Зміст статті

3 серпня 2018Данило Матюха2318

Дмитро Кузовкін: Іноді колір сильно відволікає від головного

Розмова з львівським письменником та художником-графіком Дмитром Кузовкіним.

Варіанти розмовляють з Дмитром Кузовкіним про мистецтво, алкоголізм, психлікарню, мультфільми та інші дивовижні речі.

Дмитро Кузовкін народився 23 червня 1952 року у Львові. Закінчив львівську СШ № 8 (1969). Навчався у Львівському університеті (1970–1975) на російській філології. Працював у Львівській науковій бібліотеці ім. Стефаника (1979–1991), вітражистом у майстерні Григорія Комського (1992–1994). Був учасником першого складу рок-групи Супер Вуйки (у 1975–1978, бас-гітара). У березні 1978 року пішов з групи через незгоду з репертуарною політикою. У 1980-х близький до групи інтелектуалів під умовною назвою "Львівська школа" (Ігор Клех, Григорій Комський, Юрій Соколов, Кость Присяжний, Тарас Возняк, Ігор Подольчак. У 1985 році поширив у середовищі цієї групи "Тибетську книгу мертвих" у польському перекладі, яку наступного року переклав російською мовою.

Від 1993 року член "Галицької мистецької асоціації". На першій персональній виставці "Левітація" (липень 1993, Львів) презентував кольорові рисунки в хіппі-стилі. Член редколегії альманаху Хіппі у Львові (1-го і 2-го випусків), де опублікував збірку есеїв і художніх текстів "Make Love Here And Now" (2011, 2012). У квітні 2013 р. у видавництві Тріада плюс вийшла окремим виданням "Львовская книга мёртвых", згодом "Магія Секс Хіпі" та "Антиэкология" (в серії книг "Хіппі у Львові").

Дмитро Кузовкін

Як Ви стали художником?

Я почав займатися образотворчим мистецтвом коли мені вже стукнуло за 40 років. У дитинстві теж малював, але ніколи тим не займався професійно. Ще й батьки були проти. Не хотіли дати мені стати богемою, бо можу збухатися на смерть. Так і заборонили. Я й сам не хотів собі такої долі, бо ще з малих років мав багато знайомих художників. Там дійсно таке бухло крутиться, що такого способу життя я собі не бажав. Але коли в 1992 мені стукнуло 40 років, совєтська влада накрилася, а батьки померли, то я сам собі вирішив стати митцем. Це стало можливим тому, що з'явилося покоління художників, яке вже не можна було назвати чисто богемним (яке себе знищувало), а таке вже більш-менш тверезе та переважно креативне. Я також таким став таким, але професія взяла своє. То десь там день народження, то десь там презентація, і так поволі, стакан за стаканом, й захворів на алкоголізм. У 2006 довелось лікуватися на дурці. З того часу вже не п'ю тринадцятий рік.

А яку професію Ви здобували?

Я зовсім не хотів вчитися. Батьки мене хотіли запхати в Політех. Я щось там ходив, але на вступні іспити спеціально не прийшов. Рік нічим не займався, але потім треба було кудись іти. Я тоді любив читати і особливо мені заходили Гоголь та Чехов, от пішов на російську філологію. Там ще й конкурс був малий, бо нікому то не було потрібно. У 1975 році закінчив університет. Декілька разів давали виїзди в школи десь у Буському районі. А там ні шкіл нормальних, ні житла. Я плюнув і сказав: "Ідіть ви всі нафіг". Однак якщо не відпрацюєш, то нікуди потім не візьмуть на роботу. Так я пішов у клуб, де грав на бас-гітарі. Написали в трудовій книжці "акомпоніатор" – і все, вільний, для подальшого працевлаштування вже не потрібне офіційне відкріплення від постуніверситетської кабали. Працював одинадцять років у бібліотеці на Стефаника, дослужився до старшого редактора, а в 1991 звільнився. І 1992-му почав малювати.

Як Ви самі можете описати свій стиль?

Мій стиль – це примітивізм, але на основі урбаністичного світосприйняття та естетики. Я не зміг би просто намалювати якогось селянина чи бабцю, які сидять на лавочці біля хатки, я їх не уявляю. Мені ближче якісь пани чи прості містяни. Хай досить сильно деформовані, хай без модного одягу, я можу й в циліндрі намалювати під якесь ретро. У мене завжди є бажання спримітизувати до якогось мультфільму чи комікса. Було у мене багато друзів наркоманів, які зараз уже повмирали, то вони, як тільки обколювалися чи напалювалися, дивилися мультфільми. І це не вигадка, вони й між собою це обговорювали: "Ну что, ты уже мультфильмы видел?" Я думав собі, що то таке, які такі мультфільми? А потім почав займатися медитацією і виявив, що десь на глибині психіки в середині себе, людина справді мислить мультфільмами та відкидає зайві деталі.

