16 жовтня 2016

Танчин і минуле майбутнього

Лекція Ігора Танчина на факультеті журналістики ЛНУ імені Івана Франка.

Львівський політолог та соціолог Ігор Танчин розмовляє зі студентами 5-го курсу факультету журналістики про освіту в індустріальному та інформаційному суспільствах.

1. Від індустріальної революції до інформаційного суспільства

Що таке інформаційне суспільство, звідки взялося і як воно виглядає на карті хронології розвитку людини (homo sapiens) за Карлом Ліннеєм. Згідно підручника для 6 клас наш біологічний вид нараховує сорок тисяч років.

Але наука не стоїть на місці: робляться нові археологічні відкриття, уточнюється датування  і сьогодні вже вважається, що homo sapiens має приблизно 100 тисяч років.

Впродовж цього часу людство пережило три революції, які докорінно змінили спосіб життя людини.

Перша революція – неолітична (десять тисяч років тому) – суть її полягає у переході від привласнюючого способу виробництва до відтворюючого, тобто люди почали виробляти їжу.

Наступна – індустріальна революція, орієнтовно сер. 18 ст.

Орієнтовно, бо це не подія, а процеси, так подія має заявлений початок і кінець, а процес відбувається у різних середовищах із різною швидкістю, у різних видах діяльності.

Суспільство – складний феномен, оскільки складається із багатьох груп: вікових, освітніх, за місцем проживання, за статтю, релігійною спрямованістю тощо.  

У кожній групі інновації сприймаються із різною швидкістю та інтенсивністю, тому ці революції є не подіями, а процесами, які тривали тисячі сотні, тисячі років.

Ці зміни відбувалися непомітно, лише через деякий проміжок часу люди усвідомлювали, що живуть в іншому суспільстві, яке за базовими параметрами абсолютно відмінне від того, в якому вони звикли існувати, і тоді, оглядаючись назад, призначали якусь відправну точку.

Це формальна дата. 1765 рік – довільний рік індустріальної революції, оскільки в Англій сталося два епохальних винаходи: Джеймс Ватт сконструював парову машину і Джеймс Гарґрівз зробив багатоверетенну прядку, яка стала тим верстатом, який дозволив заснувати ткацькі фабрики.

Ця промислова революція в Англії поширилася на інші країни.

Індустріальне суспільство принципово відмінне від доіндустріального.

Доіндустріальне суспільство: основний рід занять – сільське господарство, в якому було зайняте понад 80% населення, і відповідно основним способом соціокультурної регуляції (дотримання певних норм і правил культури) була традиція.

У доіндустріальному суспільстві не було поліції моралі, яка би стежила за дотриманням традицій, але, незважаючи на це, воно було дуже суворим і консервативним.

Людина в такому суспільстві нагадує вола: віл не вибирав своєї долі, не вибирав, чим йому зайнятися і не міг відмовитися від свого ярма. Ким би ти не народився – маєш свої права і обов'язки, яких повинен дотримуватися.

Ситуація змінюється внаслідок індустріальної революції: людина отримує індивідуальну свободу.

Це зумовлено тим, що на зміну сільському способу життя приходить міський, замість комунікування з природою відбувається взаємодія з машинами і механізмами.

Тепер в місті ти вже анонім поміж анонімів, тобто не можеш бути підконтрольний іншим членам свого середовища, бо ти їх не знаєш, вони тебе не знають.

Відповідно виникають, раніше невідомі, проблеми: алкоголізм, самотність, злиденність, злочинність.

Проблема соціальна відрізняється від окремого випадку тим, що таких випадків стає багато. У цьому випадку виникла проблема у потребі нових форм соціального контролю, адже тепер людина вільна обирати і змінювати професію та місце проживання, більше не закріплена жорсткими рамками.

Тому з'являються нові соціальні інститути: освіта, засоби масової інформації, інститути соціалізації.

Індустріальне суспільство – модерне. Але, приблизно, у 90-х роках ХХ ст. відбулася революція, що забезпечила перехід до суспільства інформаційного, забезпечила нам усі ці приємності та неприємності, з якими ми зустрічаємося у нашому суспільстві.

Ця революція зумовлена тим, що через розвиток нових технології, науки, техніки, наука перетворюється у безпосередню виробничу силу в суспільстві. У цьому визначенні наголос припадає на слово безпосередню.

В індустріальному суспільстві наука відігравала допоміжну роль: якщо науковець винайшов схему радіо, то те радіо нікому не потрібне, поки його не сконструюють і не почнуть продавати.

На певному етапі людського розвитку стається так, що винахідник отримує можливість безпосередньо продати споживачеві свою наукову новинку, і цей споживач буде споживати цю інформацію як готовий продукт.  

Наші гаджети – це дешеві матеріали, штамповка, де немає ручної роботи. За такі дешеві матеріали і примітивну штамповку – їх ціна – копійки, а не 200-300-400 доларів.

Комп'ютер коштує мало, але його програмне забезпечення – багато.

Ви платите за інформаційний продукт.

