4 серпня 2016

Львів у кіно (ч. V) На вістрі меча

Сашко Ковальчук рятує буржуазно-націоналістичний Львів від кабацтва та розпусти.

Останній фільм Івана Миколайчука та подальший, після успіху Зеленого фургону, фільм режисера Олександра Павловського.

Багатоходівочку київських чекістів з метою перевиховання петлюрівського генерала Турчина (генерал-хоружний УНР Юрій Осипович Тютюнник) знімає режисер фільмів Зелений фургон та Трест, що луснув, і тому комедійна інтервенція у світ людей з холодною головою, гарячим серцем та чистими руками періодично перетворює цю революційну романтику у славнозвісний одеський балаган.

На вістрі меча (1986 рік) грає на вже освоєній радянським кінематографом комедійно-революційній території Весілля в Малинівці, Інтервенції, Трактиру на П'ятницькій, Свій серед чужих, чужий серед своїх та Невловимих месників (навіть Ми з джазу), де комедійний момент одночасно увиразнює чесноти піжонів-чекістів, які легко і невимушено (граючись) взувають різних антирадянських недобитків та карикатуризує (кукриніксує та упосліджує) їх недалеких ворогів.

На вістрі меча доводиться працювати зі стереотипними схемами радянської ідеології і тому комедійний талант Павловського змушений часто (та винахідливо) переховуватися мізансценами на території німого кіно.

Перебудова навіть принесла у фільм Павловського оголену сцену, щоправда лише з тілом петлюрівки, яка має підкреслити усю глибину її морального падіння в очах радянських глядачів.

Радянська цензура могла просто закрити очі на цей декадентський кадр з життя буржуїв, бо вже робила, наприклад, щось подібне у відомій сцені вже з життя радянських людей в Екіпажі (1979) Мітти.

Тим більше, що легковажність такої сцени аж ніяк не впливала на усю ідеологічну серйозність щодо українського питання (буржуазного націоналізму, зокрема).

Милосердна радянська влада ще могла "понять и простить" (або ліквідувати) когось з петлюрівців чи бандерівців, але архіважливе питання зради Батьківщини (і вже десь там й посіпацтво ворожому Заходу) робило їх нелюдами ще гіршими за нацистів та білогвардійців, хоча, як винятки щодо одних та інших, можна згадати Іди та дивись Клімова та Серце Бонівура Шемшурина.

Так ще 1987 року в багатосерійному фільмі Державний кордон. За порогом перемоги бандерівці звіряче вбивали та спалювали клятих комуняк (у цьому контексті ще можна згадати про фільми: Дума про Ковпака (1976) Левчука та Провал операції "Велика ведмедиця" (1983) Буковського), хоча у тому ж 1987 вийшло Холодне літо п'ятдесят третього Прошкіна (хоча й там українець поміж зеків-вбивць).

Саме тому радянські персонажі На вістрі меча ніби сходять з ікон, а в героя Миколайчука (генерал Турчин) такі карикатурні вуса, як у кентавра на Краківській (який також є у фільмі) та надто клоунські погони, як для польових умов.

Петлюрівські агенти переховуються у Києві в жіночому салоні, якщо не борделі, а за вікном у червоного командира Нечипоренка голубляться голуби, ці євангелисти нового життя.

Під час втечі Турчина червоноармійцям заборонено стріляти через західний кордон, а ось підступні петлюрівці (колишній Шурик Олександр Дем'яненко) холоднокровно стріляють і вбивають зовсім юного пацана-червоноармійця, хоча, можливо, що це дівчинка, настільки його-її юність невинна та сусальна, ніби "в белом венчике из роз".

Діти, ці потенційні свідки світлого майбутнього, ці ангелики соціалізму – це щось недоторканне у радянській євангелії, і тому їх вбивство автоматично виявляє усю людиноненависницьку сутність їх вбивць.

Хоча де на інтелігентному обличчі Дем'яненка, який у Зеленому фургоні грав революціонера-романтика Шестакова, хоч якісь нотки мізантропії, хіба що трохи цинізму (хоча у вбивці з Пригод принца Флорізеля обличчя Баніоніса – він ж розвідник Ладейніков у Мертвому сезоні).

На Івана Миколайчука важко дивитися за рік до смерті, помітно, як хвороба з'їдає його зсередини. Цікаво спостерігати яку міміку та інтонації він підбирає для свого персонажа.

