Незручний львів'янин

У грудні цього року виповнюється 125 років із дня народження відомого польського вченого, мистецтвознавця, бібліографа, багаторічного керівника найбільшого культурного закладу Львова у міжвоєнний період – Оссолінеуму – Мечислава Ґембаровича.

Попри численні наукові регалії та вагомий вклад у польську та українську науку, а також культуру Львова, на його виняткову роль у справі порятунку у роки війни фондів Оссолінеума, а також збереження життя його співробітників, Ґембарович не став тим, ким уголос захоплювалися сучасники, і пам'ять про якого бережно плекають вдячні нащадки.

У СРСР він був ворожим елементом, а згодом його ім'я або забули, або вимовляли пошепки як у Польщі, так і в Україні. Дуже вузьке коло вчених, колекціонерів та друзів професора у багатьох країнах продовжували контактувати з ним до його смерті, а також посилатися на його дослідження історії мистецтва Західної України.

Але у 2015 році всі раптом згадали і заговорили про Ґембаровича, оскільки саме його монографія, що збереглася в рукописі, і яку підготувала до друку польська дослідниця Агнєшка Гронек, дозволила їй разом з українськими колегами відшукати та повернути культурній спільноті дві унікальні 400-річні ікони Федора Сеньковича у Великих Грибовичах. Однак навіть така подія не породила справжньої хвилі цікавості до постаті Ґембаровича.

Варіанти вирішили розібратись у тому, чому саме так відбувається.

Усі спроби отримати нові документи про життя Мечислава Ґембаровича з архівів чи відшукати ще живих львів'ян, які знали Ґембаровича, наштовхувались на ввічливу, але рішучу відмову. А коментарі, які Варіантам усе-таки вдалося отримати, були неймовірно скупими, вони жодним чином не виходили за межі кліше (які складалися роками) чи взагалі хоч якось би привідкривали завісу таємничості, яка супроводжує постать Ґембаровича.

У 1984 році, після смерті Мечислава Ґембаровича, його особистий архів безслідно щез із квартири на вулиці Ярослава Стецька, 5 у Львові (раніше вулиця Сенаторська, а згодом – Добролюбова). Ґембарович жив в одному будинку з відомим польським професором, колекціонером та фотографом Францишеком Гроером, а через дорогу від нього мешкав також відомий професор та колекціонер Тадеуш Островський.

Сусіди Ґембаровича згадують, що після смерті професора квартиру повністю спустошили, залишилися тільки голі стіни. Сьогодні особистий архів Ґембаровича можна знайти у відкритому доступі у Вроцлаві, у фондах Оссолінеуму (Національна бібліотека імені Оссолінських). Але як він там опинився, ніхто офіційно не запитує, і, звісно, що ніхто офіційно не поспішає пояснити цю ситуацію. Можна лише припустити, що всі цінні папери та речі Ґембаровича після його смерті нелегально вивезли з радянського Львова до тоді ще радянської Польщі представники польської спільноти міста.

Власне ця обставина чи не найбільше вплинула на те, що саме польський дослідник, вроцлавець Мацей Матвіюв став єдним біографом Мечислава Ґембаровича. Саме він написав декілька наукових публікацій про долю польських мистецьких колекцій у Львова під час радянської та нацистської окупації. Матвіюв, як Варіантам вдалося дізнатися, був особисто знайомий Ґембаровичем, багаторазово відвідував його у Львові, зокрема, незадового до смерті. Саме Матвіюв спробував повернути ім'я Ґембаровича польській історії.

В його інтерпретації Мечислав Ґембарович – польський патріот, життя та вчинки якого були повністю підпорядковані службі батьківщині та польській культурі. Щоправда, Матвіюв сам визнає, що про деякі подвиги професора заради батьківщини тривалий час доводилося мовчати, а їхнім документальним підтвердженням можуть бути лише спогади та записи самого професора.

