Богдан Бернадський: Волинь – рай для шпигунів
Розмова з кандидатом історичних наук, доцентом кафедри теорії та історії держави і права Університету "Крок" Богданом Бернадським.
Невимушена розмова за чебуреком представників Варіантів: Ірина Марушкіна (ІМ), Андрій Бондаренко (АБ), Олександр Ковальчук (ОК) з істориком Богданом Бернадським про спецслужби, розвідки і контррозвідки: України, Росії, Російської імперії та Австро-Угорщини. Популярно, легко та весело.
Характеристика на Богдана Бернадського
Бернадський Богдан Васильович. Кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права Університету "Крок".
Народився у смт. Локачі (Волинська область). Вивчав історію та правознавство у Львівському національному університеті імені Івана Франка.
Істинний історик. Характер – життєрадісний, стійкий. З колегами підтримує добрі стосунки. Бездоганно виконує свій історичний обов'язок.
Нещадний до ворогів України. Чудовий спортсмен. У компрометуючих ситуаціях ніколи не світився.
Автор публікацій (вибірково): До питання про об'єкти контррозвідувальної діяльності спецслужб Російської імперії на початку ХХ ст.; До питання про правове регулювання захисту державної таємниці у роки Першої світової війни; "Українське питання" у роки Першої світової війни (крізь призму політичної поліції); Забезпечення секретності при проведенні мобілізації Російській імперії у 1914 році.
Частина перша, де Варіанти та Богдан Бернадський блукають шпигунськими долинами та узгір'ями, голлівудськими маргінесами, марксизмом, ленінізмом, Домонтовичем та В'ятровичем. Згадують Штірліца, Януковича та услід за мудрим Соломоном констатують, що немає в історії України нічого нового під сонцем.
(ІМ): Ти тривалий час займався історією Першої світової війни, а зараз нібито розширив сферу зацікавлень.
Так, зосередився на історії спецслужб.
(ІМ): Зараз для того всі умови. Розсекречують архіви, оприлюднюють імена агентів.
Це не дуже розумно. Передусім, з практичної точки зору. Бо хто схоче співпрацювати зі службою, котра оприлюднює імена своїх агентів? Я вже не кажу про внутрішньополітичну стабільність.
Скажімо, з особистого. Мій двоюрідний дід – Віталій Іванович Масловський працював в Інституті суспільних наук.
Згодом, під час певних змін у моїй біографії, я познайомився з доносами, які на нього писали "колеги" з цієї установи та Львівського політехнічного інституту – нинішні совісті нації.
Про те, який він підпільний бандерівець, ледве не агент закордонних частин ОУН, глибоко законспірований, який виконує їх завдання.
Це було б цілком нормально, якби відповідало дійсності. Ну, дізнались радянські патріоти про замаскованого ворога, і проінформували кого слід.
Але це все було брехнею, оскільки дід був переконаним комуністом, який, щоправда, обурювався русифікацією та виступав проти інших перегинів.
Коли Горбачов відвідав Львів, то спільно з УКДБ у Львівській області розробили цілий комплекс оперативних заходів, аби не допустити, щоб Масловський задав якісь незручні питання Горбачову.
Коли у 1991 році в гуманітарній науці почались чистки, то він поглядів змінювати не побажав, тому його й звільнили. До речі, в історії Інституту українознавства ім. Івана Крип'якевича НАН України (цей заклад зараз так називається) вони самі так про це й написали.
Зараз уся та публіка прекрасно себе почуває, вони всі такі білі та пухнасті. І головне, вистачило ж фантазії. Хоча й вони розповідають про те, як їх пригноблювали.
Прізвищ я називати не буду, ці люди, здається, ще живі. Єдине, можеш звернути увагу на те, що коли я зустрічаюсь з львівською інтелігенцією, то з деякими людьми принципово не вітаюся, не подаю їм руки. Їх це зовсім не дивує, ймовірно, вони здогадуються чому.
А архів В. І. Масловського, після його смерті, я забрав до себе. Там дуже багато абверівських та інших документів. Став вивчати. Так розширив і тематику, і хронологію.
(ОК): А як з'явився Тичина у архівах?
Я перебирав фотографії бабці. Мене товариш попросив виставити у ФБ партизанське фото, бо я якось йому розповідав, що від рідного діда залишилась одна фронтова фотографія.
(ОК): У партизанах де? У Ковпака, Мєдвєдєва, Бринського?
Так, у Бринського, у "Дяді Петі". Товариш каже, що це унікальна фотографія, бо зрозуміло, що у партизан не було можливості робити селфі. Я поїхав на Ковельщину, став шукати, одночасно переглядаючи багато інших фотографій.
Дивлюсь фотографії 70-х початку 80-х, не надто доброї якості – а обличчя нібито знайомі.
Я їх відклав, бо це точно не родичі, але десь я цих людей бачив. Мамі показую: "Хто такі?" А вона: "Як так, соромно?"
І давай перераховувати: Олесь Гончар, Юрій Косач, Павло Загребельний тощо. Це мама з ними спілкувалась.
(ОК): І що вона про них розповідала?
Я ці фото відносно нещодавно знайшов і ще не розпитував. Нехай буде час.
Просто вона згадала про те, як вони приїжджали до Луцька, як їх зустрічали, а детальніше вже пізніше розпитаю. А як розпитаю, то у ФБ це викладу.
У нас родина взагалі творча. Рідний дід, скажімо, товаришував з Вандою Василевською, писав вірші. Потім, коли сидів у тюрмах і в концтаборі "Береза Картузька", то вона йому допомагала.
(ІМ): То Ти спадковий лівак. Можна так сказати чи ні?
Оцей дедывоевальный принцип вважаю повною нісенітницею. Казати, що я за буратін, тому що мій дід був за буратін і прадід був за буратін, то це трохи смішно.
Це непереконливо і ознака того, що людина повністю позбавлена власної думки. Вона сама повинна все сприймати.
Он за Лугандон зараз воює онука генерала УГА, а за нас – нащадки комісарів.
Якщо говорити про дедовоевальный принцип, то один з моїх родичів служив у царській контррозвідці, а згодом – у Державній варті Скоропадського.
Рідний прадід був царським офіцером, то що мені тепер – з Ніколашкіним портретом бігати та "Боже, Царя храни" співати?
Інший родич був бандерівцем (сотником в УПА). І що, з Бандерою мені бігати? Також трохи не комільфо. А рідного діда ті ж бандерівці заочно засуджували до смертної кари.
То з чиїм портретом мене врешті-решт бігати?
Треба вмикати власний розум і вибирати ту ідеологію, яка тобі особисто подобається з тих чи інших причин.
(ІМ): І яка ідеологія Тобі подобається?
Критерієм має бути переконливість та науковість. Найбільш науковою та найбільш переконливою на сьогоднішній день залишається теорія Маркса з певними, звичайно, поправками, бо він писав ще в другій половині 19 століття.
Час пішов далеко вперед, але суспільні закони анітрішки не змінилися. Це як історія з Ньютоном, який відкрив свій закон ще у 18 столітті. Триста років минуло, все – можна не визнавати закон Ньютона, можна написати отакезну книжку і пояснити чому я не визнаю закон Ньютона.
Переконливо написати і мільйони людей в неї повірять. Але якщо після цього вилізти на якусь башту і з неї зістрибнути, то однаково розіб'єшся. Тому що Закон земного тяжіння нікуди не щез.
Так і Маркс. Він відкрив цей закон (закони розвитку людського суспільства та еволюції людського суспільства). І те, що зараз відбувається, щодня дивишся у вікно, то так й хочеться сказати – а дідусь Маркс був правий.
(ІМ): Андрій у нас також лівак.
Схоже, що має шкідливу звичку читати.
