Львів у кіно (ч. IX) Чортова дюжина
Запорозькі козаки повстають супроти рабовласницького Львова, цебто Лемберга.
Пригодницька комедія Віктора Жиліна (1970, Одеська кіностудія) прописана десь поміж казок, оповідок про сиву давнину та може дозволити собі набагато більше, ніж деякі інші фільми на подібну тематику.
Хоча варто завжди пам'ятати, що за усіма козацькими авантюрами та балаганами неодмінно до віку підійматиметься найдорожча для кожного українця рідна земля – ненька-Україна. А вже тут можна згадати й про фільм Марка Донського Дорогою ціною (1957).
Власне уся Чортова дюжина – це ностальгійні пошуки козаками та їхніми новими побратимами омріяної рідної землі після того, як суча дочка Катька ліквідувала у 1775 році Запорізьку Січ. Це ностальгійна романтика за колишніми звитягами славних предків дітей запорізьких козаків та небагатьох їхніх наставників, які ще добре пам'ятають ті часи.
У фільмі можна зустріти епізод, де прагматичний барон фон Бюлов (Володимир Балон – капітан гвардійців кардинала де Жюссак у Трьох мушкетерах Юнгвальда-Хількевича) стібеться над головним героєм Максимом Зарубою (Лев Пригунов, який попереднього, 1969 року, прославився на увесь Союз роллю комсомольця у фільмі Серце Бонівура, де його герою кляті білогвардійці вирізають революційне серце) за те, що про Січ він дізнався з книжок, і головне, дізнався де – у Лемберзі, цебто Львові.
Зі сцен у фантазійному Львові кінця 18 століття й розпочинається дорослішання студента (магістра) Максима Заруби, тому що на невільничому ринку цього австрійського міста один барига розпродує паничам рабів – чистих душею та прекрасних тілом українців: дорослих, дітей та співочих дівчат, заплакані очі яких, ще сподіваються на свого героя.
Манірні паничі у перуках більше схожі на звірюк, нелюдів. Один з них рилом більше нагадує свиню, а інший (своєю перукою) – когось з підродини козлових. Певна казковість в образі цих паничів сповіщає про їхню неодмінну короткочасність та швидку їм помсту. Барига звертається до них "панове" і це вже такий радянський стьоб над потягом Львова до буржуазного націоналізму (характерний для фільмів Одеської кіностудії).
Повз увесь екран показово проходить ксьондз і байдуже дивиться, скотиняка, на таке антихристиянське беззаконня, хоча така його поведінка у радянському фільмі – це ще мальви та фіалки, оскільки згодом у фільмі ще буде московський попик Серафим, їй-богу, втілена Сатана, до чого ж богопротивна істота.
І тут навіть радянським глядачам цієї класової пропаганди для діток зрозуміло, що у Львові-Лемберзі продають не просто людей, а вкотре продають бідолашну Україну, продають душу її співочу.
Навіть радянські глядачі мали зрозуміти, що від України в австрійській імперії залишився лише голос, радянські глядачі зі Львова, окрім усього іншого, ще й бачили, що цей голос продавали під церквою фіолетового чи сірого кольору, церквою замкненою, як тоді здавалося, назавжди. Але вкраїнська пісня – це животворчий пароль, співочий шібболет для православної (уніатської) душі, який завиграшки може розбурхати сокровенні фантазії студента Заруби до бунтівного полум'я, хоча ще хвилю тому він байдуже гуляв площею.
Цієї піднесеної миті навіть режисер Жилін ще той естет, варто лише глянути як чудово лавірує камера поміж глядачів до головної героїні співу.
У подальших сценах козацтво зі страшною силою бомбить паничів та буржуїв поблизу Катедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці на вулиці Грушевського, оскільки хуліган Зарубав, як людина незвикла до галицьких церемоній, безцеремонно рве документик на дівчину-Україну (оцінену у триста дукатів).
Козаки своїх не лишають на одинці з небезпекою (відразу чути радісний спів пригніченого народу) і тому скачуть на допомогу Зарубі вулицею Грушевського.
Козаки, ці традиційні розбишаки з моторним енеїдівським духом, з піснями та танцями протистоять ворогам, але біля фалосоподібних стовпців Катедрального собору їхнє знущання з ворогів особливо дошкульне. Вони тихо на конику підходять ззаду до якогось розцяцькованого вельможі та висипають йому на голову цілий кошик яєць. Згодом, зганьбленому паничу, вони показують міцну козацьку дулю та забирають у того австріяцького піжона шпагу, тобто символічно його каструють.
Зарубна забава триває поблизу Катедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці на вулиці Грушевського у Львові. Ось це місце на карті міста.
