3 серпня 2017

Василь Попадюк: Де б ми не жили, завжди залишаємося українцями

Розмова з відомим канадійським скрипалем Василем Попадюком.

З відомим скрипалем світового масштабу, музикантом на всі руки (правильніше: на п'ятнадцять інструментів), композитором, якого небезпідставно нарекли українським Паганіні, просто напрочуд талановитою та цікавою особистістю ми розмовляємо, як не дивно, в Іспанії.

Я – представник української трудової міграції країни кориди та фламенко, він – хоч і не зачисляє себе до заробітчан Канади, та все ж представляє саме  країну кленового листа.

Починаючи розмову з Василем, відразу ж означив цей аспект, на що він відповів:

Вважаю себе передусім українцем. А ось про те, чи я музикант світового рівня, то про це ніколи не замислювався. Я просто представляю Україну, де б не замешкав. Ось зараз більше двадцяти років живу в Канаді. Діти також, але всі вони вже народилися там і спілкуються українською, французькою, англійською мовами. Завжди наголошував і наголошую, що ми просто – українці. А діаспора наша є діаспорою, оскільки розкидана по цілому світу.  Проте, де б ми не жили, все одно залишаємося українцями.

Десь прочитав, готуючись до висвітлення ваших концертів в Іспанії разом з Громовицею

Любомире, якщо не перечиш, то перейдімо на "ти". Будь ласка.

Прошу дуже, тим паче, що ми з Тобою і по роках недалеко один від одного втекли. Отже в кількох інтерв'ю, статтях побачив, що Ти не оперуєш надто високими словами, неодноразово заявляючи, що вважаєш себе приземленою особою. А щодо порівняння зі славетним Паганіні, то Ти якось висловив так свою думку: "Я ніяковію, бо це занадто пафосно звучить. Всі скрипалі унікальні, у кожного свої штрихи. Паганіні був генієм. Але чи хтось чув його, щоб порівнювати нас? Тож не люблю, коли мене так називають".

Так. Усе правильно, колись таке було сказано мною. Абсолютно не люблю будь-якої помпи. Кожен з нас, у певній мірі: більшій чи меншій, робить свою справу, знаходячись на своєму місці. Вважаю, що Бог створив людей геніями. Хтось геній у футболі, хтось на заводі чи фермі, хтось збирає врожай. Кожен має робити свою справу і намагатися виконувати її добре. За такої умови все буде в порядку. Повторюся ще раз, але це важливо: Бог усіх нас створив рівними.

А тепер повернімося до Твоїх витоків. Василь Попадюк народився у Львові, але коріння Твого батька…

У селі Мишин, Коломийського району, Івано-Франківської області.

На Покутті. І дуже цікавий випадок трапився відразу після того, коли ти зійшов з повітряного лайнера на мадридському летовищі "Барахас імені Суареса" й першою, хто Тебе зустрів, була односельчанка Твого тата, ваша сусідка Мирослава Кавацюк.

Багато ж ти вже знаєш про мене, чоловіче. Саме так, Мирося – сусідка моєї баби і тети, тож я добре пам'ятаю її ще з дитинства. Нас з братом відправляли в Мишин на вакації, скажімо, на Різдво, адже в Києві воно так не святкувалося. Тато ж нас з братом виховував в українському дусі. Тому, навіть коли приїжджаю у Львів, то там не вірять, що я виростав у Києві, бо в столиці з таким акцентом, як у мене, ніхто не розмовляє. Володію, певно, мишинским акцентом у поєднанні з львівським. Мама ж то наша зі славного міста Лева.

Покійний тато, коли жив, то працював у такому відомому колективі, як хор імені Верьовки. І навіть там він не те, що не розмовляв, а не вмів говорити по-російськи. Але з цим ніколи не виникало ніяких проблем. Тому коли кияни кажуть: в столиці ніколи по-українськи не говорили, – то це відверта брехня.

Ось я навчався у школі імені Лисенка. Разом зі мною вчилися, щоправда трішки старші за мене, Тарас Петриненко, Кирило Стеценко. Це все – навчальний заклад, який зараз згадую як цілковито антирадянський. За часів Кирила Стеценка й Тараса Петриненка створили групу Еней. Коли вже ми навчалися, то пішли їхніми слідами, організувавши з однокласниками групу Опришки. В Києві мало хто знав, що то за колектив. Нас навіть називали "атрижки" (сміється). Зорганізувавши групу, кожен займався своєю справою.

