Марш легкого пуху

Марш Величі Духу з нагоди 75 річниці утворення дивізії "Галичина", він ж марш вишиванок, він ж марш Незабудки, відбувається на тлі дивовижних прикладів змізеріння посполитого наріду навколо у Львові.

Наприклад, ось той левандівський страстотерпець Агашков, якому СБУ ще наголосить на доконечності покаяння для спасіння. Чи ось та невинна великомучениця Батюк з Рясного. Або ж речник-бик з "Львівелектротрансу". Чи компульсивні істерики з Автономного опору. Усе це лише вкотре банальні приклади того, що Самопоміч та Свобода – одна сатана (С + С = С) і нічого нового у тому немає.

Садоботи ще щось там піняться навколо дивізії "Галичина", але їм треба брати приклад з Садового, який на свята традиційно виїхав з міста на два тижні. Брати і не паритися. Бути толерантними ліберальним кошторисом, бо чим тоді від них на краще аж настільки відрізняються порохоботи вже геть незрозуміло.

І сам марш вже не той. І тільки Юру Михальчишина можна нині прикладати до ран.

Раніше були і циці, і фаєр-шоу, і сварки, і диспути, і свастики. Але сьогодні марш відбувається під егідою ЛОДА і тому усе таке подібне розійшлося колами, зникло безвісти.

Скільки ж ще разів сповнюватимуться у навколишньому світі та у людській психології слова євангелиста Івана про купальню Віфезду, куди інколи приходив ангел Господній та збурював воду, а хто перший входив у неї після збурення води, той уставав, хоч би яку мав хворобу? Бо це вже не марш, а якась інерція. Якась велич пуху, прости Господи, тотальна алергія на усіх цих персонажів та їхнє дріботіння. І якщо і є тут щось не таке, то хіба що таке.

Поки 24 канал шукає нагоди, а істерички з АО локалізовані у Фб, Марш Величі Духу під егідою Львівської ОДА іде собі культурно з дітками та возиками. Хлопці ідуть з дерев'яними мечами, а місцева інтелігенція, благочинно, з висоти своїх слонових веж, фотографує усе це та виставляє у соціальні мережі. І навіть львівські хіпстери-садодрочери вже не рипаються на Кому Вниз після статті Варіантів.

Ще є, звичайно, такі роззяви, які дивуються такому дійству плоті, але більше офігівають від такої кількості бандерівців відразу російськомовні дітки-туристи. І лишень поляки на автівках кривляться та дусяться кислим яблуком від жовтоблакитних левиків.

Організатори, а також інші активні громадяни, щось мають з тим робити. Футбольні ж клуби їздять з матчами в різні міста, країни і навіть континенти, то чому б Марш Величі Духу якось не перенести на локації, оживити, так би мовити, спальні райони, бо ж не одними лише смарт-бібліотеками живе людина, а всіляким сопричастям до доброї справи та глибоким усвідомленням важливості своєї лепти у загальній дії.

Треба пам'ятник Бандері зробити мобільним (не цуратися у цьому наслідувати святих отців, які мають переносний престіл для перетворення Дарів) та йти з ним до людей. На те ж недолюблене Рясне чи інші місцевості. Але тільки не на Левандівку. На місці Левандівки має бути Львівське море, бо там постійно вибирають, якщо не Фаріон чи Подоляк, то якусь іншу заразу. Левандівки просто банально не шкода у колі дружніх львівських районів. І якщо у Львові є стільки велосипедних доріжок, то чому не зробити одну, виділену лінію для маршів (щоб не заважати іншим учасникам поступу)?

Бо сьогодні Марш Величі Духу лише трішки настрашив відвідувачів виставки "Венеція – стан душі" в обійсті графа Возняка, який на тижні презентував парадигму поводження зі спадщиною Мирослава Ягоди разом з іншими місцевими естетами. І це була настільки манірна оказія, що навіть невідомо звідки у Влодка Кауфмана стільки терпіння до цих розманіжених та вразливих мистців, тому що рука вже сама мимовільно тягнеться до револьвера.

Стаєрську дистанцію від Бандери до Бандери (транзитом через Шевченка) марш долає спринтерським кроком. Ніде майже не зупиняється, нікого не чекає, а місцеві автомобілісті вже нічому не дивуються. Лиш дівчинка-писанка несе букет до пам'ятника батькові Тарасові і на прощання робить кніксен.

Тільки біля Юра марш затягнув ненадовго заряд "Добрий москаль – мертвий москаль". Російськомовні туристи (ті ж москалі, лише збоку) у цей час купують у львівських магазинах закарпатський коньяк з пластмасовими стаканчиками та одночасно нарікають на своїх нерозумних кобіт, які мають нестерпну звичку кудись подітися перед самісінькою касою. Потім вони виходять у теплу львівську ніч – і бухають під зоряним небом до ранку.

А ще націоналісти-консерватори мають погану звичку традиційно запізнюватися з початком акції і так лише вкотре не цінують безцінний час, хоча ще сам Христос заповідав саме їм у Євангелії від Матвія бути вірним у малому (щоб увійти у велику радість). Немає у них чомусь славнозвісного орднунгу, хоча навіть сам Клаузевіц про це колись писав. І тому автор замість того, щоб дивитися матч Інтер – Ювентус або нові серії другого сезону серіалів Westworld чи The Handmaid's Tale, змушений писати цей текст.

Цікаво, що вкотре на Марші Величі Духу зринає футбольне питання, оскільки поміж присутніх можна було помітити вуйка у футболці Манчестер Юнайтед. Чотири роки тому Стіві Джі так і не виграв чемпіонське звання, однак цього року його рідний Ліверпуль на усіх парах несеться до перемоги у Лізі Чемпіонів. І хоча автор ще той madridista (тут відразу нашорошили вушка усі ліберальні садоботи), але Ліверпуль – то святе. Салах – Бог, а Клопп – пророк його. Варто лише пам'ятати про помилку Барси у Римі та прихлопнути вершкових у Києві.

А дріботіння шісток та шісток шісток навколо них прекрасно витравлює Steve Reich та 6 секція з альбому "Music for 18 Musicians" (1977).