Презентація книги "Заробітки під мікроскопом" про українських трудових мігрантів в Іспанії.
У косівському видавництві "Писаний камінь" виходить книга "Заробітки під мікроскопом" про українських трудових мігрантів в Іспанії.
Упорядником книги є колишній львівський журналіст, а тепер мешканець Мадрида, Любомир Калинець, який збирав матеріали для книги з 1999 року.
"Заробітки під мікроскопом" – це збірка бувальщин, репортажів, інтерв'ю, нарисів, віршів та гуморесок про українських трудових мігрантів в Іспанії, які написали самі заробітчани.
Крім цього у книзі можна зустріти розмови з краянами, які назавжди повернулися із заробітків додому, а також прочитати бесіди з відомими нашими особистостями як в Україні, так і за кордоном. Усе це – спроба висвітлити життя-буття наших краян на чужині під різним кутом зору та в різних аспектах.
Авторський колектив: Людмила Розуменко (в недалекому минулому журналістка львівської телекомпанії "Міст"), Омелян Халус (працював на Рожнятівському районному радіо Івано-Франківської області), Галина Бардіна, Галина Коризма (поетеса, уродженка Коломийщини), Надія Леськів (поетеса, вчителька математики в українській суботній школі "Дивосвіт" поблизу Мадрида), Петро Варцаба (поет, гуморист, скульптор, уродженець Городенківщини на Франківщині), Микола Душенко (поет, прозаїк, працював коректором в одній з київських газет, уродженець Сумщини), Любомир Калинець.
Фрагмент книги "Заробітки під мікроскопом"
Саме тоді хтось порадив звернутися до львівської філії німецької автоперевізної компанії "Kraft Raizen", офіс якої знаходився на Привокзальній. На той час "Крафт" уже добре зарекомендував себе не лише в Європі, але й у нас в Україні.
Мені навіть вдалося без зусиль розшукати рекламні оголошення цієї фірми у багатьох львівських газетах. З них і довідався, що всі бажаючі можуть дістатися до будь-якої точки Західної Європи на комфортабельних німецьких автобусах "Неоплан" за помірковану ціну.
А вже в офісі фірми мені гарантували весь сервісний набір: надзвичайно зручні крісла, телевізор, чай та каву, туалет і тому подібне. І все це за якихось двісті "зелених" (працівники фірми переконували, що це мізер).
Спочатку мені запропонували поїздку до німецького міста Карлсруе з по-дальшою пересадкою на Барселону. Проте хотілося ще кілька днів побути з родиною, тому я вибрав другий варіант.
А саме: підсісти в автобус, що проїжджатиме транзитом через місто Лева. Знати б, чого це коштуватиме! Але, як то мудро кажуть в народі: знав би де впадеш, то соломи підстелив би…
Словом, дійсність виявилася зовсім не такою, якою її малювали працівники "Крафту". Передусім, виявилося, що автобус затримується, і нам довелося стовбичити мало не шість годин біля львівського залізничного вокзалу.
Як пояснювали "крафтівці": після початку рейсу в Чернівцях, щось там вийшло з ладу, і водії усували несправність. Потім надійшла команда вантажити речі в мікроавтобус, який мав би доставити нас до Шегинів. А вже там пересідати в наш "рідний", який, щоб не робити зайву петлю зі Стрия до Львова, мав відразу прямувати до українсько-польського кордону.
Далі нове розчарування. Жодним "Неопланом" і не пахло. Посадили нас у середніх розмірів, трохи пошарпану і забрьохану "Сканію". Як відразу з'ясувалося, рейс стартував не в Чернівцях, а в Кишиневі.
Відповідно, і водії, і переважна більшість пасажирів були мешканцями сусідньої Молдови. Спаси мене, Господи, роздмухувати міжнаціональний скандал, адже до наших співбратів з колишнього союзу ставлюся нормально. Але коли б знав наперед, що буду подорожувати з ними, навряд чи погодився б на таку поїздку.
Далі більше. Вмостившись у кріслі, відчув, що коліна вперлися в спинку спереду сидячого. Проміжок, як ніколи, виявився вузьким. Захотів хоч трішки опустити крісло, щоби прийняти напівгоризонтальне положення, але намагання були марними.
Натиснув на кнопку, аби відчути струмінь свіжого повітря – де там. Безуспішною також виявилася спроба увімкнути світло на панелі. Згодом довідався, що й туалет не працює.
Так з тріском луснула обіцянка "Крафту" про комфортабельний лайнер. По-думалося: якщо вже ці так майстерно вміють лапшу на вуха вішати, то кому ж тоді довіряти? Питання, звичайно, риторичне, і воно повисло у повітрі. Знав би, що це всього лиш квіточки, зійшов би ще в Шегинях. Проте подітися були нікуди – доводилось терпіти.
Перед самим кордоном водії оголосили для тих, хто під-сів, що треба скинутися по десять баксів для його "успішного" перетину. Зрозуміло, що ці гроші були необхідні для того, щоб автобус не трясли митники. Моя думка підтвердилася, коли працівники митниці безперешкодно пропустили нас далі.
Удруге довелося розкошелитися на польсько-німецькому кордоні. Тут водії запросили з "носа" по сорок німецьких марок. Але пояснення прозвучало інше.
