали мало не доповідей про те, що саме дівчата робили, навіть якщо в цей момент їх не було в квартирі.

Більше того, дочка власниці почала нишпорити в особистих речах Тані та її сестри Лєри.

"Вона лазила у шафи, тумбочки, переглядала знімки на фотоапараті. Я не знаю, ці жінки, мабуть, думали, що я з сестрою водитиму хлопців на квартиру чи займатимуся чимось забороненим. Але кого ж нам було водити? Приїхали в чуже місто, нікого ж тут не знаємо. Я зауважувала, що речі, які я склала у сервант, у якийсь момент, вже лежали на ліжку. Звичайно, ми їх питалися, нащо вони це роблять. У відповідь нас робили дурниками, мовляв, що ви собі таке дурне придумали. От через таких людей починаєш думати, як у настільки гарному і затишному місті можуть жити такі люди?", – із роздратуванням питає Тетяна.


Таня: "Апогей настав тоді, коли ця власниця дізналась, що мама не могла передавати речі з Донецька через знищену залізницю. Тож ця тітка, захотівши проявити свою добродушність і щедрість, принесла нам із сестрою мішок із одягом та взуттям, який вона купила ще за часи Радянського союзу: старі чоловічі піджаки, велетенські спідниці, сорочки та блузки, що тхнули так, ніби вони років десять лежали в шафі. Я на власні очі бачила, як на підошві босоніжок було написано: "Ленінград, 42 рублі".

На щастя, великих труднощів із роботою у Тані з роботою не виникло.

Через деякий час дівчина дізналася, що в одному львівському інтернет-виданні є вакансія журналіста. То ж не думаючи довго, вона пішла на співбесіду.

"Зараз я собі думаю, що просто опинилась у правильному місці у правильний час. Хоч я журналістикою ніколи не займалась, але в університеті вивчала суміжні з цим фахом предмети. Та й сама я така людина, що швидко всьому вчиться. Тож близько року я працювала журналістом", – пригадує, усміхаючись Тетяна.

Але сестрі дівчини, Лєрі, з роботою пощастило значно менше: незважаючи на те, що вона – економіст із червоним дипломом, роботи у Львові донеччанка так і не знайшла.

"Часто роботодавці казали, що в неї хороший досвід роботи, гарні знання з української і російської мов. А потім: ми вказували, що зарплата 3500 гривень, але ви ж самі розумієте, що ви з Донецька і максимальна зарплата, яку ми можемо запропонувати, це 1500 гривень. Саме так прямо і казали! Тож пробувши у Львові місяць, Лєра повернулась додому, бо хотіла кар'єрного росту, а не просто працювати офіціанткою", – наголосила Таня.

Тетяна залишилася у Львові сама, але вона зізнається, що їй зовсім не було страшно. Єдине, що її постійно турбувало, – думки про маму та сестру.

Втім, як виявилося згодом, переживати довго не довелося, адже центр Донецька, де власне й живе мама Тані з її сестрою, ніколи не обстрілюють, відтак він залишається неушкодженим.

"Моя мама працює в Донецьку викладачем у школі на дві повні ставки. Коли ж дізнавалася про роботу за фахом у Львові, то тут її могли працевлаштувати на півставки чи навіть на третину ставки, тобто за 500 гривень на місяць. І звичайно, це абсолютно невигідно у фінансовому плані. Їй залишилось близько п’яти років до пенсії. Тому мама каже, що цей час пересидить у Донецьку, а оформивши пенсію, виїде", – підкреслює Тетяна.

Працюючи журналістом, Таня паралельно ще й навчалась на заочному відділенні в ЛНУ ім. Івана Франка.

Втім, навчання дівчині не далося легко, оскільки програма, яку вона вивчала у Донецькому університеті, дуже відрізнялась від львівської.

Дівчині доводилось чимало часу просидіти за підручниками, надолужуючи пропущене.

Але як зауважила Тетяна, викладачі поставилися до неї з розумінням й давали всю необхідну літературу.

Львівські панянки проти донецьких прислужниць

Найбільше Таню вразили не труднощі, які її спіткали у Львові, а самі містяни, зокрема жінки, у яких вона з сестрою орендувала помешкання.

За будь-якої нагоди вони нагадували їй, що дівчина тут чужа, а також не вписується у поняття "поважної львівської панянки".

"Оселившись на квартирі, ми з сестрою запропонували сусідці за певну суму випрати нам рушники і постіль, які були просто чорні від бруду. Через десять хвилин нам дзвонять власниці й просто не своїм криком починають горланити: "Що ви нас соромите на весь Львів? Яке ви маєте на це право? Та ваш Донецьк все життя стояв на колінах і просив їсти! У нас тут – шляхетні пані, горді і послушні, а ви як ті кухарки дешеві бігаєте по сусідах і просите попрати вашу брудну білизну", – злісно розказує Тетяна.

По-особливому вищезгадані жінки намагались донести донеччанкам, якими повинні бути ті львівські пані, та й взагалі, що таке культурна столиця України.

