Іліада нашого часу

Якщо перші епізоди "поттераіни" (і книги, і фільми) виглядали як мила стара-добра казка з елементами детективу, то ближче кінця вся історія перетворилася на темну і трагічну епопею з елементами екзистенційного нуару. Такий відхід у бік дитячої "достоєвщини" зрештою спрацював як особливий наративний прийом "ніч найтемніша перед світанком" та лише підкреслив вагу остаточної перемоги добра.

Втім, підваження наївної доброти казок останніми роками стало відчутним трендом у кіно-поп-культурі. Навіть екранізації дитячих коміксів стають дедалі похмурішими та дорослішими, а увагу режисерів привертають не солодкі інтерпретації казкових сюжетів від Шарля Перро, а набагато жорсткіші версії від його барокового попередника.

Традиційно (тобто упродовж другої половини минулого століття), у світовому масовому кінематографі світло і темрява розподілялися в окремі жанри. З одного боку – діснеївські казочки, з іншого – криваві хорори. Кожен міг обрати, що йому більше подобається. Посередині існували, відповідно, і проміжні варіанти з тією чи іншою мірою світла і темряви. Але важливо, що всі ретельно дотримувалися своєї ролі та використовували лише чітко дозволену форматом порцію зла чи добра. Лише так зване "незалежне кіно" постійно намагалося підкинути глядачам якусь чорнуху, компенсовуючи загальне рівняння на позитив.

Тоді як зараз загальні правила починають широко порушуватись – зомбі-страшилки розповідають нам про любов, а казкові блокбастери зізнаються у безсиллі добрих героїв.

Новий тренд з'явився чітко на початку нинішнього 21 століття. Якщо ще головний блокбастер 1999-го року, Матриця демонстрував глядачам звичну схему принципової непереможності світлих і правих сил, то у продовженнях, знятих вже у 2003 році панує зовсім інша атмосфера заплутаності і обмеженості.

І якось невипадково екранізація найвідомішої похмурої і трагічної казки 20 століття, трилогії Дж. Р. Р. Толкіна Володар перснів була розпочата лише в 2001 році.

2001 рік маркує прихід нового 21 століття не лише календарно. Нью-йоркська трагедія 9/11 справді засвідчила настання нової епохи та втрату звичних орієнтирів. Знищення веж-близнюків несло в собі достатньо очевидний месидж для усього західного світу – цей світ набагато жорстокіший та безглуздіший, аніж звикли вважати мешканці модерних держав-добробуту.

Кожна спільнота має свій епос (і не обов'язково один), який виконує роль такого собі культурно-соціального компасу. Хоча ми звикли сприймати масову культуру як суто розважальну машину, вона продовжує задавати головні норми соціального життя, як і тисячі років тому.

Для греків бронзової епохи таким компасом слугували перекази, зібрані Гомером у "Іліаді" та "Одіссеї", для середньовічної аристократії країн Заходу – цикл легенд про короля Артура чи пісня про Роланда, для радянських комуністів – роман "Як гартувалася сталь" Ніколая Островського.

Якщо говорити про післявоєнну епоху глобальної мас-культури, то таким епосом можна назвати увесь корпус розважального кіно, з його детальним жанровим поділом. Звісно, якісь окремі фільми могли мати особливе епічне навантаження, але суть цього корпусу якраз і полягає в тому, що дзеркало епосу було подрібнене на тисячі уламків. Культурний текст розділився на безліч фрагментів, спеціалізованих на тій чи іншій грані соціального світосприйняття. Тіло епосу перетворилося у пункт прокату відео-касет, де кожен міг підібрати собі видиво під поточний настрій чи психологічний момент.

Епічність масової культури, тобто її принципова здатність формувати понад-людський мета-горизонт, в результаті витекла крізь пальці (чи, точніше, повіки). Місце головного епічного наративу розмитого безліччю жанрів та під-жанрів зайняла просто уява, що пропонувала якусь пласку, по-дитячому наївну картину світу. Звичайно ж, який символічний світогляд міг би виникнути із безладного почергового споживання ідеально запакованих комедій, бойовиків, хоррорів, трилерів та мелодрам?

(Згадаймо вперті намагання Квентіна Тарантіно створити полі-жанровий вівтар трешовому кіно та повернути втрачене відчуття кіно-міфу. Однак, Тарантіно – це, за визначенням, самотній воїн у полі, упертий сектант).

Схоже, що нова епоха, народжена 9 вересня 2001 року, помалу вже починає проявляти свої поп-культурні обриси. Відродження формату телесеріалів та потреба у довгих історіях можна трактувати як один з її вісників, поряд з модою на похмурі казки.

І, власне, серіал Гра престолів претендує на роль прото-епосу цієї нової епохи.

Телеверсія фентезійної епопеї Джоржа Мартіна на перший погляд просто піддає деконструкції звичний жанр героїчної казки, витравлює її стереотипи зсередини. Казкова історія Семи королівств спочатку обіцяє занурення у знайомий світ принцес, лицарів та драконів, плаща та магії, меча і сандалу. На рівні окремих серій так, можливо все і виглядає. Однак, чим далі розкручується серіальна оповідка, тим більше збентеження відчуває глядач. Героїчні королі та лицарі тут раптом помирають всередині історії, а їх місце займають нові персонажі; магія тут таки діє, але зовсім не так, як потрібно; добрі, але слабкі герої страждають, тоді як злі і сильні торжествують. Одним словом, практично усе, чим ми звикли тішитись у казках, тут поступово нищиться та висміюється.

