Моя бабуся Фані Каплан

Черговий довгобуд нового українського кіно нарешті виходить на кіноекрани.

Анонсований ще 2013 року фільм Моя бабуся Фані Каплан завершив фестивальні подорожі та 8 грудня з'явиться у широкому прокаті.

Стрічка вже може похвалитися відзнаками двох кінофестивалів – Одеського міжнародного (Найкращий український повнометражний фільм, Найкращий актор Національного конкурсу – для Мирослава Слабошпицького) та Лондонського Crystal Palace International Film Festival (Найкращий іноземний фільм).

А кілька днів тому відбувся допрем'єрний прес-показ режисерської версії фільму у Львові за участі режисерки Олени Дем'яненко та виконавиці головної ролі Катерини Молчанової.

Моя бабуся Фані Каплан інтригувала від самого початку вибором тематики – що ж це за історію таку про замшілих довколареволюційних персонажів нам вирішили представити двоє іменитих українських кінотворців, режисерка Олена Дем'яненко та сценарист Дмитро Томашпольський?

Як саме вони змусять вже майже анекдотичну анархістку стати цікавою для сучасного вітчизняного глядача та ще й у контексті становлення нового укркіно?

Справа вибору тієї чи іншої теми, того чи іншого персонажа – це, звісно, суто приватна справа творця та результат напіввипадкових зіткнень молекул з атомами. Зачепило – і край. Тому, головна інтрига полягала у питанні – чим буде зачеплений глядач?

Вже з музичної доріжки, що супроводжувала початкові титри, стало зрозуміло, що Моя бабуся... задумана як класична стрічка про "високі почуття", а присутність серед акторів відомого театрального діяча Влада Троїцького та не менш відомого кінорежисера Мирослава Слабошпицького натякала на певну долю іронії та грайливості.

Власне такою і виявилась головна схема стрічки – історія "вічного кохання", подана через тонке, але постійно присутнє іронічно-абсурдистське скельце.

Фільм намагається показати невідому історію Фані Каплан, що увійшла в підручники як терорист-невдаха, та оживити її як людину і як дівчину. Ми бачимо як вона дійшла до такого життя (можливо, через те, що її батько має обличчя Влада Троїцького!), як стає на шлях не те, щоб революційного активізму, а швидше наївного самозреченого почуття, як гине невинною (здається) жертвою, підставленою своїм коханцем та перемеленою жорнами історії. Центральна родзинка сюжету – знайомство Фані із братом Леніна, який у неї закохується та безуспішно намагається врятувати.

Часом гору бере мелодраматичний матеріал, часом на поверхню прориваються моменти комедії та абсурду.

Катерина Молчанова як анархістка Фані Каплан доволі талановито виливає на глядача потоки закоханої емоційності та сонячний жар безвідносних вічних почуттів. Мирослав Слабошпицький як лікар Дмитро Ульянов, брат Леніна, являє їй антитезу – комічного товстунця та маминого синочка.

І головне джерело абсурду – постать Володимира Ілліча, малахольного карліка, Анти-Мазая, убивці зайців.

Але по цей бік екрану поступово складалося враження двох чи трьох паралельних історій, які так і не змогли сплестися у якусь переконливу цілість, незважаючи на присутність кількох зв'язуючих переходів, коли Фані вписується у комічний гег, Дмитро – у драму, а всі разом – у антиленінську постмодерну декомунізацію.

У сенсі глядацького сприйняття такий сирий вінегрет має певний потенціал. Адже, кожен може знайти щось до вподоби. Сентиментальні особи насолоджуватимуться україномовною драмою кохання, "просунуті" реготатимуть із абсурдної грайливості, хіпстери всотуватимуть гарну візуалку та ретельно відтворену ретро-сценографію. Але, кожен із глядачів, хто спробує потім переповісти комусь іншому "про що фільм?", опиниться у малозрозумілому наративному тумані.

Цілісність Бабусі... таки втратилась у спробах скомпонувати щось вигадливе. І це головна помилка авторів стрічки.

Занадто багато завдань вони собі поставили – розважити, розчулити, декомунізувати, побавитись – і все це без чіткого усвідомлення того, яку саме історію вони хочуть розповісти. Відчувається, що їхня інтуїція, народжена знахідкою теми, що могла б стати цікавою історією, так і не знайшла своєї особливої єдиної форми втілення. Звідси нагромадження багатьох різних форм – либонь, якась і спрацює.

Після перегляду режисерці задали ключове питання – "Чому саме Фані Каплан?". Олена Дем'яненко ухилилась від прямої відповіді, зауваживши, що "фільм має говорити сам за себе". Однак, власне фільм із цим завданням не дуже справлявся. На екрані була представлена лише не позбавлена цікавості історія не позбавленої цікавості героїні. Але стрічка так і не змогла створити довкола себе гніздо самоочевидності, потребуючи додаткових роз'яснень від її творців.

Відчуваючи це, Олена Дем'яненко та Дмитро Томашпольський ще більше перевантажили стрічку, ввівши рамку сучасного погляду – фіктивних, але документалізованих нащадків пані Каплан, які повинні були б зіграти роль супер-клея та розтлумачити головну інтригу напівутраченої справи невдалої убивці Леніна. Але ці метаперсонажі лише ще більше заплутують хаотично зібганий жмут різнорідних волокон.

Моя бабуся Фані Каплан, тому, неминуче засвідчує брак нормальних живих історій у сучасному укркіно. Хоча, всіляких повнокровних тем довкола, як то кажуть, хоч греблю гати – досить захотіти їх побачити. Але вітчизняні кіношники продовжують висмоктувати щось там собі зі стелі, забуваючи, що від стелі – до хорошого кіно величезна відстань і для таких завдань потрібно досить багато досвіду та вправності, які краще здобувати на більш живому матеріалі.