Зараз чимало наших по всьому світі розбіглося: хтось грає у симфонічному оркестрі, хтось провадить сольну кар'єру. Згадуваний Тарас співає свої пісні, оскільки він – композитор, одна з найбільших глиб української музики. Багато класичних музикантів вийшло також з нашої школи. Мені здається, що навіть тут, в Іспанії, дехто працює і живе. Багато в Америці, в Канаді. Словом, по всьому світі.

Питання дещо іншого плану. Сьогодні Ти відпрацював концерт разом з Громовицею, вчора дав коротшу програму в храмі для українських вірних парохії Благовіщення. А ось як Ти відреагуєш на ті закиди декого з наших людей, що, мовляв, у час війни концерти або варто обмежити, або взагалі припинити. Настоюють, що потрібно думати про загиблих і поранених, пролиту кров. У той самий час відбуваються концерти, гуляються весілля, влаштовуються забави. Яка Твоя точка зору, Васильовичу?

Ти знаєш, мене в Україні торік визнали "Людиною року". Навіть коли брали інтерв'ю для телебачення, які не знаю, чи показали, я тоді казав, що не на часі зараз ходити у смокінгах тощо. Звичайно, ця нагорода мені приємна. Не буду брехати, що ні. Але вважаю, що вона незаслужена і не на часі.

А до різноманітних звань як ставишся? Ти ж із 2009 року є заслуженим артистом України.

Дуже скептично. Може, це мало сенс за радянських часів, а зараз це тільки пережитки "совєтікуса". У Канаді нема звань. Там є конкурси і перемоги на них – це має значення. А решта – атавізм.

Що ж стосується музики. Ти розумієш? Коли існував Радянський Союз, то я служив у ансамблі пісні й танцю Київського військового округу. І так випадало, що ми часто були на передовій: в Афганістані, де тоді воювали. Нас посилали, адже ми – солдати, підневільні люди. І в Чорнобилі побували, коли там бахнуло. Через два тижні туди послали, де ми давали концерти. Чому? Щоб піднімати бойовий і політичний дух.

Так само і зараз: вважаю, що Україна не може обійтися без пісень, без хорошого настрою і в такому ж дусі. Адже треба мати сили, волю, знати, за що борешся. Обов'язково потрібно піднімати патріотичний дух серед наших вояків, серед народу.

Наша культура самобутня, і ми повинні показати світу, хто ми і які. Дивися: у моєму канадійському гурті PapaDuke працюють три кубинці, циган з Угорщини. Проте на всіх концертах по-англійськи оголошую, що ми всі з України. Кажу: з Західної України, тобто з Гавани, з Південної, маючи на увазі Еквадор тощо.

Справа в тому, що про нас має чути весь світ. І ніколи ніхто не повинен плутати нас з нашим сусідом. Ми – українці добре співаємо, граємо, мусимо добре воювати. Ми добрі господарі, хазяйновиті. Це видно відразу. Люди у нас роботящі. Викиньте їх у полі, й вони там відразу спорудять церкву, побудують ферму, відкриють українську школу. Так, зрештою, сталося з нашими канадійськими емігрантами. Коли їх у 1893 році заслали туди, то багато людей загинуло. Відомо ж, що висилали їх у степи, де температура сягала мінус 40, де вони виживали в копанках.

Як висловлювався покійний відомий український диригент Степан Турчак: "Наша нація талановита, але талант – це г…но (не знаю чи ця алегорія буде доречною в цьому випадку). Його дусиш, а воно крізь пальці лізе" (сміється). Це його слова, це – не мої. Тому ми мусимо бути бадьорими, мати свою гідність, наснагу та бойовий дух. Розумію, що деяким нашим співвітчизникам то болить. Але коли втратимо свій дух, буде гірше. Тож вважаю, що робимо все правильно.

Чи це можна так трактувати: песимізм породжує песимізм, а ось оптимізм цілковито інші емоції?

Абсолютно.

І ніколи песимізм не приводив до перемог чи звитяг.

Звичайно. Комусь треба пісню нормальну послухати, згадати свою сім'ю, або ще щось. Я, наприклад, працюю в жанрі інструментальної музики. Роблю це, не нав'язуючи ніяких емоцій. У мене нема слів. Кожна людина, слухаючи в залі цю музику, думає про щось своє. У кожного якісь свої асоціації. Один може згадувати кохання, другий – дитину, третій – Україну, тужачи в чужині. Я нічого не нав'язую. Кожен емоційно сприймає мою музику так, як ближче його душі.