Гра престолів немовби кидає казкові сюжети та казкових персонажів у м'ясорубку "реальної політики" та з насолодою відраховує нескінченні лящі колективному Дон-Кіхоту.

Ні Володар перснів, ні Гаррі Поттер у своїх кіноверсіях насправді так і не наважилися вийти за межі "доброї казки", а лише зробили вигляд, що по-дорослому "здатні на все". Тепер Гра престолів із задоволенням тицяє фанів цих кіноепопей носом у їхні рожеві соплі і дає поколінню, що виростало на щорічних прем'єрах Гаррі Поттера, шанс нарешті подорослішати.

Задля справедливості слід зауважити, що толкінівський "Володар перснів" потенційно ближчий до Гри престолів, аніж до джексонівської кіноадаптації, яка не змогла повністю передати бруд, піт і кров літературного оригіналу.

Джорджу Мартіну пощастило більше. Його твір у мас-культурній інкарнації теле-шоу виконує прогресивну функцію відновлення адекватного балансу між реальністю та ілюзіями. Гра престолів ніби повертає нам, як споживачам поп-культури, доросле ставлення до життя. Одночасно і розважає, і нагадує, що розваги та дозвілля – це лише коротка мить у безжалісній боротьбі за краще існування, що життя – це насправді брутальна і малоприємна річ, якщо глянути на нього трохи довшим поглядом, аніж ми звикли.

Власне, довгий погляд – це дійсно сильний бік серіалу у його представленні загального круговороту ілюзій та марних дій. Те, що ми можемо сприйняти за тріумф добра та позитиву, виявляється зрештою лише випадковим моментом у загальному хаосі. Революції, війни, перевороти, мир, процвітання – усе це має мало значення у довгій перспективі. І ще менше у перспективі короткій, з точки зору зусиль конкретної людини.

У результаті Гра престолів пропонує сучасному глядачу цілком новий набір культурних норм та кодів, які можуть стати у пригоді у новій епосі хаосу, постійних загроз та непевності.

Реалістичний підхід Гри престолів та відкрита розмова про брутальну природу нашого світу завдає відчутний удар казковим умовностям, але цілком узгоджується із першоджерелом усіх казок – із давніми епосами.

Ми звикли до літературних версій старовинної усної творчості, зведеної до м’якотілих дитячих байок. Однак, якщо почитати класику жанру – починаючи від тієї ж "Іліади" і закінчуючи історіями Джамбатіста Базіле, то можна зануритись у той самий світ непевності, мінливості, підступної випадковості та насилля, що ми бачимо і у Грі престолів.

Головний пафос класичних епосів можна сформулювати як підкреслення роздертості людської істоти між безжалісною жижею матеріального світу та неіснуючою вічністю метафізичного і надлюдського.

Хаос матеріальності рано чи пізно перемелює будь-яку спробу людини встановити у ньому порядок божественного. І йдеться не лише про смерть окремої людини, а й про символічні цінності – дружбу, вірність, злагоду, мир.

Тому, окреме завдання епосів полягає у тому, щоб показати на певних прикладах можливість якоїсь адекватної поведінки у надзвичайно складних і мінливих умовах реального світу.

Коли приходить реальне бачення тієї м'ясорубки, якою є наш світ, постає питання – а що далі? Так, зло переможе, всі помруть і набагато раніше, ніж сподіваються. Але що ми все-таки можемо зробити в такій програшній ситуації?

Епос показує певні зразкові шляхи проживання своїх прикрих долей, так, щоб все-таки залишався шанс перемогти смерть та зло. Якщо перейняти у 20 століття звичку до жанрової каталогізації, то епос можна віднести до жанру "християнського нуару".

Таким чином, Гра престолів з одного боку знущається над наївністю масової культури минулого століття. А з іншого – намацує обриси того жанру, який має в тисячі разів довшу історію, ніж кіно і телебачення. І, з огляду на це, іншої альтернативи для Гри престолів (та подібних теле-експериментів) немає. Якщо ми вже усвідомлюємо жорстокість та випадковість матеріального хаосу, то мусимо і дати відповідь на запитання – і що тепер? А це вже питання, на які ні екзистенційні романи, ні журнали для дорослих, ні хоррори, ні підручники "філософії за 50 хвилин", ні інтелектуальне кіно не можуть дати нормальної відповіді. Нормальну відповідь дає саме епос. Цей жанр просто має набагато більший досвід для подібних речей. Адже, наша культура не перша, яка задається цим питанням.

Не випадково, на кінець шостого сезону Гри престолів головні персонажі, які дожили до цього часу, починають нарешті набувати не знаної їм раніше твердості. Дейнеріс Таргарієн, Джон Сноу, Ар’я Старк, Сандор Кліган, Теон Грейджой – кожного з них вже насправді убили. Вони ожили знову лише для того, щоб задатись питанням – а що далі? Що далі після страждань, після ілюзій, після смерті? Далі їх чекає битва з мертвяками і це вже не реальний світ, це метафізика та потойбіччя, які нарешті повертаються до масового глядача не як хоррор, а як довга, довша ніж діккенсівська, історія боротьби людей за право бути людьми. Ця історія і справді дуже довга. Тому, зрозуміти її сенс ми можемо лише на прикладі епосу. Чи серіалу.