Важче у цій історії з ідентифікацією локацій, де на той момент перебуває кіннота, яка поспішає арештувати козаків. Ось тут вона маршем іде вулицею Друкарською.
Ось це місце на карті.
Але де знаходиться ось ця брама (у Львові чи в Одесі)?
Бо ці епізоди знімалися у будинку Фальц-Фейна в Одесі.
На цьому Львів у фільмі закінчується і події переносять козаків на каторгу до Каспійського моря. Австрійська імперія видає запорізьких козаків Російській імперії за озброєний спротив владі Лемберга-Львова. І тут вже кожна українська душа зрозуміє, що двоголовий орел Австрії та Росії – то одна сатана.
У цих Богом забутих краях нарешті є, де розвернутися широкому козацькому плечу, тому що у ляльковому місті Лева ледве ногу піднімеш, як вже наступиш на Ратушу. У тому іграшковому Львові навіть плюнути нема де, бо відразу попадеш міському голові межи очі.
Тут режисеру дихається вільніше, знімати тут цікавіше, і сказати можна більше. Сказати так, що почують аж у Голлівуді. Казка зобов'язує Жиліна гратися та перемагати, а після постмодернізму Айболить 66 Ролана Бикова, особливо (і це ще за два роки до Пропала грамота). Всі ці характерні обличчя козаків то наша відповідь голлівудському фільму Тарас Бульба 1962 року зі всією його стереотипною маячнею про Україну, де козаки чомусь співають Kalinku.
Легендарний Юл Бріннер хоча й бере відчайдушною харизмою у голлівудському фільму цілі міста, але й йому далеко до Павла Загребельного у ролі козака Балабана.
А від Юл Бріннера, у тих каспійських пісках, зовсім недалеко Чортовій дюжині Жиліна до вестернової класики Чудова сімка (1960) Джона Стерджеса. Невипадково Балабан перепрошує коменданта каторги словами "Ваше благородие, господин поручик", які відверто апелюють до радянського істерну 1970 року Біле сонце пустелі Володимира Мотиля. І вже зовсім на знущання з фільму Мотиля схожі багаторазові істерики рабині-росіянки, цієї посестри ненаглядної Катерини Матвіївни у сценах з Івасем та козаком Кішкомотом, який також буде змушений перевдягатися у жіноче заради конспірації.
Окрім цих моментів Чортова дюжина в епізодах з російськими солдатами та, власне, недалеким комендатом каторги, нагадує пародійною стилістикою фільм Фанфан-тюльпан (1952).
А богобоязнені та безстрашні козаки тільки те й роблять, що пародіюють цей світ, глузують з нього, випробовують його. Всі вони у фільмі розмовляють українською мовою, сорочки їхні розхристані на грудях, де православні хрестики ісповідують перед широким загалом їхню святу віру. Хоча вони й душу покладуть за віру православну, але ці запеклі харцизяки дулю можуть тицьнути всім підряд: і Богові, і чортові, і московському попику.
А попик московський у Чортовій дюжині, то ще та падлюка, навіть гірша за коменданта каторги. Він потворний, наче пес і схожий на чорта, прости Господи. У теперішній Росії Чортову дюжину моментально б заборонили за такий образ священика (тут ще бухий москаль горланить пасхальний тропар). Він схожий на кошлатого лісовика, який збиває добрих людей з праведної дороги, зі шляху істинного.
Свят-свят-свят, яка ж то блядословна істота, тричі плюнути через ліве плече і зректися Сатани та всіх справ його. Саме попик хоче вбивати усіх (а згодом й палити), хто знався з чумою. Балабан називає його стервом та кидає за борт плоту, а коли той невипадково вбиває одного з солдатів (які відмовилися стріляти у козаків), то кара його вже близько, він тоне й кричить тоненьким голосом, гаспидський син.
Соціалістичний аспект хробачком класової ненависті поволі та впевнено виїдає Чортову дюжину, але теперішнім українським режисерам варто повчитися наскільки делікатно та романтично це пропонується юним душам та тілам. Повчитися, як лукаво заточують козацьку вольницю та Батькову сім'ю вольну, нову і велику під Союз соціалістичних республік, де нічого свого вже немає, а є лише спільне.
Тут навіть з уст Балабана виголошується методика гібридної війни, оскільки батько Максима ще боровся за волю мечем, а от Максим вже боротиметься пером та словом вченим. Різницю між поколінням батьків та дітей ще раз підсумовує епізод з проханням бусурманина Мансура зробити йому оселедця на голові, і так пристати до дружніх запорожців.