Якщо ж говорити про українську історіографію питання, то з цього боку сьогодні ніхто не сумнівається щодо наукового спадку Ґембаровича як мистецтвознавця та бібліографа. Інші ж аспекти діяльності професора, передусім як керівника Оссолінеума, а згодом – бібліотеки, тактовно замовчуються або ж розглядаються переважно в контексті втрат (переміщень), яких зазнали у часи війни та у радянський період фонди бібліотеки імені Стефаника, яку у 1939 році створили на базі Оссолінеуму.

Мечислав Ґембарович у своїй автобіографії пише, що з дитинства захоплювався колекціонуванням, і саме ця жага привела його до Львівського університету на філософський факультет, де він вивчав історію мистецтва. Коли йому, 29-річному асистентові кафедри польської історії Львівського університету, запропонували посаду в Оссолінеумі, він практично відразу ж погодився. З 1922 року Ґембарович – бібліотекар, відповідальний за колекцію Павліковських, а згодом й хранитель колекції Любомирських, яка складала основуфондів Оссолінеуму.

До того часу Ґембарович вже давно сформувався не лише як вчений, а як і доволі непроста та характерна постать. У далекому минулому залишилися бурхливі спалахи молодості, зокрема, й багаточисельні спроби створити сім'ю (жінок професор просто не помічав, а тому вважався мізогіном) та ура-патріотичні захоплення (у 1915-1918-х роках воював у складі австрійської армії, а в 1918-му – добровольцем бився у польській армії за Львів).

Але все це відійшло на другий план, оскільки він отримав винятковий шанс реалізувати свою пристрасть до колекціонування та свої знання в області історії мистецтва. На інші захоплення у нього не лишалося часу ще й тому, що він паралельно з турботою про колекції Оссолінеуму продовжував викладати в університеті та політехнічному інституті. Професорське звання та декілька праць давали йому змогу пристойного заробітку, який він частково витрачав на допомогу мамі та сім'ї брата, але переважно – на себе та власну колекцію, яка складалася з кількох десятків раритетних книг, західноєвропейської графіки та живопису 16-19 століття, а також монет.

Була у професора, звісно, й своя слабинка: він особливо полюбляв добре вдягатися і мав багато дорогих костюмів, яким заздрили усі львівські дженджики. Його так і запам'ятали: завжди у гарній формі, акуратний та зі смаком вдягнутий інтелектуал, який щодня йшов приблизно в один і той же час центром Львова на роботу та повертався згодом додому.

Ґембаровича вирізняла не лише педантичність у поведінці, але й висока вимогливість як до себе, так і до співробітників, без жодних апеляцій на обставини. Така риса його характеру не особливо подобалась оточуючим, а особливо тим, хто працював під його керівництвом. Однак вони вкрай рідко залишали професора з власного бажання та терпляче зносили різномантні претензії з його боку. А наукова співробітниця Оссолінеума Марія Хмелевська допомагала Ґембаровичу не лише у праці, але й багато років вела його домашнє господарство та ділове листування до самої своєї смерті.

Посада хранителя – це була не лише наукова праця, до обов'язків Ґембаровича входили також чисто менеджерські та комерційні функції, зокрема, закупівля нових предметів мистецтва для музею, продаж або обмін тих, що були не особливо цінними. Завдяки тому, що Оссолінеум володів солідними засобами, Ґембарович у 20-30-х роках став одним із найбільш відомих експертів із торгівлі предметами мистецтва.

Він зумів значно розширити фонди музею, поповнити старі та створити декілька нових фондів, передусім, колекції: сучасних польських графіків та нумізматичну. Також він зробив кілька наукових відкриттів в історії мистецтва. У ці ж роки Ґембарович багато подорожує Європою з науковими цілями, заводить контакти та дружбу в наукових колах та поміж колекціонерів Європи, зокрема, і в Німеччині.

Ґембарович як експерт відповідав також за справжність предметів мистецтва, які купував для музейної колекції. У 1926 році трапилась незручна для нього історія, наслідки якого могли підірвати його авторитет: придбаний для музею портрет молодого Юліуша Словацького виявився портретом львівського міщанина. І хоча музею й повернули кошти, однак ця історія набула широкого розголосу у пресі, оскільки помилку виявили під час виставки.

