Ніч з Наталею: Як знімають львівську короткометражку
Інтерв’ю з режисером Андрієм Бондаренком про історію, покладену в основу його фільму, про акторів, які погодилися зіграти таких суперечливих персонажів, та особливості нічної зйомки у Львові.
Як ми пам’ятаємо, у липні цьогоріч Львівська Кінокомісія оприлюднила результати Третього конкурсу кінопроектів, які мали зніматися у Львові чи у Львівській області. П’ятьом проектам-переможцям було надане повне чи часткове фінансування.
Це стрічка Штангіст режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, Співає Теплокомуненерго Надії Парфан, Забавка Остапа Костюка, Благодать Жанни Озірної та Ніч з Наталею Андрія Бондаренка.
Варіанти вирішили поцікавитися як зараз відбувається знімальний процес у одного з переможців конкурсу та свого колеги – Андрія Бондаренка.
Андрію, розкажи про свій проект. Хто така Наталя і чому йдеться саме про темну частину доби?
Відразу скажу, що в основу нашого фільму покладена реальна історія, яка сталася з моїм другом. У мене є друг (ім’я його з певних причин я не буду називати, назвемо його N.), ми знаємося ще з університету і він живе дуже цікавим життям і часто розповідає мені про різні випадки, які з ним сталися. Розповідає дуже класно, я б сказав, творчо і я дуже люблю слухати його історії. Якось одна з історій мене особливо вразила і я вирішив поділитися нею із, так би мовити, ширшим загалом. Я взяв диктофон, пляшку хорошого віскі, це був Jameson, і засів із своїм другом у гостях ще однієї нашої подруги. Там напоїв друга і змусив його ще раз розповісти тут історію, але вже на диктофон. N. спочатку пам’ятав про запис, а потім забув і наговорив багато чого цікавого. З того запису я змайстрував документальну п’єсу "Інтерв’ю з другом".
П’єсу я послав на фестиваль "Тиждень актуальної п’єси" у Києві і там її прочитали зі сцени. Причому, вся драма полягала в тому, що в залі сидів теж цей мій друг N. (який в той період жив у Києві) і його київська дівчина. Спочатку ця дівчина сміялась, але дуже швидко, коли вона зрозуміла, що все це реальні історії про її хлопця, посмішка у неї зникла, і під кінець їй було вже зовсім не весело. А сам N. дуже сміявся, а потім сказав, що все насправді було не так.
Якось, я подумав, що ця історія, взагалі, дуже добре виглядала б у кіно. А тут якраз Кінокомісія оголосила конкурс, я переробив п’єсу у кіносценарій і подався на пітчинг. На жаль, довелося весь контекст значно спростити і залишити лише основну лінію, адже інакше я б не вклався у короткометражний формат. Але головний побутово-абсурдний драматизм залишився, я сподіваюсь.
Отже, про що фільм? Але я розповім тільки в загальних рисах, щоб не спойлити, добре? Головний герой, Остап, недурний чувак, але у свої тридцять з чимось років встиг реалізувати себе тільки в тому сенсі, що кинув роботу викладача в університеті і почав займатися ремонтами. Йому так справді більше подобається. У нього є свої персональні запльоти, але він теж є ширшим образом багатьох подібних людей, трохи зайвих у житті, точніше в цьому конкретному житті, яке відбувається саме зараз. Можливо, в якомусь іншому житті вони аж ніяк не були зайвими. Це довгий ряд інших моїх знайомих. Один, працює менеджером, але насправді живе лише заради того, щоб шпіляти в ігри на комп’ютері вдома. Інший, закінчив якусь бурсу, одружився, тесть пристроїв його на роботу, пішли діти і тепер він живе лише спогадами про те, як раніше кльово було тусити з пацанами на районі. Щось в якийсь момент пішло не туди, і життєва повнота почала текти десь повз. Але саме мій герой не здається. Він й далі активно шукає цю повноту.