Балабан відповідає бусурманину, що та "кисточка тобі не положена, бо не нашого коша ти хлопець", але вчений та більш модерновий Максим ширше дивиться на цей інтернаціональний світ і тому каже: "Всі ми брати, а кіш у нас спільний, і доля". Соціалістична проповідь Максима Заруби повторюватиме акцентовані повтори у проповідях Христа і там, наприклад, можна почути про те, що "ми вільні поки ми разом" чи "Дон, Яїк та Славутич течуть в одній стороні, та що Батьківщиною називається". Завдяки цим світлим переконанням Максим встоїть перед ідеологічними спокусами барона фон Бюлова (дворянина, який став злодієм), який вважає, що свобода лише там, де золото, лаве та бабоси.
Здолає Максим й спокуси свободи веселого Роджера, свободи без Батьківщини та честі, тому що без святої Батьківщини Заруба себе просто не мислить.
У пригодах запорожців на Каспії десь обов'язково мав виникнути той постмодерний варіант алюзії на Переяславську раду дружби народів для юного покоління. Росію презентує Петька, а Україну – Івась. Петька – звукоімітатор чужих голосів (і це цікава несподіванка в образі Росії), а козачок Івась – воїн, добре метає ножі. Петька хоче вічної дружби, відтепер не можна сваритися та здавати один одного (ці слова б та Путіну у вуха, а ще краще у сраку), і десь тут досить виразно постає ментальна різниця між двома народами. Петька питається: "Хочеш дружити?" і на цю колоніальну ініціативу Івась відповідає рівноправним: "Можу".
Однак зовсім несподівано посеред цієї радянської пропаганди виринає образ "тюрми народів", з якої усі хочуть втекти разом з козаками. З цього пропащого місця, з того стопащого пекла, з тієї каторги народів хочуть втекти всі: лікар-німець, солдати-охоронці та навіть син коменданта каторги Петька, який не любить батька за те, що той його лупцює (та й не батько він йому зовсім).
У козаків спочатку ще є певні сумніви щодо Петьки, але той переконує їх, що він не христопродавець.
Козаки дурять дурних москалів чумою, втікають, і так дають прийдешнім поколінням урок втечі від братніх обіймів Московії (головне не забути забрати у Росії московського попика). За усією цією ідеологією Жилін не забуває зазначити, що він більше веселий режисер, аніж пропагандист. Як кайфує він в епізоді з молитвами коменданта каторги до Господа ось такою козацькою відповіддю на усі благання.
Останніми хвилинами фільму взагалі більше рулить техніка, аніж політика, бо під час хитрого штурму козаками Чорної фортеці піратів режисер Жилін на кожному кроці демонструє свій винахідливий кіно-арсенал. Тільки раз тут Заруба скаже до піратів, наче до терористів, що: "там, де ми вас не буде", але увесь інший простір – це життєдайне буяння фантазії, де козаки роблять драбину з тіл козаків, а Івась ховається у нутрощах якоїсь запеченої тваринки троянським конем. Є тут і підводне фільмування з демонстрацією козацької техніки плавання з бамбуком у зубах, і використання ексцентрики німого кіно для комічного ефекту.
Жилін вкотре не цурається й формалізму. Так можна побачити найкращий (з технічного боку) момент фільму та зацінити роботу оператора у цій ніби необов'язковій казочці.
А які тут комічні у своїй інтернаціональності пірати. З чорним гумором шибайголів та фарбованими нігтями, які звертаються один до одного – джентельмени. Бійка на фрегаті, то просто новорічний бал-маскарад, де після перемоги запорізькі відчайдухи відразу починають співати та танцювати.
І навіть у цих танцях та співах вони встигають передати майбутнім поколінням два важливих уроки. Урок перший: ніколи не варто довіряти баригам (дворянам), який апріорно зневажають простий народ. Урок другий: не варто за переможною радістю втрачати концентрацію та віддавати у руки москалю дорогоцінну бандуру.
Козаки завжди оберігають її, наче дитя, тому що там душа народу, але у руках москаля, який навіть тримати нормально її не вміє (ще один український шібболет), вона відразу перетворюється на балалайку (ще один привіт голлівудському фільму Тарас Бульба). Звідси вже випливає привіт для фільму Тарас Бульба російського комуняки Володимира Бортка 2009 року. На фініші поранений Кішкомот, спираючись на шаблюку і гордо дивлячись на рідний берег, промовляє замовляння: "Нема ще у ворога такої кулі, щоб козака до смерті вбила".
Схоже, що саме цей момент використав Бортко для своїх убогих славнів про православну русскую землю з вуст артиста Боярського та інших псевдозапорожців.
Однак яка незнищенна сила у словах Володимира Ячмінського і яка театральна недолугість у пропаганді Боярського.
Минуло сорок шість років після зйомок Чортової дюжини і навіть на двадцять п'ятому році Незалежності омріяну Україну ледве можна помітити на горизонті, але передчуття рідної землі, відчуття її безсмертної сили, вже хвилюють душу.