Та незабаром про неї забули, оскільки у 1927 році у фондах музею Любомирських німецький поціновувач мистецтва Генрі Рейлінгер несподівано виявив 27 графічних рисунків, які могли належати Альбрехтові Дюреру. Про свою знахідку він повідомив німецьку пресу, і ця новина стала сенсацією в Німеччині, яка готувалась відзначити 400-ліття з моменту смерті Дюрера.

Матвіюв ніяк не пов'язує між собою ці дві події. Однак варто зважати на те, що, можливо, знахідка Генрі Райтлінгера стала рятівною для авторитету Ґембаровича. І професор, відкинувши усі сумніви щодо справжності усіх робіт, авторство яких приписували Дюреру, зробив усе, щоб це відкриття не лише затьмарило конфуз із портретом Словацького, але й поставило Оссолінеум поруч із найбільшими музеями світу.

Піар-кампанія, як тепер це називають, розтягнулась на багато років. У 1929 році Ґембарович у співавторстві з віденським вченим Тітце видають опис гравюр, де вони наводять докази авторства саме Дюрера. Паралельно він організовує виставку у Львові, до якої, до речі, львів'яни поставился прохолодно, а згодом гравюри їдуть на виставку у Нюрберг, де їх очікує великий успіх. У 1936 році автопортрет Дюрера виставляють на художній виставці у Берліні, яку організували у межах Олімпійських ігор. Ґембарович не міг тоді навіть подумати, яку роль зіграє історія з відкриттям гравюр Дюрера у його подальшій долі.

Уже 2 липня 1941 року, тобто буквально в перші дні німецької окупації, у бібліотеці з'явився німецький офіцер Каетан Мюльман з повноваженнями конфіскувати усі рисунки Дюрера. Опис цих подій можна зустріти у Матвіюва зі спогадів Тадеуша Маньковського – близького товариша та співробітника Ґембаровича. Маньковський стверджує, що особисто він запевнив Мюльмана, що ніхто не знає, де знаходяться рисунки, і цілком можливо, що їх раніше конфіскувало радянське керівництво.

Однак Мюльман наказав розшукати та привести Ґембаровича, який, на великий подив Маньковського, приніс рисунки Дюрера з фондів бібліотеки та пояснив, що особисто сховав їх від більшовиків у лише йому відомому місці. Мюльман повідомив, що ці рисунки свого часу вкрали з віденської Альбертіни, а згодом продали Генріху Любомирському. І оскільки це з одного боку незаконно, а з іншого – зважаючи на те, що вони особливо цінні для німецької нації, підлягають конфіскації.

Мюльман також поцікавився у Ґембаровича, чи відомо йому про долю тих, хто чинив спротив німцям у Варшаві та Кракові. На це Ґембарович відповів, що так, відомо, але він вважає таку інформацію виявом антинімецької пропаганди. Після того, як звірили рисунки, Ґембарович попросив Мюльмана написати розписку про конфіскацію. Цей документ не зберігся у бібліотеці, Ґембарович згодом переправив його до Польщі, де його сліди повністю втратились. А Мюльман із рисунками Дюрера того ж дня залишив Львів та поїхав до головної ставки Гітлера, щоб передати їх новому власнику.

Після закінчення війни Мюльман підтвердив факт конфіскації рисунків Дюрера у 1941 році у своїх показах американській окупаційній владі. Але до Львова вони так і не повернулися і, ймовірно, ніколи й не повернуться. Незважаючи на післявоєнні міжнародні угоди про реституцію художніх цінностей, які привласнили нацисти, ні СРСР, ні Польщі, ні Україні не вдалося досягнути будь-яких результатів. США визнали випадок із рисунками Дюрера винятком з правил та передали їх не державам, які претендували на їх повернення, а одному з представників сім'ї Любомирських, який від самого початку пообіцяв перепродати рисунки американським музеям. Так і сталось.