Якось уночі, повертаючись додому після важкого робочого дня та вечірніх посиденьок із колегою, він познайомився з дівчиною. Дівчина виявилась проституткою, але наш друг не сноб, він вирішив все одно поговорити з нею про то, про сьо. Він тусив з нею цілу ніч, але не буду розкривати деталі, скажу лише, що власне деталі тут надзвичайно смаковиті.
Ну, якось так.
Як справи із зйомками зараз? Скільки вже відзняли? Все згідно з планом?
Так, все йде по плану і навіть краще. Краще, бо вдалося знайти дуже хороших акторів. Тема фільму дуже специфічна, тут потрібне вміння одночасно і грати роль, і поводитися спонтанно, як в житті. Адже, історія практично документальна, зайва художність може її зруйнувати, але все теж побудовано на інсценізації.
Ми проводили кастинги – на жіночу та чоловічу роль. Нам тут дуже допомогла драматургиня Наталя Ворожбит, яка перепостила інформацію на своїй сторінці у фейсбуку і вдалося привернути увагу акторського середовища. Тому, на чоловічу роль мали досить багато заявок, не лише зі Львова. Зрештою, доля і Наталя Ворожбит привели до нас актора Романа Ясиновського, який, як виявилося, нам ідеально, пасує і не лише тому, що навіть трохи подібний зовнішньо на свого реального прототипа. Роман – професіонал з величезним досвідом. Я зараз не втримаюся, щоб його не прорекламувати. Львівські глядачі могли його бачити у короткометражці Марини Степанської Чоловіча робота, а зараз він знімається у повнометражному фільмі Троє режисера Івана Кравчишина, того який зняв стрічку Політ золотої мушки. Ще Роман зайнятий у проекті Черкаси, це фільм про військовий український корабель, який був захоплений росіянами у Криму. І ось, поміж цими серйозними проектами Роман погодився теж знятися у нашому дебютному аматорському кіно.
У нас було кілька складних моментів – довгі драматичні монологи, за які я дуже переживав, але з Романом ми пройшли їх одним духом і так, що я аж сам наприкінці просльозився. Я точно знаю, що незабаром Роман стане реальною зіркою нового українського кіно, тому запам’ятайте його ім’я.
Пошуки людини на жіночу роль відбувалися трохи гірше. Адже, у нас є одна сцена топлес і львівських акторок це дуже знічувало. Зрештою, нам вдалося знайти, знову ж таки, як я вважаю, найкращу кандидатуру з усіх. Це Зоряна Дибовська, акторка театру Лесі Українки, дуже відкрита і талановита людина, яка повністю розуміла, що нам від неї потрібно.
Взагалі, у нас доволі спонтанно підібралася дуже чудова команда. Це теж оператори Анатолій Татаренко та Іван Олексяк і звукорежисер Томаш Гажлінскі. Це така збірна всеукраїнська бригада – я і Зоряна зі Львова, Роман – живе у Києві, але родом з Тернопіля, усі інші живуть у Львові, але приїхали з інших міст: Томаш з Ужгорода, Іван з Дрогобича, Анатолій з Донецька.
І всі цікаві, творчі люди – Томаш пише музику і писатиме саундтрек до цього фільму, Анатолій зняв прекрасну документалку про Маріуполь.
На щастя, до цих жахливих холодів ми вже встигли відзняти десь три четвертих матеріалу і, головне, всі вуличні сцени. Тому, до початку наступного року, наш фільм вже має бути цілком готовим.
Єдина проблема – важко вкластися у формат 20-хвилинної стрічки. Як завжди, у процесі виявилося, що сцени тривають довше, аніж передбачалося. А всілякі там додаткові кадри для краси, на жаль, доведеться викинути. Взагалі, можливо зробимо дві версії – одну коротшу, форматну і одну довшу, режисерську.