Із додатку до машини людина перетворюється у виробника кінцевого продукту, а це означає, що людина перетворюється у головну вартість цього суспільства, яке стає культуроцентричним.

В доіндустріальному усе концентрувалися навколо природних ресурсів, в індустріальному – навколо машин, нинішнє суспільство – людиноцентричне – на коні той, хто володіє людьми, які здатні своїм мозком створювати новий продукт.

Це принципово інакше збудоване суспільство.

В аграрному суспільство все ВВП вироблялося в селі, в індустріальному – більша частина багатства країни вироблялася на фабриках і заводах, а після того, як інформація перетворилася на товар, то з'явився новий сегмент економіки – інформаційний, який у розвинутих суспільствах почав становити більшу частину ВВП, ніж аграрний та індустріальний сектор разом.

Нині багато людей займається створенням інформації, її обробкою, працює з інформацією, з'явилися цілі віртуальні сегменти, де люди працюють не виходячи з дому, дистанційно, за новими засадами.

В індустріальному суспільстві головним є стандартизація, в інформаційному – креативний підхід.

У сучасній економіці є три групи країн:

1. Які експлуатують природні ресурси: Норвегія, Нігерія, Росія, Саудівська Аравія (ресурси то є, але вони вичерпні).

2. Які будують свою економіку на виробництві товарів – Китай, Філіппіни, Малайзія, Таїланд.

У них є постійно відновлювальна робоча сила, однак існує кілька обмежень. Перше: щоб постійно збільшувати кратне робоче число своїх товарів, вони повинні кратно збільшити число ресурсів, які витрачають на виробництво тих товарів.

Друге: вони виробляють товари, які здатні насичувати ринок, тому рано чи пізно повинні: або припиняти виробництво цього товару, або знижувати на нього ціну.

Третє: транспортні видатки – чим далі везеш, тим дорожче коштує.

3. Країни, які в основі своєї економіки мають інформаційний ресурс: США, Китай (наздоганяє Штати).

Вони у набагато кращій ситуації.

По-перше, вони мають можливість тиражувати свої продукти без додаткових затрат – достатньо одного кліку.

По-друге, якщо ти продав свою програму, то вона однаково у тебе залишається.

По-третє, доставка нічого тобі не коштує. 

По-четверте, якщо виробляєш більше інформаційного продукту, то ринок не насичується, а, навпаки, розширюється.

По-п'яте, ті країни, які виробляють нові технології завжди будуть диктувати умови і ціни тим країнам, які дають ресурси та виробляють матеріальний продукт.

З усіх світових ноу-хау 80% припадає на США, а ВВП Китаю складається, переважно, з індустріально продукту.

Коли ви купуєте телефон, який зроблений в Китаї, то повинні розуміти, що на Китай з його вартості припадає лише 8%, решта – на інші американські корпорації.

Це означає, що ВВП створене в інформаційному сегменті є набагато вартіснішим, ніж в інших секторах економіки.

Про перехід до інформаційного суспільства вперше заговорив американський вчений Деніел Белл у 60-х роках минулого століття.

В 1971році за його редакцією видали книгу "The future of the United States government toward the year 2000", а дещо пізніше він написав книгу про постіндустріальне суспільство – "The coming of post-industrial society: A venture of social forecasting" (1973).  

У цих двох книгах він вперше вжив термін "постіндустріальне суспільство".

Белл зумів у 60-х роках побачити те, що тоді було зовсім не очевидним: "Суспільство стоїть на порозі таких змін, внаслідок яких, грядуще суспільство буде настільки відрізнятися від існуючого, наскільки індустріальне відрізнялося від аграрного".

Чого саме стосуватиметься ця зміна було невідомо, тому суспільство й назвали "постіндустріальним".

У 70-80-х роках термін набув загального вжитку, а у 90-х роках стало очевидним, що це постіндустріальне суспільство за своєю суттю є інформаційним.

Відповідно з'являється новий сегмент економіки і пов'язані з ним сфери зайнятості, нові види діяльності і те, що людина перетворюється на центральну фігуру економіки, унікальність людини приходить на зміну стандартизованому суспільству.

Вважають, що першою країною, яка перейшла індустріальний рубіж та вступила в інформаційне суспільство стали США у 1991 році.

Саме цього року кількість видатків на програмне забезпечення перевищила кількість видатків на матеріально-технічне, тобто інформаційний сегмент економіки став більшим, ніж матеріальний.

У 2000 році це вже стало очевидним для всіх – інформаційне суспільство почало двома ногами крокувати усією планетою.

2. Освіта між індустріалом та інформацією

Школа – це соціальний інститут, який створений в індустріальному суспільстві і для потреб індустріального суспільства: людей, які працюватимуть із машинами потрібно було до цього підготувати, навчити, посадити за парти, загрузити однаковими вміннями, навичками, дати базові поняття, як жити у цьому суспільстві, як себе поводити.

Бо колись, коли ти жив в селі – ти жив, як всі, альтернативи не було, тепер ж, коли ти живеш у місті, в тебе є багато варіантів і потрібно в голову вселити розуміння того, як жити правильно.