(АБ): Тільки я для себе увесь час думаю, що ж там змінювалось, бо людина залежить від контексту за Марксом. Світ зараз змінюється і було б добре якби хтось мудрий пояснив, що змінилося у порівнянні з тими часами і що це означає.
У 1917 році стався збій. Маркс того не передбачав.
(ІМ): Леніна?
Так. Що так швидко станеться революція, розпочнуться соціалістичні перетворення, і ще й де – в Росії – найбільш дикій та відсталій з усіх імперіалістичних країн. Йому таке навіть у страшному сні не снилося.
(ІМ): Тобто ми помилка?
Ні, збій.
(АБ): Фальстарт.
Так, фальстарт. Більш прогресивна нова соціально-економічна система, але в значно відсталому середовищі, ніж те, яке описував Маркс.
І там розпочалися такі перетворення, що оцей вчорашній лузер (Радянський Союз) почав переганяти передових гравців.
Розпочалось змагання двох систем, і лідери побачивши, що вони накануне грандиозного шухера, як казав пан Попандопуло, розпочинають соціалістичні перетворення вже в себе, не чекаючи революції.
Соціалістичний проект зрештою гине, тому що фальстарт. І тепер капіталізму вже немає потреби маскувати свою суть, з кимось змагатися, він знову монополіст, і знову з'являється те, про що писав радянський агітпроп – звіриний оскал капіталізму.
Його не було раніше, не було потреби його демонструвати, тому що вже надто неприємно він виглядає. А тепер йому немає чого боятися.
І зараз знову, варто тільки подивитися на міжнародні відносини, то те, що відбувається, можна назвати одним реченням – імперіалізм, як вища стадія капіталізму. Стаття така, до речі, у Леніна була.
Зараз ми повертаємося на ті ж позиції.
Те, що зараз відбувається в україно-російських відносинах можна порівняти з іспансько-американською війною чи англо-бурською. Щось схоже з певними нюансами. Боротьба не за ресурси, а за політичний вплив, за політичний стандарт та геополітичні позиції.
У цьому сенсі певне краще говорити про іспансько-американську війну, бо англо-бурська – це все ж ресурси, колонії.
Росія побачила втручання іншого імперіалістичного хижака на свою вотчину, її це образило, і вона ломанулася відвойовувати "своє". Усе те, що було наприкінці 19 століття. І далі що ми бачимо: союз борьбы за освободжение робочего класса тощо.
(АБ): Проблема у тому, що всі ці марксистські штуки дуже вже експлуатовані та експропрійовані. І вся ця риторика настільки примітивна, бо Росія нічим не краща за Америку, але вона ніби за емансипацію, хоча це вже смішно.
Це така ж імперіалістична країна, не така, звичайно, бо потугу Росії з Америкою не порівняти, тут, як кажуть, хижак з досвідом.
(ОК): Якщо на секунду повернутися до письменників (та спецслужб), то у випадку з Домонтовичем уже все зрозуміло?
Так, тут усе зрозуміло, він був агентом. Спочатку висвітлював настрої української інтелігенції, а далі, його передали у розпорядження розвідки.
І тому про цю сторінку його біографії зараз говорити важко. Матеріали на Домонтовича знаходяться у Службі зовнішньої розвідки України, а вони жодних політично заангажованих істориків типу В'ятровича чи, взагалі – сторонніх осіб, до своїх матеріалів не допускають. Мусимо чекати, коли розсекретять.
(ІМ): Як це так? А закон про декомунізацію?
А там сказали, що вони не репресивний орган, а розвідувальний, і тому хлопці нехай ідуть лісом.
Сказали їм, що вони, на відміну від них, займаються серйозними справами, що їх операції можуть і сотню років тривати, а вони (в'ятровичі) своїми діями можуть зашкодити державній безпеці. Вони опустили ту публіку по повній програмі.
(ОК): А що вони конкретно там хотіли? Тільки Домонтовича чи ще когось?
Ні, вони конкретно за Домонтовича не говорили, вони говорили взагалі за те, щоб їм видали радянські документи.
А там документи не те, що навіть радянські, там є окремі документи дорадянського періоду, ще до 1917 року.
(ОК): Про Домонтовича, якби була нормальна кіноіндустрія, можна було б цілий серіал знімати не гірше Homeland.
До речі, шикарний серіал. На сьогоднішній день його можна ставити на перше місце у фільмах про спецслужби.
Саме там показано рутину роботи, не пригоди, де один герой ловить іншого, зловили – кінець фільму. Там повсякденна рутина, чорнова робота.
(ОК): Хоча є думка, що з таким діагнозом Керрі не могла б там працювати.
Рабинович, я вас умоляю. Тут на кожному кроці зустрічаються люди з такими відхиленнями, і нічого, працюють.
(ОК): В Ізраїлі спецслужби набирають аутистів в електронну розвідку.
Є таке поняття, як професійна деформація особистості. Психічно здорових людей у природі немає взагалі.
Люди без відхилень – це абсолютні психи. У кожної людини є ті чи інші нюанси, та чи інша патологія. Нюанси, які не впливають на наш стан, хоча, звичайно, під впливом середовища ті процеси можуть загострюватися.
Людина прийшла на роботу в ЦРУ абсолютно здоровою, але ж вона у постійній стресовій ситуації і тому у неї починає розвиватися параноя, а параноя – це нормальне явище у працівників спецслужб взагалі.
Всі ці параноїдально-шизофренічні синдроми. Це тотальна хвороба, і, власне, професійна деформація особистості: людина працює, а через півтора-два роки починає розуміти, що скрізь вороги.
ОК: Є ще дещо менш відомий серіал The Americans про агентів КДБ в Америці.
Перший і другий сезон – добрі, третій вже слабший. Додали екшену для публіки, стрільби, щоб народу було цікаво. Але суперменства та стрілялок немає у розвідці.
(ОК): Там Штірліц.
Так. Там стріляють, але дуже і дуже нечасто. Колись така цікава передача йшла "Паризькі зустрічі з Ельдаром Рязановим", де режисер зустрічався з відомими представниками російської діаспори в Парижі.
І от, в одній з передач він брав інтерв'ю у Костянтина Мельника – координатора роботи французьких спецслужб в часи Де Голля. Зайшла мова й за кіно.
Мельник висміяв джеймсбондівщину, а Рязанов вирішив підіграти й розповів йому кілька епізодів із фільму про Штірліца. Француз уважно вислухав, покивав головою у заявив: "Так. У реальному житті все саме так і відбувається".
(ОК): У радянських фільмах на ролі спецслужбістів (чи навіть міліціонерів) завжди підбирали красенів, типу, олицетворение моральной красоты советского человека. Навіть, якщо брати комедії, класику Джентельмени удачі, то хто там в мєнтах – секс-символи Олялін та Відов.
Це правильно, бо так створюється позитивний імідж. У США були чітко прописані стандарти ФБР про те, як і згідно яких канонів зображати героя у Голлівуді.
Є така класика – Я був комуністом для ФБР (1951), американський аналог наших шахтарів у фільмі Велике життя (1939), де свої чекісти та свої вороги народу, і де ворог народу співає "Спят курганы темные".
Там, звичайно, була своя посилка – очаровашка, обаятельный персонаж, який співає культову пісню, може виявитися замаскованим ворогом.
Тобто ворог може бути будь-де. Може бути чарівною людиною, а ось тут він виявляється – вражина.
Подібна ідея була й в американському фільмі, де її навіть поглибили, бо у Великому житті не показували агентурний аспект роботи, а там саме увесь фільм присвячений, грубо кажучи, стукачу.
Людина, яку завербувало ФБР, проникає в лігво злобних комуністів та викриває їх, у фіналі – хепі-енд – всі хороші ловлять всіх поганих. 1951 рік, якраз охота на відьм, маккартизм.