Знайшов я свій стиль не відразу. Спочатку намагався малювати звичні картини. Вдавалося непогано. Але далі почав спиватися і потроху зменшував об'єм роботи: "А, и так сойдет!" Після того, як вилікувався, то теж не відразу знайшов. Казав собі, що я вже хороший хлопчик і не буду більше хуліганити, а буду малювати акуратно, більш-менш реалістично. Наче намалюю правильно: об'єм є, і тіні, але не воно. Роботи мають бути глибшими, більш узагальненими та примітимізованими, щоб публіка могла їх ширше оцінити. Зараз хочу зробити серію чорно-білих робіт, бо іноді колір сильно відволікає від головного. Також можна сюди ще приписати ієрогліфізм. Намалюєш щось, а потім підпишеш якоюсь мовою і вдається ніби непогано.

картина Дмитра Кузовкіна "Навіть в Антарктиді можна отримати політехнічну освіту" (фото: gs-art.com)

Чи не хотіли Ви поїхати зі Львова для розширення свого творчого потенціалу?

Ні, мені тут дуже подобається. Взагалі у Львові дуже сильні художники. Я вважаю, що навіть непропорційно до кількості населення. Скажімо в Києві мешкає фактично чотири мільйони людей, а художників приблизно така ж кількість, як і у Львові, де 700 тисяч населення. А ще у Львові давня художня традиція. Візьмемо ще за Австрії, наприклад, Іван Труш – сильний імпресіоніст. Тому є на що опиратися молодим художникам. У Львові існує якась креативна містика, що витає в повітрі. Хіба ще в Пітері таке є. Якщо взяти вже Одесу, де свого часу було багато художницького андеграунду, то Одеса є Одеса. Там вічно якісь хохми та стьоб, немає у них таких постатей, як Труш, Кульчицька, Новаківський тощо, постатей на які можна спертися. Те, що середній львівський художник малювати б не взявся, то одесит би зробив, бо він ще не має тієї вишуканості в культурному аспекті.

Мені пропонували переїхати до Швейцарії, сісти на якусь стипендію, щоб можна було нормально жити, але  я відмовився. Жив тривалий час на березі озера в шале, однак не можу там малювати. Можу лише у Львові. Але хоча атмосфера у Львові особливо творча та креативна, однак вся вона замкнена в закритих тусовках звідки ця творчість нікуди й не виходить.

Чому в Швейцарію?

Після лікування в дурці я знищив багато своїх робіт. Таке якесь воно безпорадне було, відразу помітно, що п'яна істерія. Всі мої рисунки до 2006 року канули в небуття. Але мені не шкода, вони були намальовані в просто деградантській манері. Але декілька сотень здається лежить у Києві в Гудімова у "Я Галереї". Часом продає щось та й надсилає мені якусь копійчину – непогана надбавка до пенсії.

У 1993 році я вже пив, але ще малював більш-менш тверезо. Оті б картини я не знищував, але вони розлізлися світом: дарував, продавав, відсилав комусь тощо. Тоді Юрій Соколов робив виставку в галереї на Площі Ринок, там де зараз "Копальня кави". І поки там ще був ремонт, то я запропонував Соколову зробити в неготовому приміщенні виставку незавершених ескізів. Він погодився і я щось швиденько накидав, якісь плями та лінії, але все в примітивізмі. Вибрав найкращі, взяв роботи, а вони виявились дуже важкими. От я і думаю: "Не буду ж два рази ходити". Зайшов до Мирослава Ягоди, який тоді мешкав якраз навпроти мене, і попросив його допомогти мені їх завтра донести. А вдома в нього якраз сиділи гості, які захотіли привести до мене на виставку швейцарських студентів. Так усе й розпочалося. Зачепилися за мене ці швейцарці.