Урешті-решт, музика – це жанр, який не потребує перекладу. Як і танець, який показує Громовиця.

Твоя правда. Ми, можна сказати, працюємо з ними в одному ключі. Чому? Адже пісні, якщо вони співаються для іспаномовної аудиторії не іспанською, або для англійської чи американської не по-англійськи, виконуються для себе. Погоджуєшся? А танець й інструментальна музика не вимагають перекладу, тому в нас на концертах сидять китайці, поляки, індуси. Їм подобається українська культура.

Василю, які Твої враження від публіки, що побувала на Твоїх двох виступах? Спершу в храмі Доброї Вісті в українській парохії Благовіщення, а днем пізніше на великій сцені концертного залу "Nuevo Apolo".

Я приємно здивований. Дуже радісно було бачити, що українці не загнулися по роботах, бо, не секрет, що всі гарують, як гарували два століття назад українці в Америці та Канаді. Ви вже, як кажуть, доробилися, що можете піти на концерт, відпочити після праці. Не видко зовсім, що тут якісь раби, чи щось на те подібне. Просто українці дуже працьовиті й воліють робити свою справу. І це – супер.

Тож я радий, що ви будуєте в Іспанії свою Україну.
До речі, сьогодні в цьому залі я виступав не вперше. Десять років назад ми дали тут понад двадцять вистав. Хоча вони орієнтувалися на іспаномовну публіку. Тоді ще не проводилася така потужна рекламна кампанія, тому не бачив у залі українців.

А скільки разів загалом Ти вже бував у країні фламенко з концертами?

Інакше як з концертами сюди і не приїжджав. Разів п'ятнадцять, певно, точно. Але достеменно цього не пам’ятаю навіть.

І в яких її частинах гастролював?

Об'їздив майже всю Іспанію. Перший раз ми приїхали сюди ще з Михайлом Горбачовим. Це було в складі групи культурної підтримки, яка супроводжувала його візит. Виступали перед королем, принцесами.

Очевидно, з театром Назарова, де минули роки твого творчого становлення?

Так. До мене сьогодні завітали друзі, які живуть тут по 25 років. Вони залишилися відтоді, коли розпався союз. Наш театр складався з представників багатьох народів, бо такою була політика: артисти з усіх республік, зокрема, п'ять осіб представляли Україну, а хтось Грузію, Вірменію.

Тож до мене якраз сьогодні прийшли двоє моїх старовинних друзів: татарин і вірменин, з котрими ми перший раз були тут ще в далекому 1990-му. По шість місяців іноді тривали турне по іспанських театрах, так що Іспанію дуже добре знаю.

Ти сьогодні наголосив зі сцени, що це – Твій перший концерт лише для української публіки.

І це було надзвичайно приємно. Як і те, що українці так чисельно заполонили цей театр. Суперово. А також і те, що вони стали тут на ноги. Інакше і бути не могло, бо наша нація дуже працьовита, талановита. І вона виживе де-будь.

А чи має під собою ґрунт той факт, що Твій тато, також Василь, свій останній концерт відпрацював у такому відомому відпустовому місті, як Сантьяго-де-Компостела?

Багатющою інформацією володієш. Дійсно, він брав участь у концерті в архікатедрі святого Сантьяго.

Якого в українській інтерпретації називаємо святим Яковом. І до гробу якого прямують чи не щодня чимало паломників.

Так ось, татові після того концерту стало погано і він невдовзі помер. Так що в мене ще й такий спогад, пов'язаний з Іспанією.

А тепер питання дещо з іншої опери. Ти вважаєш себе діаспорянином у Канаді?

Ні, такого поняття там нема. В Канаді ми – всі канадійці. Нема там ані китайської діаспори, ані польської. У мене є різні друзі, наприклад хорвати. Але у наших кишенях є канадійський паспорт. Отож ми просто канадійці.

Запитав, щоб знати як Ти себе дистанціюєш.

Не дистанціюю ніяк, окрім того, що я – українець, який проживає в Канаді.

Що хотів би наостанок побажати Василь Попадюк українцям Іспанії?

Щиро бажаю так тримати. А ще доробитися, щоб вас тут обирали в іспанський парламент. Так, як у нас в канадійському уряді депутатами є багато українців. Вважаю, що іспанці мусять посунутися.

Дякую за цікаву бесіду. Творчих тобі звершень. Надіюся, що ми Тебе ще побачимо та почуємо в країні Дон Кіхота. Так що до зустрічі.

