Маленький шедевр неполіткоректного та аналогового гумору від стендап-коміка Louis C. K.
Поміж щоденної навали різноманітних серіалів, які відразу забуваються і щезають з горизонтів, Horace and Pete вирізняються, наче Гуллівер поміж ліліпутів.
Десь лише приблизно близько до такого рівня з нових серіалів ледь-ледь підбігає хіба що Hap and Leonard, хоча, звичайно, не варто забувати, що є другий сезон Better Call Saul.
Колоритний Horace and Pete значно кращий, повноводніший та глибший, ніж попередній і більш відомий серіал Луї Сі Кея, сюрний сітком Louie. Історія кількох поколінь у сімейному барі десь у Брукліні набуває виразно романної форми і цим, наприклад, нагадує позаминулорічний мінісеріал Olive Kitteridge Лізи Холоденко з Френсіс Макдорманд у головній ролі.
Сторічний нью-йоркський бар, цей затишний заповідник старомодності, ця маленька патріархальна оаза з такою ядучою неполіткоректністю відстежує та стібе усе актуальне (тут навіть останній сезон Homeland якась повість минулих літ), що рухається та снує навколо неї, що інколи може навіть засоромитися сітком Veep від самого Армандо Януччі (In the Loop, The Thick of It), а інколи й минулорічний хіт The Brink, цей модернізований послідовник Голого пістолета та Гарячих голів (один, до речі, з прикладів того, як варто адаптовувати традицію до нових форм для такого серіалу як Останній москаль, де тупим копіпастом намагаються засунути Кавказьку полонянку у карпатські гори).
Домашня атмосфера серіалу Луї Сі Кея, цього олдскульного бару з постійними клієнтами на улюблених місцях, десь поблизу канонічного британського сіткому Black Books.
Це традиція, це стара школа, і так вже майже не роблять.
Стів Бушемі (Підпільна імперія) в ролі Піта, Еді Фалько (Клан Сопрано) в ролі Сілвії.
А феноменальний Алан Алда в ролі дядька Піта.
А легендарна Джессіка Ленг в ролі Марші, яка без слів вбиває одними поглядами.
У цьому сіткомі більше телеспектаклю, тут суцільні монологи та діалоги (особлий пік – третя серія про стосунки невістки та свекра).
Театральність висить у цій трагікомедії у всіх серіях, де навіть є люб'язний антракт, і обов'язково вистрілює в останній серії, де перша частина перевертає усе з ніг на голову та багато чого пояснить (аж до повної ненависті до мудацької поведінки персонажів Сі Кея (з творчим закосом під Джина Хекмена) та Бушемі), а друга кульмінує в цілковитій темряві.
Патріархальність сторічного бару обов'язково має змінитися або зникнути (вона ще може стати музейною цінністю) у Нью-Йорку (у новому світі), і тому невипадково наприкінці тут лишається лише прагматичний жіночий світ, бо Каїн має вбити Авеля і збожеволіти (особливо перед Пасхою).
Минуле наздоганяє та руйнує чоловічий світ Хораса і Піта, але як світиться і молодшає героїня Еді Фалько після перемоги раку (потенційної метафори спадкової патріархальності), ніби це не вона (жінка Тоні Сопрано), юна Кейт Гадсон у Майже знаменитих.
У цій нью-йоркській енциклопедії маленької людини море антиклерикальності, сексизму (два різні світи в діалозі Піта та дядька Піта про мінети та кунілінгуси), расизму, гомофобії (хоча гірше усього цього може бути тільки задрочена хіпстота), тобто різноманітності життя у всіх його кучерявих проявах, тобто любові до малих цих (якраз перед Пасхою).
Кожна серія тут розходиться на цитати, як то діалог про милий та усміхнений секс у Обами з Обамою (у Барака та Мішель).
Суперечка ліберала та консерватора.
Дискусія про аборти.
Авторська інтерпретація біблійної історії про Содом та Гомору.
Ресторанна зустріч Піта та Дженні
Дядько Піт та дівчатка з Азії.
Тут вже немає сюрності, відмороженості та хворобливої незручності як у Louie, Луї Сі Кей у Horace and Pete, ніби Буковські, з особливою любов'ю та ніжністю малює малих цих грішних з Великого яблука теплими фарбами.
Прекрасний новий світ може тільки плакати за ними.
фото: polygon.com