(ОК): Зараз всі ці схеми знову стають актуальними, бо говорять про повернення Холодної війни.
Фактично так. Тут вже Росія зробила фальстарт. Вона давно готувалася до того, що зараз розпочала.
Єдине, чого вона не сподівалася, що це буде так несподівано. Вони знову поставили не на ту конячку, що вже демонструє ліквідацію аналітичної складової, яка колись у КДБ була дуже сильною. У російських спецслужбах того немає.
Вони один раз поставили на Януковича, коли він зібрав перший Майдан. І обламались. Чому? З однієї причини – Янукович виявився боягузом.
У нього на першому Майдані були усі шанси оскаржити результати Майдану, зібрати свій Майдан. Тоді ж таких масштабних фальсифікацій не було. Були, але досить невеликі.
Помаранчеві мали не менше фальсифікацій, це давало їм можливість оскаржити результати і таки добитися обрання Януковича та визнання його легітимно обраним президентом.
Чому цього не було? З однієї причини – Янукович злякався.
Янукович взагалі талановита людина – зібрав другий Майдан. Маккартні стадіони збирає, а Янукович – Майдани.
Він почав діяти відверто, як бандит, і бандитські методи продемонстрували свою ефективність, бо він фактично переміг.
Я це впевнено стверджую, бо як історик не міг пропустити таку подію. Я постійно лазив і на Майдані, і на антимайданах й дивився на все це.
Коли побачив антимайдан, тоді й з'явились перші симпатії до Майдану. Я бачив, що вже все. Майдан добивають. І посеред того всього знову – Янукович втікає.
Це патологічний боягуз, який готовий втекти у найвідповідальніший момент. Росія на нього поставила, а якщо вже вдруге ставиш на таку людину, то це вже характеризує не людину, а тебе.
(ОК): В останніх сезонах Homeland та Elementary достатньо чітко та прямо говориться, що США та Росія завжди домовляться (а скільки таких випадків було у фільмах про Бонда), а Україна – ніхто і лише плутається під ногами. Багато хто тішився, що в Homeland будуть показувати Україну, а її там згадали секунд п'ять, бо зосередилися на Сирії та терактах в Європі.
Нам ці проблеми болять, але ми глибоко помиляємося, якщо думаємо, що ми центр світу.
Ми можемо цікавити поляків, бо ми в них під боком, румунів та всіх інших сусідів, які з нами межують. Ми їх дуже цікавимо.
Далі ми цікавимо інших європейських сусідів з якими у нас немає спільних кордонів.
І десь наприкінці ми цікавимо Республіку Кірибаті. Ми їх зовсім не цікавимо, бо між нами немає жодних торговельних чи політичних контактів.
Так і з США, ми їх цікавимо постольку-поскольку.
(ОК): У нас є тексти про Львів у радянському кіно. І у фільмі На вістрі меча (1985), до речі, останній фільм Миколайчука, де чекісти намагаються навернути петлюрівського генерала є сцена у Палаці Потоцьких, де вони з Петлюрою приходять просити допомоги у французів, а ті їх просто посилають, бо кажуть, що можуть розмовляти тільки з радянською владою, оскільки ці просто ніхто.
І от героя Миколайчука іде подвір'ям Палацу Потоцьких та й кляне дурну Європу, яка думає відгородитися від більшовизму (Росії) кріпосною стіною.
Тобто щось подібне, що Грібаускайте заявляла про Росію. У кіно зображаються події 20-х років минулого століття і за цей час нічого не змінилося.
Нічого. В Америки свої інтереси, вони готові нам допомагати у тому контексті лише наскільки це корисно самим Сполученим Штатам, вірніше тим силам, які на даний момент при владі у США. Не більше.
А пересічний американець, тим більше, що фільми знімаються для широкої аудиторії (це комерційний захід, який має принести прибуток), важко уявляє, вірніше, зовсім не уявляє, що таке Україна.
Конкретний приклад, один мій колега, професор В. Мандрагеля, свого часу був викладачем у Національній академії оборони, за обміном їздив у США.
Там він спілкується з одним американцем, який цікавиться: "Звідки ви". Каже: "З України". А той: "А це де?" Мандрагеля: "В Європі". Американець: "А це де?"
Людина не зовсім уявляє, де Європа, а ви ще хочете, щоб вони знали Україну. Якщо вони не знають, де Україна знаходиться, то як вони можуть нею цікавитися?
Є проблеми, які до глибини душі хвилюють кожного мешканця Кірибаті. От справді, людина тільки просинається й відразу про це думає. Але мені ці проблеми настільки далекі.
Я навіть не знаю, де те Кірибаті знаходиться і взагалі про існування такої держави дізнався від Кості Бондаренка.
(ІМ): А я от слухаю Тебе і думаю, де ж ця держава знаходиться?
Десь в Тихому океані.
І під час перепочинку, між першою та другою частиною шпигунських розповідей Богдана Бернадського, для усіх читачів лунає безсмертна та неймовірно щемлива для серця кожного волинянина пісня "А льон цвіте".
Частина друга, де Варіанти та Богдан Бернадський нарешті стають твердий ґрунт діяльності контррозвідки царської Росії (на території України), хоча й тут все таке мінливе та підозріле. Скрізь та усюди тут байки та хохми про капітала Дебіла та ксьондза Путану. Хоча ще більше тут оповідок про Редля, Кузнецова, Шептицького, Коновальця, Бандеру, а також супермонстра – Грушевського.
(ІМ): І що цікавого у спецслужбах?
Про них важко писати, бо заважає заміфологізованість та заполітизованість. Ми зараз живемо у час змін, а це період чорно-білого сприйняття, зокрема й минулого.
Тому, щось не так напишеш – і ти вже кривавий фашист, а іншого боку – ти посібник Путіна. Об'єктивність тут не цікавить ні одних, ні інших.
Зрозуміло, що передусім це стосується радянського періоду, об’єктивному вивченню якого цілеспрямовано заважають.
Наприклад, у мене є ксерокопії допиту гауптмана Юзефа Лацарека.
Це офіцер Абверу, покази якого фігурували на Нюрнберзькому процесі. Його заарештували у 1945 році і досить детально допитували. Чому?
Тому що він відповідав за контакти з ОУН (б) і був причетний до постачання зброї бандерівцям у 1944 році, брав участь у переговорах.
Лежали-лежали ці ксерокопії, і вирішив я їх більше розвинути, підготовити якесь дослідження чи монографію.
За основу взяти саме Лацарека і написати щось типу "Людина з відділу 1C", де він й служив. Був в Абвері такий підрозділ, який відповідав за Східний фронт.
Отож ксерокопія у мене, є від чого відштовхуватися, але щоб коректно дати посилання (архів такий-то, фонд, справа) став я цікавитися нарешті, де він знаходиться.
(ІМ): Тобто документи в є Тебе, але в якому архіві він знаходиться Ти не знаєш?
Невідомо.
(ІМ): А як ті ксерокопії до Тебе потрапили?
Від діда двоюрідного. Звертаюсь я у Галузевий державний архів СБУ, а вони мені офіційно відповідають, що у них взагалі про такого діяча нічого не має.
Згодом у 2013 році у Москві виходить досить добрий збірник документів "Украинские националистические организации в годи Второй мировой войны".
Там, поміж іншого, деякі покази Лацарека друкуються з посиланнями на ГДА СБ України.
Щоправда не ті документи, що у мене є, але все одно. Вони свідомо мені збрехали, зазначивши, що таких немає.
(АБ): Чому?
Схоже, що була у них така вказівка.
(ІМ): Коли це було?
Цікавився я у них в 2010 році. Тому дослідження радянського періоду пов'язані зі серйозними перешкодами.