У фільмі, до речі, просто шикарний підбір акторів, стара школа, зараз вже таких не роблять: Олександр Соловйов (Красавчик у Зеленому фургоні), Констянтин Степанков, Раїса Недашківська, Володимир Талашко в ролі Петлюри, Віктор Павлов (гайдаївський Дуб), Андрій Градов (Тараскін у Місце зустрічі змінити не можна), Сергій Маковецький (в маленькому епізоді) та Дмитро Харатьян (хоча у мінімальному епізоді після Зеленого фургону).

Петлюрівці у фільмі – переважно шаблонна шобла, де винятком, для балансу, може бути лише Миколайчук, герой якого має перевиховуватись і перейти на бік радянської влади та цинічний, але розумний герой Дем'яненка, вустами якого проголошується існування в Радянській державі критично налаштованих людей, які не вірять газетам (пропаганді більшовиків), бо це тільки тут (у капіталізмі) газети можуть надрукувати будь-яку качку у яку всі одразу повірять.

Сам Петлюра у фільмі Павловського зображається істеричним невротиком (типу Яценюка) і так російська пропаганда може спокійно знімати ремейк На вістрі меча (чи розтиражовувати кадри з нього), бо деякі типажі в українській історії, геополітична ситуація та бордельний Львів ніколи не зникли, а лише утвердилися у своємі вічному повторенні (куди тільки дивиться Кісельов?).

Це, як ніколи, актуальний епізод зустрічі Петлюри, Турчина та Дорошенка з представником французької місії у Палаці Потоцьких, де їм відверто вказують їх місце на карті світу між двома могутніми світами.

Тут вільно гуляє безсмертник пунктик гебістів про руки Держдепу (бо якщо не французька місія, то німецьке консульство), оскільки петлюрівці лише ручні звірятка сильних світу цього, і тому Петлюра готовий вклонитися навіть зулусам заради України.

Франція банально кидає Петлюру, а секретар французької місії ще й стібеться з українців – мосьє панове.

Герой Миколайчука переконує, що після перемоги французькі монополії отримують найбільш вигідні концесії, але секретар каже, що Франція може вести перемовини лише з Совітами, але не з Петлюрою ("коли ви буде там (при владі) то ми повернемося до цього питання").

Закінчується ця зустріч неймовірними паралелями з кримським спічем Мєдвєдєва: "Денег нет. Вы держитесь здесь, вам всего доброго, хорошего настроения и здоровья".

Після такого невротичний Петлюра обіцяє усе кинути та поїхати вирощувати троянди до Парижа. Водій його авто розпачливо зазначає, що до Парижу у них не вистачить пального.

На цьому актуальність епізоду у Палаці Потоцьких не закінчується і герой Миколайчука говорить пророчі слова (які нещодавно повторила Грибаускайте): "Ідіоти, вони тут в Європі гадають, що сховаються від більшовизму за кріпосною стіною" (ще один салют Яценюку).

Після розуміння того, що українці можуть розраховувати лише на себе, за героями Миколайчука та Дем'яненка так поетично закриваються двері Палацу Потоцького, ніби це питання безвізового режиму для України.

Вкотре можна побачити відвічну проблему України поміж двох супердержав. Новітні серіали (Homeland та Elementary чи навіть фільм RED 2) вже прямим текстом заявляють, що Україна просто плутається під ногами США та Росії, які завжди між собою домовляться.

Найбільше ж дістається від свіжих (нових) комуняк маленьким (втомленим) петлюрівцям, цим метушливим масам небезпечної хтонічності, які готові продати рідного батька за шмат гнилої ковбаси.

Вони всі зрадники, двері Чубоцького (оббиті хутром) нагадують про гайдаївську "продажную шкуру". Вони всі непримиренно хочуть бути гетьманами. Вони всі маніяки, які вбивають невинних дівчаток ("хлопці звіріють, бо неділю з лісу не вилазять").

Вони – козачки, прислужники, лакеї, посіпаки, вони – м'ясники. У них лише дві локації у Львові – ресторан "Козачок" (на Лесі Українки) та м'ясний магазин, де ніби у Френсіса Бекона, деформується усе людське.

Петлюрівський штаб у Львові, як таргани у банці. Навколо них суцільний гріх (з точки зору радянської сотеріології), розпуста (різні картини з голими тьотками), марнославство, жадібність та обжерливість.

Для радянського глядача ця карикатурна відраза помножується ще й тим, що одну недалеку петлюрівську бамбулу грає актор (Віктор Павловський), якого Боярський у Трьох мушкетерах поголив налисо крізь стелю (Чубоцького чекісти взагалі зловили намиленого в душі).