Тому школа мала два завдання: підготувати до роботи на промислових підприємствах і підготувати до життя у складному міському суспільстві, де людина не закріплена у певній групі, але повинна дотримуватися норм і правил, щоб бути членом цього суспільства.

Для цього створили загальноосвітню школу, через яку  повинні пройти всі члени суспільства.

Таким чином вона була створена за зразком фабрики: в перший цех привозять заготовку і піддають її чорновій обробці, далі заготовка надходить в другий цех, її ставлять на конвеєр: по дзвінку почали і робітник провів із заготовкою певні маніпуляції – дзвінок – робітник передав заготовку до другого робітника, який також провів певні маніпуляції – дзвінок – передав третьому – кожен робітник проводить ці маніпуляції відповідно до інструктивних матеріалів, які йому дав бригадир, а тому – головний інженер тощо.

У результаті з десятого цеху виїжджає готова продукція, що відповідає усім стандартам. Чим вам не школа?

Тільки школа виробляє не лампочки, а такий тип людини, який підходить суспільству, з таким набором вмінь, навичок, розумінь, які потрібна саме цьому суспільству.

Ця система прекрасно функціонувала, доки не відбувся перехід до інформаційного суспільства.

З 90-х років раптом в усіх країнах світу розпочалися нарікання на школу: "Раніше такого не було. А от зараз не це".

Це як лижник, який все життя їздив на лижах та був тим задоволений, раптом почав нарікати на лижі, які вони погані, не звертаючи уваги на те, що вже настала весна, снігу немає, і по землі вони вже не їдуть так добре, як по снігу.

Те, що добре для одного середовища не обов'язково є добрим для іншого.

Школа була створена для індустріального суспільства і під його потреби, а ми перейшли в інформаційне суспільство, де є вільний доступ до інформації.

В індустріальному суспільстві, відповідно й у школі, здійснюється інформаційний контроль, з-за допомогою якого людину виводять на потрібну траєкторію. У школі відбувалося вмотивоване обмеження інформації: тобі не давали всієї інформацію, а лише потрібну, логічно та послідовно, відсікаючи все зайве (1,2,3 клас тощо)

В інформаційному суспільстві така пірамідальна структура неможлива, бо неможливо вже забезпечити контроль над інформацією.

Наслідки такої ситуації:

1. Неможливо вберегти дітей від небажаної інформації

2. Змінюється роль вчителя. Його авторитет базується на ексклюзивності знань: він приходить у клас і точно знає більше, ніж всі інші, але тепер, коли є доступ до інформації, діти знають, що вчитель – не єдине джерело, а в якійсь темі вони можуть підготуватися і взагалі знати більше, ніж вчитель.

3. В індустріальному суспільстві, на відміну від інформаційного, чітко було відомо, кого ми хочемо виховати, якою інформацією озброїти.

У 1998 році я не знав, що таке мобільний оператор, а коли ви, у 2001, йшли до першого класу, то мама вже не хотіла випускати з дому своє дитя без мобільного телефона.

Сьогодні ми навіть не знаємо про те, що через чотири роки буде для нас життєво необхідним.

Сьогодні головна економіка міститься у тому, щоб розбудити в дітях креатив, щоб вони були здатні творити.

Всі це розуміють, але з іншого боку, ніхто не знає, як це зробити.

В кожному суспільстві існують свої специфічні норми і правила, які потрібно враховувати при реорганізації, модернізації будь-яких соціальних інститутів, в тому числі, й освітніх.

Сьогодні домінуючою є думка про те, що реорганізацію освіти кожен повинен проводити зважаючи на власні ресурси.

В освітній сфері результати не відразу помітні, вони даються в знаки за деякий час, а проводити корекцію потрібно зараз. Тому для того, щоб визначати, чи правильним шляхом йдеш, міжнародні організації проводять тестування, які порівнюють здобутки одних освітніх систем з іншими.

Наприклад тестування PISA – тестування проводять згідно чотирьох параметрів: читання, комп'ютерна грамотність, природничі дисципліни і математичні дисципліни.

Учні різних країн складають усі ці предмети, а потім їхні досягнення порівнюють.

Стосовно вмінь то навичок, які повинні бути, то немає готового рецепту – все індивідуально.

Лідером освітніх змін в Європі виступає Фінляндія, а в світі, зокрема в Азії – Сінгапур, Тайвань, Гонконг. І якщо порівнювати, то всі вони рухаються діаметрально протилежними шляхами.

У Фінляндії школа максимально сприятлива до дитини: учнівські роки – це не підготовка до життя, а саме життя. У той час, як школярі Сінгапуру, Тайвані і Гонконгу перезавантажені, вони багато працюють, складають іспити, напрямки їхньої освіти дедалі розгалужуються.

Потрібно обирати: ми хочемо виховати у класі тридцять космонавтів чи зробити дітей щасливими?

Діти – це ресурс, який буде просувати країну чи ціль? Чи потрібно нам підходити до людей з точки зору відбору: одні відпадають, а інші будуть чемпіонами?

Це філософське питання і тут немає однозначної відповіді.

Автор: олександр ковальчук