Ми з одним колегою ще підготували одну книжечку "Нариси історії охорони державної таємниці" і там доходило до того, що один рецензент заявляв, що тут багато червоної пропаганди і одна жіночка вимагала, щоб там окрема література не згадувалась.
Є така добра книжечка "Крушение антисоветского подполья в СССР". І якщо людина це написала, а я беру конкретний факт з цієї книжки, то зобов'язаний на неї послатися.
В інших джерелах я про це ніде не пишу, але ось до чого доходило, і це ще були спокійні роки.
Зараз маразм зайшов далеко вперед і зробив серйозну еволюцію в своєму розвитку.
(ІМ): Ви видали цю книгу?
Так. Щоправда довелось її сильно скоротити. Саме тому зараз неможливо вивчати радянський період.
Так я взявся за стару, добру царську Росію. 80-ті роки 19 століття і до 1917 року (на території України), коли вона благополучно й гикнула.
(ІМ): Що ми знаємо про те, що тут робилося?
(АБ): Які там були сюжети?
Різні сюжети. Навіть назви справ досить цікаві.
Коли працював у Державному архіві Російської федерації, то гортав один опис. Щоправда справи я не брав, не до того було, але називалась вона: "О ликвидации подпольной секты педерастов в частях гвардии Санкт-Петербургского военного округа".
(ІМ): Тобто це абсолютно не нова проблема.
Ні. Ще й підпільна. Глибоко законспіровані педерасти у військах сиділи.
(АБ): Готували різні якісь педерастичні замахи.
(ІМ): А справу Ти не брав ще?
Ні. Там реально настільки багато матеріалу, настільки цікавого, що я дивився – коли я це все встигну.
(ІМ): А що Тобі вдалося дізнатися такого, чого ніхто ще не знає?
Це часто такі сухі академічні роботи, наприклад, відколи контррозвідка почалася як організований вид державної діяльності.
Єдине можу зазначити, що російська контррозвідка розпочалась в Україні. І що ніде фахових контррозвідників, окрім як в Україні, в Російській імперії у 80-х роках 19 століття не було.
Ця проблема гостро постала у роки науково-технічної революції, промислового стрибку, який поставив нові завдання перед розвідувальними органами.
Раніше розвідка як працювала?
Вона займалась лише військовими справами і тільки придворними інтригами. За межі цього розвідка не виходила. Починається війна – розвідка розквітає, автоматично й контррозвідка, бо одні засилають шпигунів, а інші їх ловлять. Закінчується війна – все тихо помирає.
Далі розпочинається розвиток капіталізму, створюються масові армії, війна стає всенародною справою. Зі стрімким розвитком економіки перед розвідкою постають нові завдання, які які набувають постійного характеру.
Відповідно й контррозвідка має бути постійною.
У Росії це зрозуміли. Скликають міжвідомчу нараду, представників воєнного відомства, воєнно-морського, міністерства закордонних справ, департаменту поліції та окремого корпусу жандармів.
Спеціалісти де у нас є, питаються? Тільки у департаменті поліції, який вміє ловити людей. Стали думати якого фахівця прислати, який би знав, хто такі іноземні шпигуни.
І на всю Російську імперію виявилось, що фахівці знаходяться лише у Волинському губернському жандармському управлінні. І це приємно подвійно.
Директор департаменту поліції так і пише, що єдиний фахівець – це капітан Дебіл. Дебіл і був першим російським контррозвідником.
(АБ): Чисті брати Коени.
Він коли став підполковником, то змінив прізвище і став писатися – Дебіль, більш гламурно. А в документах писався Дебіл через твердий знак, з ятьом.
(АБ): А де він свій досвід набув?
Він був звичайним армійським офіцером, який пройшов конкурс та перейшов у жандарми.
А тут, на прикордонні Волині, йому вдалося зловити декількох шпигунів і так він отримав репутацію фахівця, бо інші їх взагалі не ловили.
Так зробив кар'єру, дійшов до генерала, переїхав до Петербурга, де й служив у Штабі корпусу.
(ІМ): І як цей Дебіл боровся зі шпигунами?
Напрочуд толкові рекомендації давав, хоча прізвище у нього й цікаве, але він був точно не дебіл.
(ОК): У всіх цих історіях, напевне, найбільш попсовий момент це полковник австрійської контррозвідки Редль (народжений у Львові), якого вони підловили за гомосексуальність.
З Редлем якась дуже мутна історія, дуже незрозуміла. У матеріалах головного управління Генерального штабу є дуже багато документів.
Редль застрілився у травні 1913 року, а там є документи навіть за кінець 1913 чи 1914 роки про мобілізаційне розгортання австро-угорської армії. Тобто людина з високим статусом й надалі надавала таку інформацію.
Можливо Редль був шпигуном, швидше за все був, бо дуже вже багато збігів, але очевидно, що він не був найбільш високопоставленим та далеко не єдиним. Можливо, Редля навіть свідомо злили, щоб прикрити більш важливого агента.
Таке практикується, наприклад, в історії з тим же Миколою Кузнецовим.
Коли ми вивчаємо історію Кузнецова, то бачимо наскільки тупо та нераціонально з ним поводилось керівництво.
З одного боку це зрозуміло, у нас до людей завжди ставились наплювацьки, і завжди на посаду призначали ту людину, яка найменше до неї відповідає.
Але Кузнецов – людина з задатками геніального розвідника, самородок, а його використовували як бойовика.
Більшість з того, що робив Кузнецов міг би робити будь-який добрий десантник. Класно стріляти, класно кидати гранати. Його вивести на ціль і він поїхав та застрілив кого треба. Навіщо це Кузнецову?
А згодом, коли він почав робити просто масові ліквідації німецьких чинів, то це вже хамство. Можна застрілити одного в місяць, а ж він їх без кінця валив пачками. І це справді викликає здивування – навіщо? Він себе якби навмисне підставляв.
А тут виявляється яка ситуація. У Франції сидів дуже високопоставлений та висококласний радянський агент і на його слід вийшло гестапо. Але тут починається страшний кіпіш на Сході і німці усі свої сили кидають сюди. А про цього агента тимчасово забувають.
Це одне з пояснень, яке мені дав старий ветеран. Я постійно, коли з ветеранами зустрічаюсь, то такі питання задаю, особливо, якщо людина в темі – навіщо це було робити?
А мені, славу Богу, пощастило спілкуватись з декількома видатними людьми, зокрема й зі Олександром Святогоровим покійним.
(ІМ): Тобто Кузнецов все ж був великим розвідником?
Звичайно. Але використовували його нерозумно. Ось таке пояснення я почув. Можливо й з Редлем було щось подібне.
Кузнецова фактично свідомо підставили німцям, щоб він відвернув на себе увагу, а вже далі – виживе-не виживе – як пощастить. Редля, можливо, також злили.
Деякі натяки робить генерал Самойло у своїх мемуарах, де пише, що коли він працював у розвідці Київського військового округу, то зустрічався зі старшим офіцером австро-угорської армії, який видавав йому дуже цінні документи. І це було вже після викриття Редля.
Коли почалась Перша світова війна, то він зв'язок з ним втратив, але австрійці цього агента так і не викрили. Австрійці, як кожна нормальна спецслужба, списали на Редля усе, щоб пояснити всі свої промахи, і таким чином убезпечили себе від критики.
Тому сам факт шпигунства Редля під сумнівом, бо практично уся доказова база лежала у нього на квартирі, а це так якось не робиться.
Взагалі якщо говорити про спецслужби, то все що вони роблять потребує дуже детальної перевірки, тому що це може просто бути інформація для відвертання уваги чи акція з дезінформації, і особливо критично треба ставитись до мемуарів розвідників.
Коли вони пишуть про якісь події, то треба ставити запитання: навіщо він це пише, навіщо він це зараз пише, як він це подає?