Петлюрівці сидять у темних пивничках (підземеллях-могилах), де лише мухи й літають.

Звідти не видно істини нового життя, де за вікнами голуби голубляться, бо усі вони захланні грішники (актори, звичайно, розмовляють російською, але для автентики кажуть оте комічне – панове).

Саме тому морально чисті чекісти й розводять їх, як дітей малих та вигадують якийсь Всеукраїнський визвольний центр.

Петлюрівців не взули б, якби вони знали заповіт Путіна про те, що колишніх чекістів не буває. Є ж тут той спецслужбістський мем, що у них помилок не буває.

Чекісти-психологи добре знають, де натиснути, де натякнути, а де просто нагадати.

Тому саме сексі-чекіст Сашко Ковальчук (цей совдепівський агент), Красавчик з Зеленого фургону, носій істини та тверезості поміж забитих петлюрівців, тільки він називає речі своїми іменами.

Вже зрозуміло, що за таких обставин Львів грає притаманну йому вже протягом багатьох віків роль міста усіх смертних гріхів (ресторації, сувенірчики, розпуста та розваги), де за тридцять років майже нічого не змінилося, і де після радянської індустріалізації він знову затишно перетворився на беззубу лякалочку гастрономічного п'ємонтизму.

Ось, наприклад, теперішній вигляд вулиці Лесі Українки, де розташовувалась ресторація "Козачок" (з Мамаєм на стіні).

Тут українські лабухи так лабають Полонеза Огінського, ніби це розтлінні ресторації на Брайтон-біч.

Окрім цього у фільмі можна побачити кінотеатр на Стефаника (де дивляться Чапліна).

А також Площу Ринок (у магазинчику сувенірів мозаїка досі), вулицю Дудаєва, Бернардинський дворик, Івана Франка, Церкву Андрія, Катедру, Ференца Ліста, Львівську Опера та Стрийський парк.

Але вже десь поволі чути кінцем радянської України (а не просто України як у Срібному тренері).

Загалом утопічна (в піжонстві чекістів) кінематографія Павловського починає починає поволі розвалюватися на території Київщини, куди чекісти лукавством скерували генерала Турчина.

Вони все добре, звичайно, придумали, що простий нарід рідного села Турчина перекує Турчина та дасть йому путь істинну до комунізму. Традиційно трагедійна лінія розподілу проходить посеред сім'ї (Вічний зов, Яновський тощо), де рідна сестра й кляне Турчина.

Але та радянська Україна в Павловського якась також карикатурна, наче писанка, те потьомкінське село. Старий вчитель виводить свого учня Турчина на заповітні кручі (де йому мають відкритися очі на сім'ю велику, вольну, нову) і звинувачує у нелюбові до рідного народу: "Ідеєю націоналізму може перейнятися лише той, хто не бачить далі свого носа".

Він чеше звичну єресь про "общую колыбель", але для чогось загадує про пам'ятник Сковороді у Москві (за декретами Леніна) і це вже схоже, що якась фантастика на другому поверсі.

Добиває картонність радянського щастя у фільмі Павловського сценка закликів трудового народу Дмитром Харатьяном на банну неділю (не гірше самого Кості Грека на вулицях Львова) в атмосфері творів Ільфа та Петрова з їх вироком духу споживацтва поміж радянського народу.

Звичайно, що не це переконує генерала Турчина здатися милосердній радянській владі, а жертовність одного чекіста, який, акі Христос, затуляє тілом його полум'яне серце від пострілу петлюрівського кілера, плюс бонусом – нормальність звичайного життя середньостатистичного українця.

Чекісти-психологи сентиментально повертають йому втрачений набір для гоління, який моментально стає символом покаяння та очищення, занурення у нове здорове життя.

1986 рік надає усій тій євангельській поетизації радянського життя якоїсь психіатричної агонії (людської недосконалості навіть поміж святих будівників соціалізму).

Хаотична карнавальність 20-х закінчиться сталінським терором та божевільністю таборів.

За шість років в останньому гайдаївському фільмі На Дерибасівській гарна погода, або На Брайтон-Біч знову йдуть дощі неприкаяний Харатьян буде бігати по Брайтон-біч, а Мягков (за іронією долі, цей ідеально-інфантильний споживач СРСР) карикатуритиме Леніна, Сталіна, Хрущова та Брєжнєва.

Відеосалони, джинси, жуйки та Yupi доконали союз нерушимый назавжди.

Автор: олександр ковальчук