Той, хто біжить по лезу: тридцять років по тому
Блейдранер зразка 2049-го – атмосферний сон у 3D-форматі
Як і у випадку третього сезону Твін Піксу, у новому Бігуні по лезу ми повертаємось у світ оригінального фільму, але постарілий на 30 років. Приблизно ж стільки вже минуло з часу виходу Того, що біжить по лезу 1982 року у нашій реальності.
Замість Ріка Декарда перед нами постає новий герой, стосовно природи якого сумнівів вже немає – це андроїд з порядковим номером замість імені. Втім, своя концептуальна інтрига з філософсько-метафізичним відтінком завертається і тут. І постать Декарда ще доведеться витягти із запиленої шафи.
Якщо раніше успіх фільму Темний лицар ознаменував моду на похмурі і темні історії, то з виходом розхваленого критиками Логана – останньої серії Людей Ікс, бачимо у тренді фентезійний неореалізм, де наголос вже ледь змінений. Не так на похмурості та безвиході, як на життєвій суворості, матеріальній шорсткості.
Співсценариста Логана (і Американських богів), Майкла Гріна запросили і у проект нового Блейдранера – допомагати Хемптону Фенчеру, автору сценарію оригінального фільму 1982 року.
Тон, який беруть автори Того, хто біжить по лезу 2049, – це вже навіть не Логан, це більше Соляріс чи Сталкер Тарковського. Тут багато мовчать, декорації позбавлені воскового лоску (хоча неону вистачає), у кадрах ми бачимо більш-менш натуральне світло – із глибокими тінями по кутках, не підсвіченими звичними для голлівудської реальності всюдисущими прожекторами.
Це вже не Голлівуд, це щось в бік азійської чи радянської кінофантастики.
На пам'ять приходить Кінець вічності (1987), радянська перебудовна екранізація одноіменного роману Айзека Азімова, де панує дуже подібна атмосфера людської стомленості, машинної байдужості, філософської рогубленості.
Або південнокорейський Natural city, який теж є варіацією історії Блейдранера.
Але зрештою Той, що біжить по лезу 2049 справляє трохи дивне враження. Цей фільм має свою атмосферу, його тонка та майстерна візуальність затягує у окремий світ, сюжет основується на безпрограшному мотиві детектива, що шукає самого себе.
Але чомусь, зрештою усе це спрацьовує не так потужно, як видається з перших кадрів. Фільму явно бракує чогось ще – якоїсь завершенності, якоїсь цілісності чи самостійності. В контексті самої стрічки можна сказати, що йому не вистачає "живої душі", тобто якоїсь самоосмисленості, самосвідомості, самозначущості. Власне, в цьому сенсі не випадково, що новий персонаж – Блейдранер є не людиною, а реплікантом. Те ж саме можна сказати і про стрічку.
Для якогось іншого фільму наявність вищеокресленої "душі" зовсім не обов'язкова. Однак, така візуально-концептуальна глиба як Той, що біжить по лезу 2049 без цієї "тонкої матерії" навалюється на глядача гарним, але трохи мертвотним вантажем.
У своїй попередній стрічці Прибуття режисер Дені Вільнев теж знайшов досить вдалі інтонації для створення серйозного сай-фаю, який захоплює глядача всім арсеналом хорошого фантастичного кіно – не лише напруженим закрученим сюжетом, не лише вражаючими образами і не лише достойною історією, а усім відразу.
Власне, у випадку Того, що біжить по лезу 2049 зробити те саме Вільневу таки не вдалося. Можливо, забракло наративної потуги, здатності тримати напругу історії до самого кінця. Хоча у своїх вихідних параметрах Бігун по лезу явно крутіший за Прибуття, результат вийшов слабкішим.
Майже тригодинна тривалість фільму повинна була б скріпитися таким сюжетом, що "не відпускає" до останньої хвилини (і це цілком можливо, як показують південно-корейські хіти типу Жовтого моря). Тоді як історія, розказана у новому Бігуні, приховує у собі заледве три міцно-зв'язаних вузли і не більше несподіваних вигинів. Цього явно замало для фільму, тіло якого складають насамперед довгі психологічно-філософські сцени. Слід зауважити, що глибинної концептуальності, здатної зі свого боку захопити увагу, як наприклад у оригінальному аніме Дух у броні, тут теж бракувало.
Тож, маємо з одного боку гігантську махіну досконалих декорацій, просторів та реальностей, а з іншого – просто нормальну історію та середньостатистичну філософію.
В результаті виходить фільм, який приємно дивитися, але після якого залишаєш кінотеатр таки із розчаруванням. Про цей фільм буквально немає що особливо розповідати.
Якщо відразу зосередитися лише на сильних сторонах і не очікувати чогось проривного, то стрічка може дуже порадувати нестандартним візуальним підходом та своєрідною атмосферністю. Та як тільки увімкнеться світло, залишиться лише спогад про якийсь цікавий сон, але от про який?