(ОК): А як у ті піонерські часи відбувалось вербування та комунікація з агентами?
Усе людський фактор. Повсюди були агенти. Американці, наприклад, вивели універсальну формулу: секс, гроші, честолюбство, а радянська розвідка використовувала ще й альтруїстичні принципи: боротьба за благо всього людства, боротьба проти фашизму тощо.
А до революції наголос переважно робився на гроші, а якщо говорити про російську розвідку, то вони дуже обігрували тему слов'янської єдності: Росія – надія усього слов'янства, Росія ніколи слов'ян у біді не залишить, Росія усіх врятує.
Оце був їх коник і вони його обов'язково використовували. Як тільки дізнавались, що людина має слов'янське походження та має доступ до таємної інформації, то вони вже від цієї людини не відставали.
(ОК): Типу, принцип Русского мира – кожен російськомовний будь-де там закордоном – потенційний шпигун а-ля Чапмен. Народу показали певну історію, між собою домовились, а чувіха веде телепередачі.
Якби ФБР коректно написали те, що вони виявили, а так у мене просто складається враження, що була доця високопоставленого папаші, її влаштували на хлібне місце, а вона лажанулась.
Її забрали назад. Судити її серйозно не було за що, тому що вона нічого такого не зробила.
Все як у тому анекдоті, коли випускник Вищої школи КДБ одружується з дочкою генерала і його зараховують на роботу в розвідку.
І перше завдання – ви відправляєтесь нелегалом. Дуже серйозна та відповідальна робота, майте на увазі.
Ваша легенда: ви син арабського шейха, жити будете спочатку в Дубаях, згодом переїдете в Цюріх. Ваше завдання: поки що легалізуватися, роздобути належні документи та прикриття. Ви ведете стиль життя відповідно до легенди, насолоджуєтесь життям, набуваєте потрібні контакти.
Через десять років на контакт з вами вийде наш зв'язковий.
Все прекрасно. Сидить він з друзями в бані, бухає і каже: "А ту дуру я, звичайно, покину, тесть у мене також – лопух, алкаш кончений, поки його не вигнали треба якомога швидше рванути і там вже я відтягнусь на повну".
На другий день, приходить за документами. А кадровик каже: "Так ви виїжджаєте, тільки легенда змінюється – ви їдете в Париж, за легендою ви бомж, живете під мостом Нотр-Дам після важкої операції з видалення лівого яєчка".
Так і з Анною Чапмен. Легалізовали легенду № 1, що вона там, типу, шпигувала.
(ІМ): А окрім Дебіла які ще яскраві особистості були в розвідці та контррозвідці?
Маса. Наприклад, Костянтин Костянтинович Ширмо-Щербинський. Як кажуть, служил не за страх и не за совесть, поскольку не имел не того, ни другого.
Реально відважна людина. Спочатку він чистий жандарм. Дворянин Херсонської губернії. Подався в армію, але там йому не сподобалось, служити треба, і так перевівся у жандарми.
Служба у нього пішла непогано, спочатку служив центральній Україні, а потім перевели його на Волинь.
(ІМ): Знову Волинь.
Волинь це, так би мовити, Швейцарія Центрально-Східної Європи. Якщо раніше Швейцарію називали клубом шпигунів, то в центральній Європі це була Волинь.
Сюди всі з'їжджались, всі за всіма шпигували, тут легалізовувалися, звідси розповзались на усю іншу Європу.
Навколо Волині – Польща, Галичина, Білорусь. Звідси їдеш і починаєш тинятися усією Австрією. Німеччина також тут. З іншого боку, з Волині дуже легко розповзтися усією Росією.
Відповідно тут усі збирались, тут один одного й ловили.
Ширмо-Щербинський тут займався контрабандистами, трішки їх ловив, трішки на них заробляв.
Коли почалась Перша світова, то він дуже швидко попросився на фронт і перевівся у контррозвідку.
Воював дуже відважно, фактично ще останні австрійські війська Львів залишали, а він вже з передовим загоном сюди увірвався та кинувся по всіх австрійських штабах хапати таємні документи. За що, звичайно, й був відзначений.
І вирішили, що такого обдарованого сыскаря далі на фронті тримати шкідливо, і його залишили у Львові та повернули назад у жандарми, тим більше, що його шефом став колишній волинський керівник – полковник Мезенцев.
І от саме Ширмо-Щербинський займався операцією з ліквідації Андрея Шептицького.
З Шептицьким вирішили щось робити, але не знали що. Що з Шептицьким у Львові не зживуться, російське командування знало ще задовго до того, як взяли Львів, але сподівалось, що він відступить разом з австрійцями, і таким чином проблема розв'яжеться.
Але він втікати не захотів і тому вирішили щось робити.
Начальник штабу Ставки Верховного Головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича генерал Янушкевич дуже різка людина, людина з менталітетом прапорщика, вирішив розв'язати питання радикально, Шептицького десь просто застрілити втихаря.
Але він мав необережність поділитися своїми ідеями з міністром закордонних справ Сазоновим, мовляв, каже, ми придумаємо як його арештувати, а ще краще десь пристрілити.
Сазонов, коли прочитав лист, впав у паніку, побіг до царя, що так не можна, що ми підставляємося. Янушкевича моментально поставили на місце і він тоді видає наказ, що робіть що хочете, але щоб Шептицького тут не було.
Спочатку його викликав до себе Олексій Брусилов (командувач Південно-Західного фронту), взяв з Шептицького чесне слово, що він тут не буде робити жодних капостей російській владі. Шептицький чесне слово дав, на цьому Брусилов і заспокоївся.
Брусилову що, він військовий, з нього взятки гладки, а жандармам завдання виконувати треба.
Тому Ширмо-Щербинський, передусім, завербував в оточенні Шептицького кількох толкових людей.
(ІМ): Та не може такого бути поміж патріотів.
А вербують якраз тих, про кого і не можна подумати. Чого вартий шпигун, про якого відомо, що він – шпигун.
Зараз теж, найбільш шалені "патріоти" з високою долею ймовірності можуть виявитись ворожими агентами.
Коли сам був в АТО, то мав випадки, коли бійці окремих добробатів виявлялись "засланими козачками". І всі вони позиціонували себе просто таки печерними націоналістами. Декого з них вдалось затримати, а декого – ні.
Тому, перш за все, Ширмо-Щербинський почав свою діяльність поміж прислуги Шептицького, завербував його ключника.
(ОК): Але як? Бабло, секс чи якісь особливі греко-католицькі чесноти.
Дуже просто – він пообіцяв їх вислати. Як у фільмі Формула кохання – Вас отправят в Сибирь убирать снег. Снега в Сибири много.
Це був залізний і дуже переконливий аргумент. Головне, що він знайшов потрібних людей.
Деякі наводки йому дав такий собі Осип Веретельник, журналіст львівської газети "Подкарпатская Русь".
Коли він став працювати з жандармами невідомо, маса його повідомлень з'являється з початком Першої світової. Тобто, або його з перших днів вербанули, або він ще раніше був на зв'язку, але багато матеріалу не давав.
Веретельник це взагалі людина, яка заслуговує на окрему розповідь. Людина з колосальними зв'язками. Він реально знав усіх в українській спільноті Львова, до всіх був вхожий, зі всіма дружив.
Інформував про все жандармів. За це отримував гроші, при чому величезну плату. Стандартна оплата секретного співробітника (повноцінного агента) – 50-60 рублів, а Веретельник отримував 200 (на місяць).
Двісті рублів у місяць – це грубі гроші.
Він реально жив на широку ногу, в ресторан ходив, друзів своїх водив, вони там напивалися і розповідали цікаві речі. Йому було про що писати. Окремо, якщо йому треба були кошти, то він писав заяву, і йому ще окремо доплачували.