Чи був у Ґембаровича вибір і чи міг він не віддати німцям рисунки Дюрера? Матвіюв стверджує, що професору доводилося думати не лише про себе, але й про інших співробітників, життя яких він міг поставити під реальну загрозу. Справді, напередодні арештували (і який назавжди щез) тодішнього директора Оссолінеуму Вислоцького, що співпрацював із комуністами. Усі налякались після цієї події. Пізніше Ґембарович звернувся до окупаційної влади з офіційним запитом щодо зникнення Вислоцького, але відповіді так і не отримав.

Ще однією обставиною, яка підштовхнула Ґембаровича так легко віддати Дюрера, могло бути його бажання вберегти бібліотеку від обшуків. Під час захоплення нацистами Львова у підвалах бібліотеки зберігалося багато безцінних артефактів із приватних колекцій поляків, які залишили місто у 1939-1940-х роках. Їх ніхто не описав і не поставив на облік, тому вони могли стати легкою здобиччю для нацистів.

Однак у цій історії є ще одна таємниця. У 1941 році Ґембарович передав німцям 26, а не 27 рисунків, оскільки залишив "Портрет старого на червоному тлі" у Львові. Це був ризик, але Ґембарович на нього свідомо пішов, можливо, тому, що пристрать до колекціонування у нього була справді всепоглинаючою. І, можливо, саме тому він не зміг навіть під загрозою назавжди втрати єдину роботу Дюрера, у справжності якої навіть не сумнівався.

Із моменту вступу радянської армії до Львова у вересні 1939 року як у бібліотеках, так і у її співробітників вистачало проблем та потрясінь.
1939-1941 роки – період першої радянської окупації – став для Оссолінеуму, як і для усіх інших польських культурних закладів Львова, часом безкінечних реогранізацій та переформатувань фондів, а також їхнім переїздом в інші приміщення. Про це написано чимало досліджень. Де-юре Оссолінеум у Львові перестав існувати, його фонди націоналізували та частково передали заснованій у його приміщеннях бібліотеці радянської Академії наук, частково іншим радянським музеям та культурним закладам Львова.

Ґембарович, який залишався на керівній посаді в бібліотеці, не поспішав підлаштовуватися під нову владу, негативно ставився до процесу націоналізації та переформатування не лише Оссолінеуму, але й інших польських колекій та музеїв Львова. Він, як пише Матвіюв, намагається врятувати Михалківський золотий скарб для Львова, який передав під заставу Іпотечному банку граф Дедушицький.

Сам банк розташовувався у будівлі на площі Галицькій, де у радянські часи був кінотеатр "Україна", а тепер – мадіахолдинг ТРК "Люкс". Однак після візиту Ґембаровича до радянського куратора банку усе відбувається якраз навпаки: скраби зникають і їхня доля невідома до сьогодні. Сама ж бібліотека, як вже згадувалось, продовжує звичну для Оссолінеума практику приймання на збереження колекцій польських приватних осіб, які масово залишали Львів у ці роки. Тому й недивно, що Ґембарович негативно сприйняв рішення радянського керівництва бібліотеки про конфіскацію цих колекцій шляхом внесення їх до реєстру фондів бібліотеки.

Та відкрито виступати про такого стану речей було небезпечно. Радянська влада знаходила переконливі аргументи для того, щоб змусити людей мовчати та змиритися з таким станом. У випадку Ґембаровича – це була служба брата Станіслава у польській армії. Власне через це репресували та вислали до Казахстану усіх близьких для нього людей: матір професора та сім'ю брата. Піклування про них стало постійним. Ґембарович доклав чимало зусиль для того, щоб дізнатися, де вони, допомагав посилками, під кінець війни допоміг їм перебратися до Ірану, а згодом – й повернутися та влаштуватися їм у Польщі.