Мовляв, німаки беруть вказану суму як заставу. Будеш повертатися – отримаєш грошики назад. Ясна річ, всі второпали: плакали ці грошенята. Хоча мене ця печальна участь минула, оскільки їхав легально, маючи дозвіл на повернення в країну Сервантеса.
Відповідно, вдалося зекономити пару копійок. А ще нам провели детальний інструктаж на випадок, коли зайдуть в автобус митники і розпитуватимуть куди прямуємо. Наказано було відповідати так: на базар до голландського міста Утрехт.
Добре, що пощастило і ніхто не заходив, а то не ручаюсь, що всі правильно назвали б кінцевий пункт призначення. Адже молдовани, що сиділи поряд зі мною, по кілька разів перепитували його назву. І я те й робив, що повторював: "Утрехт, Утрехт…"
Хоча не обійшлося без прикрих трафунків. Одного молдованина таки висадили, не пропустивши в Німеччину. Він, ніби-то їхав на всесвітньо відому промислову виставку в Ганновер. Але ось прикол: вона вже чотири дні, як завершилася. Ось тому недовірливі німці ввімкнули перед бідолахою червоне світло.
Після чотириденної виснажливої подорожі ми нарешті перетнули французько-іспанський кордон.
Чому добирались так довго? Та тому, що наші водії робили довгі паузи для трапез, а також, щоб виспатися. Здавалося, що залишилось зовсім мало, і ми досягнемо заповітної цілі.
Але… Не проїхали й двадцяти кілометрів іспанською територією, як поряд з автобусом прилаштувалася новесенька синя "Опель-Астра". Чиясь рука вказала шоферові рухатися за легковиком. Той повівся слухняно, процідивши крізь зуби: "Капець, ось і влипли. Рекет!"
У салоні запанувала гробова мовчанка. Звернувши з траси і попетлявши ще з півгодини, зупинилися посеред ліска. Двері відчинилися, впустивши до середини симпатичного "з голочки" одягненого молодика. Про такого і не подумаєш, що він зв'язаний з крутими.
Тим часом "гість" соковитою російською мовою без якогось особливого вступу почав втовкмачувати нам, що це не що інше, як рекет. І оскільки всі ми прямуємо на заробітки дорогами сонячної Іспанії, то за транзит треба викласти певну суму грошей.
Потім він запитав, чи є серед пасажирів учасники ліквідації чорнобильської аварії, мужчини старші п'ятдесяти років, колишні воїни-афганці. Для них, як і для жінок, було зроблено виняток. А решта повинна була розщедритися на 250 "паперів".
При цьому, ніби між іншим, було зауважено, що автобус не рушить доти, доки всі не "пожертвують" вказану суму. Оскільки серед чоловічої половини не виявилося представників пільгових категорій, то майже всі зашаруділи купюрами.
У цей час до салону заскочив "браток" з торбиною на плечі, бритоголовий і якийсь миршавий – не рівня першому. Оглянувши зверхньо присутніх, він почав збирати данину, пришвидшуючи народ.
Акцент у його мові явно вказував на те, що це не хто інший, як наш землячок з України.
Коли надійшла моя черга, то пояснив, що повертаюся в Іспанію з усіма документами після відпустки, тому маю зі собою обмаль грошей. Можу дати лише тридцять доларів, а двадцять п’ять мушу залишити на дорогу до місця перебування. Він пересмикнув плечима, скривившись, ніби середа на п'ятницю, вичавив зі себе слово "мало", але прослідував далі по салону автобуса.
Перерахувавши грошенята в кінці процедури, "миршавий" пробурмотів ламаною російською, що не вистачає 400 баксів, але вони (себто рекетири) – "не изверги какие-то", а люди гуманні, отож дозволяють продовжувати маршрут.
Крім цього, нам гарантували "дах" на випадок зустрічі з іншою "бригадою", а також запропонували контактний телефон, якщо хтось матиме труднощі з пошуком роботи. Тоді б вони змогли посприяти з нормальною працею.
Уже дещо пізніше, коли я розповів приятелям про своє знайомство з рекетом, вони висунули кілька гіпотез про те, хто б міг "здати" автобус.
По-перше, поінформувати зацікавлених осіб могли водії автобуса, які здійснювали не перший свій рейс в країну Дон Кіхота. Очевидно, вболіваючи за місце своєї праці, вони зателефонували до рекетирів, які під час попередніх рейсів змогли з ними "добазаритися". Або ж були з ними добре знайомі й здавали подорожуючих, беручи участь в "братерському" розподілі "зароблених" грошей.
Версія друга: взаємовигідна "співпраця" між самою фірмою "Крафт" і "братками-гуманістами". Хоч і малоймовірно, але всяке бувало. Проте, як кажуть: не впійманий – не злодій.
Ще один можливий варіант. Це міг бути просто збіг обставин. Рекетири, знаючи, якими дорогами потрапляли в Іспанію заробітчани, виставляли пости, які легко вираховували транспортні засоби з українськими чи, як у цьому конкретному випадку, молдовськими номерами, що перетинали кордон.
Словом, про механізми таких "операцій" можна лише здогадуватися. І все ж важливо не це. Прикро, що свої обдирають, як липку, своїх же. І нема на них управи. Хоча, Бог добрий і бачить все!