І як перший досвід зйомок? Були якісь цікаві моменти?
Та для мене все було цікавим, бо все було вперше. Але от, я, зокрема, тепер розумію, чому у фільмах так безбожно ріжуть реальні ландшафти. Наприклад, коли я передивлявся фільми, зняті у Львові, то обурювався тим, як при монтажі клеять докупи дуже різні місця і простори. Все думав – ну чому не можна зберігати цілісність реального простору? Чому герой іде однією вулицею і відразу ж виходить за кілька кілометрів від неї? Але тепер я такого не осуджую. Я розумію, що підлаштувати реальний простір під сценарний дуже важко. Тобі потрібно щоб тут було це і це, а в наступному кадрі – вже то і то. А "то і то" ти знаходиш тільки за кілька кілометрів. І немає на то ради. Головне, тут вже не реальність, а передати задум.
У нас багато сцен відбувається вночі. Причому, дія повинна була відбуватися на вулиці Городоцькій, біля цирку – у всім відомому злачному парку. Звісно, знімати там нормально ми б не змогли, бо нічне життя в тому парку, наскільки можна судити, дуже насичене і неспокійне. Тому, роль умовної злачної вулиці у нас у фільмі виконує вулиця Вітовського, там де СБУ і головний вхід у Парк культури. Широка вулиця з трамвайною колією, з парком поблизу, але набагато спокійніша. Але ось, як виявилося, нічне життя у Львові таки є всюди. Особливо, в суботу. Наприклад, о третій ночі все одно дуже важко було дочекатися повної тиші на дорозі – постійно їздили автомобілі, через них доводилося робити дуже багато дублів.
У Парку культури теж повного спокою вночі не знайшли. О другій годині поряд з нами раптом з’явилася доволі дивна компанія – старші чоловіки, які щось там святкували, співали і грали на гітарі всілякий треш, типу "Я буду долго гнать велосипед" чи "Висить ябко висить". Ми записали трохи шуму разом з ними для колориту, але потім довелося їх просити бути тихше. Вони, на щастя, чемно погодилися, а потім пішли.
А потім на вулиці Вітовського почалися, взагалі, якісь мутні ситуації – поліцейські зупинили машину і там години дві тривали розборки – під’їжджали ще інші авто, з’являлися інші люди, якісь жінки в білому чи чоловіки в камуфляжі. Всі кричали, матюкалися, махали кулаками.
Цікаво ще було як люди реагували на дрон. Звичайну камеру сприймали більш-менш спокійно. А от коли бачили у повітрі дрон, то зупинялися, роздивлялись.
З погодою теж було по різному. В перший день зйомок потрапили якраз на попереднє похолодання. І Зоряні доводилося вночі, при температурі + 7 ходити перед камерою у тоненькому комбінезоні з короткими рукавами і шортиками. Добре, що хоч пара з рота не йшла. Але зате довелося йти у секонд-хенд і ми пригледіли там коротку фіолетову шубку, яка дуже ефектно дивилася у кадрі поряд з довгими ногами Зоряни. Тому, наша Наталя на екрані буде реально бомба.
Кльово теж було відкривати акторські таланти у своїх друзів, яких запрошували на епізодичні ролі. Хтось прекрасно вжився в роль таксіста, а хтось відкрив в собі здібність до п’яного гмикання. Зі сценою із таксі боялися влетіти по грошам, але потім у когось вдома знайшли таксистський ліхтарик із шашечками, який легко прикріплювався до даху будь-якого авто на магнітах. Потім їздили вулицями у такому псевдотаксі і боялися, чи реальні таксисти не побачать у нас незаконних конкурентів.
То коли чекати фільм?
До кінця року точно зробимо. Але ми ще ж плануємо все-таки податися на якийсь фестиваль. Тому, поки на люди виставляти не будемо. Але потім, думаю, заллємо кудись на youtube. Щоб усі львів’яни могли подивитися.