У 1939 році НКВС прийшло з ревізією у музей Любомирських та конфіскувало десятки цінних предметів мистецтва, однак яких саме, так і невідомо до сьогодні. Самого професора повезли на допит, але згодом випустили. У серпні 1941 року Ґембарович доволі негативно сприйняв конфіскацію українськими патріотами типографії Оссолінеуму.

Він бачив у цьому спробу залишити бібліотеку без засобів для заробітку. Типографію так і не вдалося повернути, але вдалося врятувати від конфіскації усі видані тиражі польських книг. Коштом від їхньої реалізації у роки війни вдавалося допомагати співробітникам та закривати дірки у господарці самої бібліотеки. Лише після війни типографію повернули бібліотеці, і вона продовжила свою діяльність до 1980 року. Після цього її закрили, а саме приміщення і до сьогодні сяє пусткою у центрі Львова.

У період німецької окупації (1941-1944 рр.) Ґембарович залишається в керівництві бібліотеки, яка весь цей час жила подвійним життям. Офіційно бібліотека була державним німецьким закладом, підпорядковувалась німецькій владі, співробітники виконували їхні накази та отримували зарплатню.

А неофіційно – вони продовжували підпорядковуватися кураторству Любомирських і вели діяльність як Оссолінеум зі збереження та вивчення польських фондів бібліотеки, до долі яких, як згодом стало зрозуміло, німецька влада була цілком байдужою. Уся відповідальність при цьому, як перед німецьким керівництвом, так і перед Любомирським, повністю лягала на Ґембаровича. Паралельно професор займав офіційну посаду керівника одного з основних підрозділів німецької Держбібліотеки, а Любомирський затвердив його у ранзі куратора  Оссолінеуму.

Ґембаровичу, незважаючи на усі негаразди воєнного часу, вдалося забезпечити життєдіяльність бібліотеки. Грошей на утримування та підтримування фондів на вистачало, а багато співробітників потребували найнеобхідніших речей. Але усі дисципліновано виходили на роботу, і бібліотека, хоча і не у повному обсязі, продовжувала функціонувати.

Ґембарович знаходив кошти на опалення та ремонт, зумів організувати доплати працівникам, які компенсували подвійний характер їхньої праці, піклувався про забезпечення їх продуктами та житлом, а в 1944 році знайшов можливість і провів капітальний ремонт даху, який постраждав від авіаударів радянської авіації. Він також примудрявся поповнювати колекції бібліотеки завдяки купівлі та прийому на збереження раритетів від приватних осіб та навчальних закладів Львова. Те, що бібліотека пережила німецьку окупацію та зберегла свої фонди, багато у чому є його персональна заслуга.

У своїй діяльності зі збереження фондів Оссолінеума професор користувався підтримкою у середовищі польських інтелектуалів та підпілля Львова. Німці ж до часу поблажливо закривали очі на неофіційне спонсорування бібліотеки з боку польської спільноти. До того ж німецьке керівництво достатньо шанувало Ґембаровича як відомого вченого-мистецтвозавця, який повернув Дюрера Третьому Рейху, як науковця, який ще з довоєнних часів мав підтримку в авторитетних німецьких та австрійських наукових колах.

Те, що трапилось у 1944 році, отримало кардинально протилежні оцінки у польській та українській історіографії. Матвіюв пише про це як про захист Ґембаровичем польських культурних цінностей у Львові, а українські історики оцінюють цей випадок як непоправні втрати бібліотеки у Львові, підкреслюючи негативну роль професора.

"Евакуація культурних цінностей навесні 1944 року з ІІ відділу Державної бібліотеки у Львові була чи не найбільшою за весь період німецько-нацистської окупації Львова, і за масштабами (кількістю й якістю вивезених позицій) її можна прирівняти до втрат повоєнного періоду", – вважають вони.

Варіанти вважають, що все це було не зовсім так. Справді, Ґембарович хвилювався за збереження колекцій та пропонував німцям різноманітні варіанти збереження фондів бібліотеки від бомбардування та подальшого розграбування, тим більше, що такі ініціативи якраз були у сфері його повноважень як керівника. Але він аж ніяк не був ініціатором евакуації фондів до Німеччини, як це припускають українські дослідники. Це зробили самі німці, зважаючи на власні прагматичні інтереси, і Ґембарович на їхнє рішення не мав жодного реального впливу.