Наступного року вони приїхали до мене додому і накупили  картин. А потім у 1996 році запросили мене з ними трохи помандрувати Україною. Після цього я вже зовсім залишився без картин, але це й добре. Хто знає, що б потім із ними сталося? У 1999 році до Соколова приїхав його швейцарський знайомий, який запросив нас брати участь у фестивалі інсталяцій "Лабораторіум-99" у місті Фрауенфельд. Там я і познайомився із сім'єю швейцарських меценатів, які запросили мене до себе. Їм дуже сподобалась моя творчість і вони мене вже два рази звали в гості. У 2003 році запрошували, і я тоді цілу Швейцарію об'їздив. Потім ще в 2011 раз покликали. На той час Швейцарія вже увійшла в Шенгенську зону і ми змогли поїхати ще у Німеччину та  Італію. Хоч комусь, як виявилося, потрібні мої картинки.

На скільки важливо для сучасного українського художника знайти собі підтримку західних інвесторів?

Стас Горський, Аня Сидоренко і я знайшли своїх поціновувачів на Заході. Хоча їх і небагато, але ми можемо жити нормально. А тим, хто таких не знайшов, то у нас дуже важко. От, наприклад, Мирослав Ягода. І в Польщі працював, і в Угорщині. Здається, лише з останньої якісь гроші виводив. Він робив сценографію для "Зимової казки" Шекспіра в національному театрі у Будапешті. Якби він там жив, то його картини чи навіть просто ескізи відразу б купували. А тут самі ж бачите, допився. Хоча, якщо чесно казати, то він сам того й хотів. Що більше з ним спілкувався, то більше розумів, що він не хотів далі існувати.

Чим пояснити той факт, що творчість наших художників  більше затребувана закордоном, ніж на Батьківщині?

Там люди просто більше розуміють мистецтво. Якщо дітям в школах викладають історію мистецтв, то вони відразу хавають якогось Пікассо. А в нас раніше вважали, що це не мистецтво, а якась диверсія. Тому в Західній Європі люди не мають тієї відсталості, тієї регресивності чи гальма. Там люди відразу бачать ту естетику.

Як Вам вдалося побороти алкоголізм?

Це дуже-дуже цікава структура. Я там два місяці лежав. Перший день страшно було: якісь мужики незрозумілі ходять, хочеться сховатися, бо не знаєш, що з тобою буде. Перша ж ін'єкція і дають сильний антидепресант, бо знають, що всі алкаші, хоч і не пили до клініки вже декілька днів, але психічно неврівноважені. А як тільки подіє транквілізатор, то ти відразу, наче раю. Ніби у санаторії, де потрібно лише прибирати біля свого ліжка. Триразове харчування, після одинадцятої обхід, а після – вільний вихід до 20:00 для тих, кого вже перевели в звичайні палати. За цей час дехто примудрявся знову напитися. Виходити забороняють лише тим, хто у наглядових палатах, де визначають наскільки ти важкий хворий. Мене туди забрали, подивилися, рефлекси ще були добрі, і відразу на другу ніч перевели в звичайну палату. Там я два місяці, як на курорті й прожив. Головне не боятися лікуватися. Там є одна дуже болюча штука – Сульфозин. Це сірка на основі якогось масла. Після нього температура підіймається до 40 градусів, але коли прокидаєшся, то немов наново народився.

Яка зараз ситуація з українським мистецтвом?

Після розпаду Радянського Союзу у Львові був справжній вибух. Усе, що назбиралося за десятки років радянського тоталітаризму вийшло показати себе. Але найбільша виставка була ще за совєтів, у 1987 році, – "Приглашение к дискуссии". Це була виставка біля Добробуту, там ще храм є. Увесь хлам, як на той час там був, вичистили і зробили величезну виставку. Будівлю всередині перегородили та зробили лабіринт. Було там безліч всього, навіть якісь звукові інсталяції. Ще була гарна галерея на вулиці Франка біля пам'ятника Міцкевичу у підвалі – виставкова зала Жори Косована. Також у Миколи Сеника була чудова галерея "Ом".

Коли в мистецтві немає цензури, то тоді воно виливається все, але час – найкращий критик. Лишається лише щось вартісне. Якийсь бездарний художник здохне і все, але справді вартісні речі залишаються навіки. З'являється багато чого, але виживе те, що виживе. Народну естетику не обманеш. Можна на деякий час зробити попсу на актуальну тему, яка зачепить людей, але у майбутньому залишиться лише щось насправді якісне. Це процес природній, головне його не втрачати. А українська художня культура зараз потрохи збіднюється ще через те, що багато молодих і талановитих виїжджає якщо не до Москви, то кудись до Європи.

Автор: Данило Матюха