Але часом так траплялось, що у Веретельника не було інформації, от не роблять українці жодних паскудств, але ж доповідати про щось потрібно. Він з ситуації виходив елементарно – він цю інформацію вигадував.
Він був у темі і тому вигадував з'їзди, наради, підпільні засідання українських діячів під час яких, наприклад, отой говорив таке, атой з тим зустрічався.
Веретельник "створював" фракції і "розвалював" їх. Людина писала дуже переконливо.
Я чого Веретельника згадую, бо зараз інтернетом гуляє "Записка об украинском движении" Департаменту поліції, і фактично та записка – це оригінальний документ, абсолютно автентичний зі 102 фонду департаменту поліції.
Це вже третій такий документ.
Першим був узагальнений документ, який написав полковник Мезенцев і до якого увійшло дуже багато інформації того самого Веретельника. На основі цієї аналітичної записки підготовили всеімперську узагальнену записку про український рух.
Тобто треба мати на увазі, що саме в архівних матеріалах є багато такого, що ніколи не відбувалося, що кожен документ пише людина і тому він потребує ретельного аналізу.
Так і тут, автентичний архівний документ, те що у ньому пишеться, взяв і написав абсолютно з балди напівп'яний журналіст, і це пішло в звіти.
Веретельник почав працювати зі Ширмо-Щербинським та інформував куди Шептицький іде, з ким спілкується, де він і що хоче говорити.
Ширмо-Щербинський за ним усе занотовував і нарешті дочекався, коли Шептицький сказав свою відому промову, нібито проти російської влади.
Ширмо-Шербинський на основі цієї промови готує звіт, де викладає те, що він говорив, але трохи зміщує акценти.
Шептицький помолився, траляля-траляля, це нам не цікаво, але разом з тим, він робить наголоси і так їх розставив, що нічого не збрехавши, він звичайне богослужіння перетворив на заклик Шептицького до повстання російських військ.
Брусилов, звичайно, читає записку і починає шаленіти, бо ж він (Шептицький), негідник, чесне слово йому давав, і віддає розпорядження Шептицького десь забрати.
Зв'язується з Георгієм Бобринським (очільник Галицько-Буковинського генер-губернаторства). Бобринський – за. Таким чином Шептицького забирають.
Фактично Ширмо-Щербинський усунув крупного діяча.
Його вислали до Росії до 1917 року. І це якесь дивне його перебування. Вже у 1916 році директора департаменту поліції Степана Белецького інформували про необхідність розроблення заходів, щоб унеможливити керівництво Шептицьким греко-католицької Церкви.
Він ніби як в тюрмі був, але водночас керував греко-католицькою Церквою. До нього їздили зв'язкові, з ним зустрічалися, він отримував звіти, він давав інструкції. Багато з тих інструкцій перехоплювали.
Тобто в даному випадку жандарми не збрехали, але факт залишається фактом, ось такий був Ширмо-Щербинський. У контррозвідці йому сподобалось, він там і залишився.
Дослужився до підполковника, а коли почалася революція, то він десь подівся. Найбільш розумні жандарми повтікали.
(ІМ): А на Волині які ще були цікаві історії?
Переважно усі шпигуни зосереджувалися у місцях компактного проживання євреїв. Вони намагалися селитися не в готелях, а у своїх знайомих з того середовища.
Практично всі євреї прикордонної смуги промишляли контрабандою, у всіх були родичі закордоном.
Це все відбувалося в період становлення методів, і тому авантюризм там на кожному кроці зашкалював.
Наприклад, росіяни розпочинають реорганізацію своїх збройних сил, австрійцям цікаво, що там має бути і які нові частини.
Вони находять такого собі контрабандиста Зальмана, дають йому доручення.
Він бере завдаток, переїжджає через Підволочиськ, заходить до свого друга, я так розумію, прикормленого, в штабі прикордонної бригади, дещо у нього уточнити.
Друга немає і взагалі нікого немає. Обід. Всі пішли. Документи лежать. Він взяв те, що йому треба і втік. На такому рівні все дуже часто робилося. І вдавалося.
У житті дуже багато що залежить від випадковості і часто трапляються історії, коли справді хитромудрі плани руйнуються через людський фактор, через звичайну банальність.
От приклад з сучасної історії. У тридев'ятому прикордонному загоні, на тридесятому пункті пропуску служив один офіцер.
Це був молодший офіцер, але алкоголік вже досвідчений. Зрештою дійшло до того, що злий начальник заборонив давати йому гроші і з ним випивати.
Той приходить на роботу, а служив він у злачному місці, у нього сушняк, у нього бодун, йому погано. Він думає, що робити. Треба отримати хабара, але ж його треба заслужити.
І він так дивиться, все ж фахівець, око натреноване, та вибирає з кола людей, які у машинах чергу чекають, одного на жертву.
Нарешті вибрав, робить йому – іди сюди, каже – машину вбік відганяй ненадовго. Заводить у кабінет і починає пресувати: "От давно ми за тобою слідкували, от давно. Я вже не сподівався, але нарешті ти гад попався. Тут тобі хана. І ти пропав. Тепер не вийдеш. Здохнеш на нарах".
І починає його пресувати.
Треба, щоб людина призналась у протиправній дії, у даному випадку, в контрабанді, тоді зробити добрий вигляд, отримати хабар і його відпустити, бо я сьогодні добрий. Звична схема.
От він так говорить, і каже: "Що, будемо признаватись чи наручники і тюрма? Даю останній шанс". Той геть наляканий каже: "Так я визнаю. Я шпигун". Той: "Як?" А він: "Там і там мене завербували працівники отакої розвідки для виконання отакого завдання. Дали псевдонім отакий".
Той тверезіє, бо розуміє, що все це не брехня, дзвонить начальнику: “Я шпигуна зловив”, а той: "Мать-перемать, тобі зелених чортиків мало, ти вже шпигуна ловиш?"
Що далі робити? Дзвонить в СБУ. Там зразу просікли що до чого. Сидіти на місці, зараз приїдемо. Приїхали і потім такі красиві плани розписали: як його зловили в результаті наполегливої роботи
(АБ): Це коли було?
Вже десь більше десяти років тому. Не скажу точно де, але в Україні.
(АБ): А на яку розвідку працював той шпигун.
Одна з серйозних країн.
(АБ): Книжку не збираєтеся написати детективну за мотивами?
Не дав Бог таланту. Якби ж то вмів я художні речі писати.
А не художні, то цього року я планую випустити книжку "Діяльність російської контррозвідки в Україні 1882-1917 рр.", де будуть деякі шпигунські історії, але переважно про контррозвідників як вони все це робили, як готували.
Зараз дещо потрібно викинути, бо дав я ту книжку хлопцям з СБУ почитати і вони мене жорстоко розкритикували, сказали, що я розкриваю методи роботи, бо в мене там окремий розділ – "Методи роботи контррозвідки".
Я кажу: "Хлопці, тут найновіший документ – лютий 1917 року. Їм вже скоро сто років буде".
Так, кажуть, в архівах їх можна брати, але ти їх скомпонував і в сукупності воно пояснює як все це робиться, як ми працюємо і так власне можна зрозуміти як від нас захищатися.
(ОК): Якщо з Волині трохи переїхати знову до Львова, то що можна сказати про бандерівські спецслужби чи того ж Павла Судоплатова, який з піжонством пише про вбивства націоналістів?
Це Дмитра Вєдєнєєва поле, а взагалі з Судоплатовим також дуже мутна історія.
Десь у 1993 році Костянтин Бондаренко у Центральному історичному архіві Львова опрацював велику підбірку документів ОУН (б), і натрапив на досить дивну історія про те, як у 1938 році Бандера вирішив посунути свого фірера – Коновальця.