Василь Попадюк з Роксаною Дикою-Пилипчак та Лілею Ткачук (організаторкою концерту в Мадриді)


До слова…

Своїми враженнями ділиться організатор концерту танцювального ансамблю Громовиця та заслуженого артиста України віртуоза-скрипаля Василя Попадюка в Мадриді Ліля Ткачук:

Щодо організації концерту, то було небагато часу, щоб знайти театр для виступу наших гостей. Але, думаю, з їх великим бажанням відвідати Іспанію і з Божою допомогою мені це вдалося зробити. Все вийшло дуже добре, бо неділя – сприятливий день для концерту, і більшість українців можуть його відвідати в проміжках поміж Богослужіннями.

Звичайно, треба було докласти чимало зусиль для належного інформаційного та рекламного забезпечення. Проте ми і з тим впоралися. Тож хочу щиро подякувати тим, хто допомагав мені та посприяв у тому, щоб концерт Громовиці та Василя Попадюка в Мадриді відбувся на високому рівні.

На подяку заслуговують Еліна Дорофій-Андрушко, Орест Антошків (реклама), отець Іван Липка, Лідія Скальська та молодіжний хор парохії Благовіщення, Наталя Стефанишин, Анна Дудич (гостинний прийом артистів у парохії Благовіщення), Олександр Ситніков, Ольга Гамалевич, Галина Бардіна, Антоніна Патиченко, Уляна Біловус (розповсюдження квитків), Мирослава Кавацюк і Петро Варцаба (подарунки артистам), Олег Наумов і Ярослав Калинець (концертна апаратура, звук).

Атмосфера від приїзду та виступу гостей просто чудова.

Ось кілька відгуків та подяк від глядачів: "Лілю, щира подяка за підготовку чудового концерту. За цю блискавку, яка дала той запал духу, гордості за наші українські таланти, в усіх куточках світу. Віртуозність Василя Попадюка, майстерність танцюристів ще раз показали силу та велич нашої української культури. Нехай Господь дає тобі сил і ще більшої наснаги творити та передавати свою майстерність українській малечі Мадрида".

"Величезна проведена робота! Концерт – супер! Все відбулося на найвищому рівні! Дякуємо, Лілю".

"Лілю, ще раз повторюю – ти молодець. Так тримати, не зупиняйся, рухайся вперед. «Громовиця» – супер, а скрипаль пан Василь це – щось неймовірне. Дякуємо".

"Долучилися до прекрасного ансамблю Громовиця і Василя Попадюка, які приїхали з Чикаго і Торонто. Знала, що скрипка бере за душу, але ніколи не думала, що нею можна витворяти настільки фантастичні речі, які звучали у виконанні справжнього віртуоза".

"А я плакала на другому номері пана Василя. Зачепило щось дуже сокровенне".

"Глядачі Мадрида отримали неймовірне задоволення від неперевершеного виступу заслуженого артиста України, скрипаля-віртуоза Василя Попадюка. Незабутня зустріч двох діаспор, європейської й американської поєднала культурні струни українського народу".

"Україну можна любити за її межами… Так робить Громовиця, що ми відчули на власному прикладі на їхньому концерті. Незабутні на все життя години пролетіли як громовиця. Ми ввібрали у свої душі ту величезну українську енергію нашої спадщини. Лілічка, низький уклін тобі та всім, хто допомагав організувати це справжнє свято української міжконтинентальної діаспори. І очікуємо на нові зустрічі".

"Концерт шикарний. Тут слова зайві, варто було глянути на щасливі обличчя людей. Дуже дякуємо".

"Концерт – просто космос. Слава Україні!"

Зі сайту Посольства України в Іспанії: "Справжнім святом української культури у Мадриді став спільний концерт відомого хореографічного ансамблю Громовиця (США) та славетного скрипаля – віртуоза Василя Попадюка (Канада). В одному з провідних столичних театрів, "Нуево Аполо", численні українські та іспанські глядачі, серед яких були, зокрема, Посол України в Іспанії Анатолій Щерба, Посол Канади в Іспанії Метью Баррі Левін та представники мерії Мадрида бурхливими оплесками вітали кожний танець Громовиці та музичні композиції у виконанні Василя Попадюка. У своєму зверненні до учасників свята Анатолій Щерба висловив вдячність організаторам концерту і артистам-виконавцям та привітав українську громаду із запровадженням режиму безвізових поїздок до Іспанії та інших країн ЄС".

Автор: Любомир Калинець