Професор не міг не здогадуватися, а, можливо, й знав, що транспорт із предметами мистецтва скеровується не до Кракова, а до Німеччини. Власне тому й не варто пояснювати, що це не була свідома акція порятунку предметів мистецтва для Польщі. Але сталося так, незважаючи на усі обставини, що об'єктивно саме Ґембарович став людиною, яка врятувала для Польщі найбільш цінні фонди Оссолінеуму, що й дозволило після війни відродити цей заклад у Вроцлаві.

Хай там що, але у березні та квітні 1944 року, згідно з німецькими розпорядженнями і під керівництвом Ґембаровича, зі Львова відправили два залізничних транспорти з найбільш цінними предметами з колекції музею Любомирських та деяких інших колекцій. Поміж усього там були рукописи "Пана Тадеуша" Міцкевича, творів Словацького, Фредри, Сенкевича, середньовічні рукописи, архіви польської шляхти, усі золоті монети та медалі, сотні екземплярів графіки, зокрема, й західноєвропейської, цінні книги, дипломи, фотографії тощо.

Поміж перевезених малюнків із колишнього Музею Любомирських було приблизно 760 гравюр із колекції Любомирських (5 папок) і майже 1630 малюнків із колекції Павліковських (5 папок). З Музею Любомирських тоді вивезли переважно твори західноєвропейських художників (не менше 700). Серед них було приблизно 40 одиниць зі ще старої, подарованої в 1874 році Львову, колекції майора австрійської армії Карла Кюнле, а також твори з колекції Генріка Любомирського та Ігнатія Скарбека з доробками художників італійських шкіл. Були там твори: Рафаеля, Вазарі, Веронезе, Тіціана, Тьєполо, Верроккйо, Перуччі, Корреджо, Караваджо, Цуккаро, а також твори й нідерландьких майстрів, зокрема, Рембрандта та Пітера Брейгеля старшого (ймовірно, лише гравюри).

Із колишньої колекції Павліковських були полотна переважно польських майстрів XVIII-XIX століть, наприклад, Яна Непомука Гловацького, Рафаїла Гадзевича, Юліуша Коссака, Яна Норбліна, Ципріана Норвіда, Антонія Олещинського, Александра Орловського, Юзефа Пешки.

Українські та польські історики вказують різну кількість вивезених предметів мистецтва із бібліотеки. Це дає підстави для думки, що частини з них не було у транспорті, і вони щезли або раніше, або тоді ж, але у невідомому напрямку. Наступ радянських військ був стрімким, і він застав транспорт у Нижній Сілезії, де усі колекції й передали польській радянській владі.

Того ж 1944 року частину цінних предметів зі спеціальних фондів та архівів бібліотеки за наказом німецького керівництва сховали від бомбардувань у підвалах Домініканського монастиря у Львові.

Однак є ще одна обставина, яка свідчить про те, що Ґембарович усвідомлював, що німецький транспорт – це не так порятунок культурних цінностей для Польщі, як уникнення повторної націоналізації радянськими військами, які ось-ось мали повернутися до Львова, і про яких у нього були не найкращі спогади.

Професор не вніс до списку для евакуації та не заховав у Домініканському монастирі Львова найбільш цінні предмети. Він таємно їх переправив у тому ж 1944 році до Польщі на зберігання, як, до речі, і найбільш цінні предмети зі своєї власної колекції. Мова йде про "Портрет старого на червоному тлі" Дюрера, малюнки Рембранта, зокрема, і його автопортрет, так званий "Рембрандт з відкритим ротом", три великих полотна Матейка, два з яких потрапили до Львова у 1943-му із Луцька. Більшість із цих творів сьогодні перебувають у вроцлавському Оссолінеумі та інших музеях Польщі.