Але для початку його треба було дискредитувати.
І от вони наймають англійського детектива, який мав зібрати матеріали про співпрацю Коновальця з різними спецслужбами, і таким чином представити його не як патріота України, а як агента іноземних розвідок.
Детектив став працювати і зі звіту випливало, що Коновалець працює з багатьма розвідками, але найперше він – радянський агент.
Бандера збирає коло своїх прихильників, як збирає, заочно, звичайно, бо сам він у тюрмі, але контакти підтримує. Знову ж таки питання – як йому вдавалося у тюрмі постійно контактувати зі своїм оточенням?
І вони заочно присуджують Коновальця до смертної кари. Потім – відоме чаювання в Роттердамі та невдале отримання шоколадних цукерок.
Можливо, Судоплатов й справді вбив Коновальця. Але якщо Судоплатов й вбив його, то він дуже поспішив. А може і не вбив, а це люди Бандери ліквідували Коновальця, а Судоплатов побачив, приписав собі заслуги і за це й отримав орден. Такий варіант також можливий.
Врешті ж були прецеденти, коли філерське завдання дали Йосипу Григулевичу (тому самому, майбутньому історику та професору).
Той довго вагався, думав, що робити. Доки він думав, то клієнт повісився. Як було насправді, Григулевич доповісти не наважився. Отримав орден.
А вбивство Бандери, то це черговий доказ того, як бажання отримати чергові зірочки на погони та груди перевищило державний інтерес.
Для чого було вже у той час вбивати Бандеру просто незрозуміло. Бандера був абсолютно нешкідливою людиною. Більше того, Бандера – людина з дуже противним характером, він усім банально набрид.
Вам варто порозмовляти з одним моїм товаришем, який працював у Лондоні з матеріалами англійської розвідки, а там знову – матеріали розсекречуються, але зашифровуються особисті дані.
Дають йому доповіді англійської розвідки і там те, що є таємницею для історика не є таємницею для українського історика.
Наприклад, є повідомлення про нову генерацію ЗЧ ОУН, зокрема: стільки букв прізвище, стільки букв, і дуже легко вираховувати хто ж мається на увазі, бо український історик, знаючи хто входив до цієї генерації ЗЧ ОУН, може просто за прізвищами встановити кого мають на увазі або, принаймні, звузити коло пошуків.
Він висловив таке припущення, що англійська розвідка вийшла на радянську розвідку і передала їй інформацію про точне місцезнаходження Бандери та режим його життя, щоб ті точно знали, як спланувати вбивство. Бо Бандера реально вже всіх дістав.
При чому радянська розвідка допустила кілька проколів. Почнемо з того, що кілька разів змінювались керівники операції. Спочатку Бандеру мали вбити у 1953 році, тоді це ще мало сенс.
Потім смерть Сталіна, прихід до влади Берії, який вичищає керівництво та звільняє з роботи тих, хто організовував вбивство Бандери. Ставить своїх людей, операція продовжується, але вже під іншим керівництвом. Починаються уточнення, доробки, все як завжди під час змін.
Потім розстрілюють Берію, садять усіх людей, які займалися цим, оскільки що вони готували? Вбивство готували. За наказом Берії. Значить – вороги. Потім інші.
Тобто все це змінюється декілька разів, і врешті-решт, коли справа дійшла до 1957 року, то вже пів-Німеччини знало, що КДБ збирається вбити Бандеру. Про це говорили у всіх кав'ярнях.
(ОК): А чому він тоді не зник?
Один активіст став збирати кошти на організацію охорони Бандери та забезпечення його нормального переховування, щоб десь згодом його переправити, бажано у США.
І от показовий факт – він не зібрав нічого, йому ніхто не давав гроші. Блін, та кому той Бандера треба? Та він всіх дістав.
Бандера реально на той час не становив жодної загрози. От у таких умовах його Сташинський і вбиває.
І тут Бандера моментально починає усім подобатися, мучеників люблять всі, і так починає формуватися міф Бандери.
Тобто це черговий ляп спецслужб яким немає чого хвалитися. Або не ляп, якщо знати, що вони справді хотіли, бо багато з того, що вони роблять взагалі важко зрозуміти.
(ІМ): Ти думаєш, що вони в такі довгі партії грають?
Важко сказати. У нас зараз дуже демонізують російські спецслужби. Але якщо взяти події 2014 року, то я прекрасно розумію навіщо Путін це робить.
Справді нова Україна становила загрозу тій державі, яку він очолює і йому особисто, і з цим потрібно було боротися. Але повстало одне питання: а навіщо так тупо?
Багато настільки незграбно: спочатку їх там немає, потім заявляє, що ми будемо стояти за спинами жінок та дітей. Він відверто бреше, а через два місяці сам себе й спростовує – а знаєте хлопці, я збрехав. Так не роблять.
І російська розвідка підтверджує всі слова президента та діє якось дуже суперечливо. То організовує диверсії та готує масштабний терор, фактично російська розвідка була готова обрушити на Україну хвилю терору, але потім тупо зливає свою агентуру.
(ІМ): Тобто?
Вона їх залишає без інструкцій. Дає їм якісь завдання, після яких вони обов'язково мусять попастись українським спецслужбам.
(ІМ): Агентуру де? Крим, Донбас?
Та навіть у Львові затримували людей, які виконували завдання.
(ОК): Але це все якісь шістки.
(ІМ): Це більше схоже на підстави з боку СБУ для звіту.
Ні, це справді російські агенти і навіщось їх так тупо кинули у бій. Якби це було для відвернення уваги від чогось, то це ще можна було зрозуміти, але після цього жодних рухів не спостерігалось.
Схоже, що люди справді розгублені, перед ними немає стратегічної мети, вони роблять сьогодні одне, а завтра інше. Все як в армії.
(АБ): А наша розвідка якось змінюється?
Хто його знає. Про успіхи розвідки дізнаються тоді, коли вона провалюється. Наші поки що не провалювались. Значить вони працюють філігранно.
(ІМ): Або їх просто немає.
Але ж кілька років тому їх румуни ловили. Затримали та депортували військових дипломатів. Вона там шпигували і попалися.
А як доходив останній рік президентства Ющенка, то в польській пресі був скандал про одного українського діяча.
Всі польські газети писали, що він наш глибоко законспірований шпигун, який проник в усі польські таємниці та розшпигував усе, що можна розшпигувати.
Тоді багато про нього писали, Гінайло його прізвище. Унікальний чоловік.
(ІМ): Реально шпигун?
Він був замполітом у 51-й бригаді ще за Союзу, коли це була кадрована дивізія, і любив казати: "У нас в дивізії два справжніх комуністи: я та портрет Леніна у моєму кабінеті".
Коли ж Компартію заборонили, то він прийшов до Бога.
(ОК): Та це ж священик з Володимир-Волинського, Київський патріархат.
От я про нього й розповідаю. Він став священиком, вступив в якусь масонську ложу та ще якісь там католицькі ордени.
Грандіозний чоловік, з розмахом. Не скутий жодними рамками. Оригінальний, вступив скрізь, де тільки можна було.
Він багато їздив у різні європейські країни з різними релігійними місіями, зокрема і в Польщу.
Нарешті польські журналісти почали робити скандал, що це шпигунище, все взнав і все вкрав. А наскільки це відповідає дійсності?
(ОК): Період такий благодатний був.
Енергійний мужик, оратор добрий. Хоробрий, зараз воює на Сході.
(ІМ): Ти його особисто знав?
Та слухав його кілька разів. Невичерпний предмет анекдотів.
А якщо ми завели розмову про те, робить щось розвідка чи не робить, то польські газети писали, що до них проник такий супер-ас, Зорге 21 століття, в якого навіть польські президенти на повідці бігали.