"Одного разу ці власниці сказали нам зі сестрою: "Доведеться вам показати наш Львів, аби ви розуміли, де ви тепер знаходитеся", – глузливо веде далі Таня. – А культурна програма від них виглядала так: нас із сестрою водили по всіх закладах мережі "Локаль", і обов'язковою зупинкою в кожному з них були туалети, бо, за їхніми словами, в Донецьку таких немає. Це був просто жах! Такого сорому я ще в житті не відчувала! При цьому вони наголошували, що вбиральня – лице домогосподарки. І в цей момент я згадала, як із кришки унітазу в їхній квартирі я зчищала засохлі людські продукти життєдіяльності", – з огидою згадує дівчина.


Таня: "Для українців Львів малюють таким собі культурно-релігійним центром. В силу свого місця роботи я склала уявлення про релігійність львівської молоді. Те, що вони можуть говорити, що ходять до церкви, одружуючись, вінчаються у храмі, це одне. А коли в розважальному закладі ти бачиш, як розпусно себе ці люди ведуть, то аж гидко стає від такої "релігійності".

Зараз Тетяна працює в одному з караоке-клубів міста.

Зважаючи на теперішню роботу, вона побачила нічне життя культурного Львова та його золоту молодь.

Як зауважує дівчина, львів’яни і донеччани – дуже різні, перш за все, ментально.

"Наша різниця у ментальності дуже велика. Перше, що кидається в очі, це те, що львів'яни є дуже допитливими і страшенно люблять попліткувати. У Донецьку теж є любителі пліток, але здебільшого там нікого не хвилюють чужі проблеми, бо в кожного своїх клопотів вистачає", – підкреслює Таня. 

Про різну ментальність галичан та переселенців зі Сходу говорить і радниця з питань внутрішньо переміщених осіб Міністерства соцполітики України Оксана Яковець. 

"Як я зауважила, люди зі Східної України і Західної дуже різняться за своєю ментальністю. Проте, незважаючи на ці відмінності, нам потрібно допомогти переселенцям інтегруватись у наші громади. Адже люди, свідомі й адекватні, приїжджають до нас на Львівщину і хочуть почуватися спокійно та впевнено. А це залежить не тільки їхньої поведінки тут, а й від того, як ми їх приймаємо", – констатує жінка.

Відтак, поспілкувавшись із Тетяною та дізнавшись про її історію інтеграції у галицьку громаду, Варіанти вирішили опитати пересічних львів'ян, як вони ставляться до переселенців.  

Переважна більшість опитаних, яким більше п'ятдесяти років, відповіли, що вони досить позитивно ставляться до такої категорії громадян, пояснюючи, що їх варто підтримувати, оскільки їх спіткало велике лихо.

Однак слідом за цим твердженням містяни зауважували, що на теплі взаємини можуть розраховувати лише ті внутрішньо переміщені особи, які не займаються злочинністю, не ставлять себе вище від інших та не вимагають від інших бозна-що.


"Вони такi ж громадяни України, як і ми. Якщо вони адекватнi, приїжджають пiднiмати нашу економiку, то я нічого проти них не маю", – так описав своє ставлення до переселенців львів'янин Корнякт (64 роки).


"Звичайно, що з Криму люди були змушені втiкати. А до людей зi Сходу можна по-рiзному ставитись. Хтось утік з Донецька та Луганська, бо не хотів із військовими боронити свій дім, а натомість наших львiв'ян туди забирають, котрі зазвичай культурні, освiчені, порядні сім'янини. Вони там гинуть, а це також неправильно, – розказує 62-річна Марія Михайлівна. – Але й самим переселенцям нелегко тут. Ми можемо якось допомогти їм кілька місяців, а далі як? У нас теж роботи немає".

Менш категоричною виявилась львівська молодь, яка розділилась на два табори: перший – також підтримав думку, що до переселенців як таких потрібно ставитись позитивно, якщо вони не дозволяють собі зайвого.

Другий – навпаки виступив за те, що до таких людей варто ставитись лише доброзичливо й по можливості підтримувати. 

"У мене є багато друзiв переселенцiв, з ними дуже цiкаво. Вони добрі люди, які підтримують єдність України, гарно вчаться і ведуть себе як громадяни своєї держави", – зазначила 22-річна студентка Софія.


Таня: "Врятувало мене те, що на всіх роботах, на яких я працювала у Львові, завжди був хороший колектив. Ці люди завжди мене розуміли і підтримували. Причому на жодному місці роботі я не розмовляла українською мовою. Не тому, що я її не знаю, а тому, що я виросла в російськомовній сім'ї і привикла до російської. Мені ніколи не дорікали через це, навпаки казали: "Якщо тобі зручніше говорити російського, то говори нею".

Сама Тетяна вірить, що саме молодь стане рушійною силою, яка знищить упереджене ставлення львів'ян до переселенців.

"Моя надія – це молодь, яка має значно ліберальніші погляди, ніж старше покоління. Зараз східні студенти із західними можуть досить легко порозумітись, знайти спільні теми для розмов, подружитись. У молоді сьогодні є більше спільних поглядів та вподобань, тож саме вона може щось змінити та нарешті розвінчати популярні стереотипи", – підсумовує переселенка Таня.

P. S. Через особисті причини наша героїня побажала залишитися анонімною. Зважаючи на це її ім'я є вигаданим.

Лонґрід підготовлено в межах проекту "Голос місцевих ЗМІ", що фінансується Європейським Союзом.

Автор: Наталя Антонишин