Ґембарович не залишив Львів ні у 1944-му після пропозиції німців, ані пізніше, у 1946-1947 роках, коли у нього була можливість виїхати з радянського Львова у статусі переміщеної особи. Його прізвище навіть не внесли у список на переміщення. Матвіюв та інші польські професори стверджують, що Ґембарович не зміг залишити Оссолінеум без нагляду. Однак є ціла низка фактів, які свідчать про те, Ґембарович розглядав можливість від'їзду і навіть готувався до нього, так як це й зробили його близькі та друзі.

Зокрема, про це свідчить той факт, що він вивіз зі Львова свою приватну колекцію. Однак якісь обставини завадили йому виїхати до Польщі. Можливо, він лишився у Львові тому, що з новою владою у Польщі у нього були не найкращі стосунки: він відмовився нелегально вивезти до Польщі залишки бібліотечних фондів у Львові, оскільки вважав це авантюрою. Один із співрозмовників Варіантів вважає, що, ймовірно, Ґембаровичу могли завадити виїхати радянські спецслужби, які якраз потребували експертних послуг вчених та колекціонерів. Хай там як, але сусіди стверджують, що професор до самої смерті перебував під постійним наглядом радянських спецслужб, і йому на квартиру навіть підселили одного зі співробітників. Однак в архівах СБУ немає жодної згадки про Ґембаровича.

У 1944-1946 роках він все ще знаходиться на керівних посадах у тепер вже знову бібліотеці Академії наук, але швидко переконується, що ситуація мало змінилася у кращий бік: ні в СРСР, ні в Польщі ніхто не був зацікавлений у відродженні  Оссолінеуму в його первісному стані. Однак радянська Польща все ж проводила офіційну політику повернення національних культурних цінностей з територій, які залишилися за її кордонами після війни. Саме у цей період відбувається друге найбільше переміщення культурних цінностей зі Львова до Польщі, тепер вже з ініціативи радянської влади. І знову таки цифри, які описують кількість переданих Польщі предметів, не зовсім збігаються, а нові, ідеологічно вірно підковані співробітники бібліотеки, відверто звинувачують Ґембаровича у тому, що саме завдяки йому до Польщі передали значно більше предметів, ніж було в офіційних списках. Хоча насправді польських співробітників досить швидко усунули від роботи комісії, яка займалась відбором культурних цінностей для передачі.

Позиція радянських культурних працівників та українців Львова щодо фондів Оссолінеуму, які націоналізували ще у 1939 році, базувалась на тому переконанні, що всі культурні цінності є надбанням та спадком не лише польської, але й усієї багатонаціональної спільноти Львова. Така позиція корелювалась із міжнародними післявоєнними практиками у питанні репатріації культурних цінностей, які базувались на визнанні територіального та державного принципів належності культурних цінностей у довоєнний період.

Польська ж спільнота, зокрема, й радянська, вважала, що фонди Оссолінеуму довоєнного періоду є лише і тільки їхнім національним надбанням. Відроджений у Вроцлаві Оссолінеум (як бібліотека, так і громадська організація) юридично не був правонаступником львівського. Саме тому радянський культурний Львів мав усі юридичні підстави для того, щоб добиватися повернення колекцій Оссолінеуму, котрі в роки німецької окупації різноманітними шляхами потрапили до Польщі. Як, до речі, і тих, яких вже у радянський період нелегально вивезли з міста.

Ґембарович, який, варто нагадати, не мав жодних симпатій ні до совітів, ні до українських націоналістів, у 1944-1946 роках, а, можливо, й пізніше, організовував нелегальне переправлення до Польщі посилок із предметами із фондів Оссолінеуму та депозитів, які у ньому зберігалися. Мова йде про ту частину, яку в 1944-му сховали у Домініканському монастирі, і яка, завдяки цьому залишилась поза полем зору нових керівників бібліотеки. Перевозили їх переважно монахи-домінканці.