У статтях так і писали, що він ледве не ногою двері відкривав у їх Кабінет міністрів, що це насправді страшний шпигун.
(ОК): У поляків є фільм Sluzby specjalne (2014) про переорієнтацію спецслужб на нові цілі, де якраз фігурує ксьондз.
Можливості Католицької Церкви добре використовувались.
До речі, якщо говорити про основи вербовки, то саме конфесійний характер добре використовували жандарми.
Деякий час був такий полковник жандармський Гофман, прекрасний вербувальник, який саме грав на клерикальному та національному аспектах.
У нього, наприклад, був такий висококласний агент – ксьондз Путана.
(ІМ): Ти спеціально їм прізвища підбираєш чи це псевдо?
Це прізвище. Він сам латиш. Псевдо у нього було "Щирий", до речі, "Щирий" було українською написано, тобто Гофман був ще й приколіст. У Російській імперії агент "Щирий", не "Искренний", а саме "Щирий".
Який латиш любить поляків? І саме він працював над польськими організаціями. Як ксьондз він знав усе, але сам поляком не був.
На нього відразу звернули увагу, Гофман його запросив, розповів про всі ті біди, які латиші та литовці потерпіли від Речі Посполитої та поляків, і сказав: "А ти ж їм служиш".
А той розридався: "Та я їх, сволот, не люблю, але ж я пастир Божий". А Гофман: "Так ти як пастир можеш навертати їх на путь істинну". Путана: "Так я готовий, але як?" А Гофман: "Так я тобі розкажу як".
І буквально за півгодини завербував ксьондза. І ксьондз дуже добре працював, бомбив польське підпілля зі страшною силою.
З польським підпіллям працював ще один чоловік, прізвище його поки що не встановив, але він реально проник дуже глибоко і поляків вловлював масово, все про них здавав, псевдонім мав – "Тарас Бульба".
Переконання людини з таким псевдонімом зрозумілі. Увесь "Тарас Бульба" Гоголя побудований на антипольському пафосі.
У свою чергу, головний ненависник українців, який постійно змови їх відкривав, жодна українська акція не лишалась непоміченою – його прізвище Прждецький. Про національність говорити не треба – поляк.
Оці моменти те ж добре використовувались.
(ОК): Це вони всі на Гофмана працювали?
Так, всі вони працювали на росіян. Просто один здавав поляків, інший – українців. Але намагалися як робити: щоб свій своїх не здавав, а з поляками працював латиш чи українець, з українцями – поляк.
От такі моменти використовували. Конфесійного розбрату, національного.
У російських спецслужб взагалі, дуже сильна спадковість. І нинішні, вони від радянського спадку, ідейного, відрікаються, а от імперський пропагують. І в роботі росіян зараз ми можемо бачити ті ж аспекти.
Он як вони майстерно "Волинську різанину" обіграли.
Фактично, усю роботу зробили польські радикали, тут перебільшувати російський вплив не варто. Але, їх агентура не давала відхилитись від правильного напрямку. Це навіть шляхом аналізу преси можна простежити.
А коли читати книгу польського історика Леона Попека, то ніби читаєш журнал "ФСБ: за и против" (є такий журнал, непоганий, до речі).
(ІМ): А євреї що?
А євреї традиційно вважалися підозрілим елементом.
Наприклад, документ з 1915 року, унтер-офіцер контррозвідки доповідає про те, як він зловив шпигуна. Іду вулицею села, пише він, а назустріч незнайома мені людина, я відразу по його обличчю побачив, що він єврей і здогадався, що це шпигун.
(АБ): Залізна логіка.
Євреїв як вербували?
Вербували вже за те, що ти єврей, бо ти однозначно маєш доступ до інформації і однозначно ти спілкуєшся з якимись протиправними елементами: чи то контрабандистами, чи то революціонерами, чи то шпигунами, неважливо, щось таки ти обов'язково розкажеш.
Але такого агента самого треба було перевіряти, бо це ж єврей, а це підозріло.
(ІМ): А що з революціонерами?
Контррозвідка називалась контррозвідкою, але фактично вона дуже швидко перетворилась на політичний сыск. І займалась не лише шпигунами, а передусім, революційними організаціями.
Тут як. Спочатку розпочалась сама контррозвідувальна діяльність, у 1882 році міжвідомча нарада вирішила, що треба займатися контррозвідкою і нею будуть займатися кілька організацій.
Потім зрозуміли, що треба, щоб був один орган, лише контррозвідувальний, який би не займався нічим іншим, бо жандармам і революціонерів ловити (а їх багато), і терористів, і кордон охороняти.
Значить треба зробити спеціалізований орган. І такий створили у 1911 році та дали завдання ловити шпигунів.
Вони спочатку взялися за них, а тоді стали займатися й тим, що жандарми, бо логіка була така: все, що відбувається на великих промислових установах, що працюють на оборону може автоматично використовуватись ворогом.
Якщо там щось відбувається, швидше за все, за цим стоять шпигуни. Стоять вони чи не стоять, це вже діло десяте, але ми підозрюємо, що стоять, і тому будемо це робити.
І вони стали дублювати жандармів: стежити за профспілками, за революціонерами, за постачанням літератури.
Їх навіть зобов'язали це робити. Про надходження літератури з-за кордону вони офіційно звітували і це було навіть їх досягненням.
Жандарми доповідали, що виловили нелегальний транспорт, і контррозвідники також доповідали. Це стало одним з пріоритетів їх роботи і так вони стали ще одними жандармами.
Потім вони вловили кон'юнктуру, багато чого видавали на злобу дня, і доповідали уряду те, що уряд хотів почути.
Наприклад, в 1914 році прийняли рішення ліквідувати увесь український рух, щоб його взагалі не було, як політичної організації.
Максимум – це пісні-танці в вишиванках, а щоб якась там мова, школа, освіта, то цього не мало бути.
(ІМ): А тоді в Росії були українські партії?
Так, чимало. Була Українська соціал-демократична робітнича партія, була Спілка, були легальні організації, культурні товариства, шанувальники мови, от і вирішили це все прикрити.
І тут вже контррозвідка пише про план австро-угорського генштабу розвалити Російську імперію з-за допомогою українців.
Зловили кількох шпигунів, витягнули з них якусь інформацію про український рух, це все об'єднали, тоді домислили і створили картину – всеосяжного спрута.
Українці скрізь проникають: спочатку в земства, через земства та воєнно-промисловий комітет вони проникають в Сенат та воєнне міністерство, вербують своїх людей у вищому генералітеті. Таким чином вони розвалюють імперію і створюють велику могутню Україну.
Це змова тотальна. Страшна. Вони не перед чим не зупиняться. У центрі спрута – супермонстр – Грушевський, який керує всіма, якому всі доповідають.
Вони почали це готувати, коли він ще там сидів, коли він повернувся, то тут його арештували, і все одно цей спрут, навіть перебуваючи у засланні, керував усім українським рухом.
Всі його страшно боялися, бо у випадку чого, він не зупинявся перед ліквідаціями.
І от на повному серйозі серйозні люди, полковники та флігель-ад'ютанти, отаку хрінь підписували.
Це все розглядалося у вищих колах держави, як серйозна та достовірна інформація, на основі якої робили висновки та формували політику, на основі такої маячні.
Знову ж не все маячня, дещо жандарми та контррозвідники сприймали серйозно, бо їм те серйозні агенти доповідали, той ж Веретельник, агент "Брюнет".
І наприкінці шпигунських історій Богдана Бернадського для усіх читачів лунає геніальна пісня Степана Кривенького, гімн волинського краю "Волинь моя". Бо, схоже, що жоден інший вкраїнський край не має такої краси, не має такої пісні, такої блакиті, такої сині, такої заквітчаності, такої зачарованості, такої казки.