Далеко не усі посилки доходили до адресатів, але багато що потрапило до фондів польських закладів та повернулось до своїх приватних господарів. Ймовірно, що польські офіційні особи, які приймали посилки, не поспішали це афішувати. Але чому на це ніяк не реагувала радянська влада, так і залишається незрозумілим. Рано чи пізно, але про ці посилки дізналась львівська спільнота та радянcьке керівництво бібліотеки, яке й без того ставилось із недовірою до Ґембаровича, як до німецького колаборанта.

Незважаючи на усунення з керівних посад, Ґембарович ще до 1950 року працював у бібліотеці. Його звільняють і назавжди закривають доступ до фондів бібліотеки лише у 1950 році в межах кампанії боротьби з польськими буржуазними елементами. Окрім того вченого ще й звинуватили у "пропаганді порнографії".

Офіційно, до виходу на пенсію у 1962 році, Ґембарович працює у різноманітних культурних закладах Львова на маленьких посадах, оскільки радянська влада позбавила його звання професора. І лише в 1961-му, за рік до пенсії, йому присвоїли звання кандидата наук. Однак враження таке, що Ґембарович не особливо переймався цим, як і фінансовим боком таких змін. Він виживав завдяки коштам, які регулярно отримував з-за кордону: гонорарів за свої публікації, іншої допомоги.

У цей період префесор, який залишився без своїх колекцій, зосереджується на наукових дослідженнях, які активно продовжує вести і на пенсії. Його праці вигідно вирізняються на тлі праць радянських вчених своєю вірністю старим польським науковим традиціям та глибоким знанням предмета. Його праці, створені в умовах ідеологічного тиску та контролю, стали безцінним внеском у розвиток українського радянського мистецтвознавства.

У своїх працях він піднімав питання історії мистецтва на Західній Україні, які інші радянські дослідники просто не насмілювались про це писати. Його кропітка праця в архівах та бібліотеці університету (до фондів якої він отримав доступ завдяки бібліографу Федору Пилиповичу Максименку) закінчилась написанням першої та єдиної монографії про первісний іконостас Успенської церкви автора Федіра Сеньковича, ікони якого й знайшли в 2015 році в Великих Грибовичах.

Ґембаровича публікують у Москві, Львові та Польщі. Однак його дослідження викликають неоднозначну реакцію з боку наукових кіл Львова, і йому часто дістається від опонентів. Окрім критиків, було в Ґембаровича й багато тих, хто розумів та цінував його як вченого та експерта. Поміж них були: Іларіон Свєнціцький, Микола Козин, Борис Возницький. У 60-х роках професор Ґембарович для останнього став безцінним консультантом під час підготовки до проведення першої великої виставки "Львівський портрет" Львівської картинної галереї (її з 1998 року перейменували у Львівську національну галерею мистецтв ім. Бориса Возницького). За результатами цієї співпраці Ґембарович написав монографію про досягнення та шедеври львівських портретистів.

У 1991 році вроцлавський Оссолінеум відроджується як офіційний правонаступник львівського. Фактично цей юридичний крок реабілітував діяльність Ґембаровича щодо нелегального вивезення цінностей Оссолінеуму до Польщі в очах польської держави та спільноти. Однак з українського боку Ґембарович і надалі лишається постаттю, яка причетна до втрати Львовом культурних цінностей. І це незважаючи на те, що польський Оссолінеум офіційно активно співпрацює з науковою бібліотекою в питаннях збереження та популяризації її фондів, а також з іншими культурними закладами Львова.

У 2015 році уряд вже пострадянської Польщі заявив претензії на залишки архівів у Львові, які пов'язані з діяльністю Оссолінуему в довоєнний період. Діяльність створеної тоді міждержавної комісії зустрілась з різким неприйняттям української громади Львова та закінчилась нічим. У ці дні у вроцлавському Оссолінеумі відбувається виставка Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького зі зібрання музею Любомирських.

91-річний професор Ґембарович помер у вересні 1984 року. Його поховали на Личаківському цвинтарі у склепі родини Клямутів, оскільки годі було очікувати дозволу від радянської влади на окреме захоронення.