Персенківка в історії Польсько-української війни 1918-1919 років.
Бойова історія Персенківки та її пам'ятні місця на карті Львові.
У 1918 році Персенківка була окремою заміською територією, яка нагадувала острівець з електростанцією та кварталом будинків для інженерів, що працювали на тій електростанції. Від іншого району Львова, Софіївки, Персенківку відокремлювали глибочезні яри. Їхні залишки можна побачити і зараз: яр на вулиці Панаса Мирного та велетенську яму (яр) з сучасним гаражним кооперативом на вулиці Енергетичній.
Поселення тут з'явилось в 17 столітті. В 1866 році австрійці збудували залізничну гілку Львів-Чернівці. Приблизно в той ж час збудували й залізничну станцію Персенківка. Її перша будівля знаходилась орієнтовно на місці теперішнього перехрестя вулиць Рахівської та Бережанської. Її зруйнували в 1918-1919 роках. Нову станцію вже збудували ближче до Стрийського мосту. Сьогодні це житлова будівля.
Павільйон чинної станції розташований майже навпроти цього будинку. У 1894 році від станції Персенківка проклали ще одну залізничну гілку до Стрийського парку у Львові. Нею охочі могли доїхати до Крайової виставки. Після закриття виставки вона певний час не функціонувала, однак відновила свою роботу в 1921 році завдяки відкриттю міжнародної виставки Східні торги.
В 1908 році на Персенківці збудували другу і головну львівську міську електростанцію за проектом архітектора Адольфа Піллера. Її будівництво сприяло забудові району, відомого сьогодні як вулиці Панаса Мирного та Козельницька у Львові.
Неподалік від станції Персенківка, збоку вулиці Стрийської, розташовувалися корпуси кадетської школи (нині – Академія Сагайдачного).
Українські персенківці
Залізнична станція Персенківка від 1 листопада 1918 року потрапила в центр бойових дій між українцями та поляками. В одному з наказів, які за дорученням Центрального військового комітету під час підготовки до захоплення Львова українцями розіслав Дмитро Вітовський, йшлося про те, що 15-й піхотний полк у ніч з 31 жовтня на 1 листопада мав захопити об'єкт "Двірець Персенківка" силами 1 старшини та 30 стрільців. Наказ прибути на Персенківку 1 листопада також отримали українські добровольці з Винник. На 2 листопада припадає згадка про те, що саме з Персенківки українці здійснили наступ і захопили радіостанцію в Козельниках.
Ця акція увійшла в історію Польсько-української війни 1918-1919 як перший польовий бій українського війська за Львів. До того часу між українцями та поляками велись лише вуличні та позиційні бої у Львові. "Польська команда, яка складалася з 15 осіб, на радіотелеграфній станції в Козельниках стримувала півтори години флангову атаку трьох ворожих команд, які прибули в Персенківку на поїзді зі Станіслава. Після того, як втратили дві третини своєї команди пораненими та мертвими і після того, як скінчились набої, відмовились від оборони" – повідомляли польські видання.
Операція щодо захоплення радіостанції в Козельниках навряд чи була настільки масштабною. На станції було, ймовірно, 3-5 осіб, які особливо й не пручалися українцям, яких було набагато більше. Хтось втік, інші здалися в полон. На тому все й скінчилося. Існує ще одна версія цього рейду від сотника Олекси Кузьми. У нього українці захопили радіостанцію не 2, а 3 листопада. І зробили це усусуси, які прибули того ж дня до Львова з Чернівців. "Тимчасом пішов наступ на Перcенківку. Польська залога в числі кількадесяти людей розташувалась головно в радіотелєґрафічній стації на південь від стації Перcенківки і туди звернувся перший удар УСС-ів. Наступало кілька чет, обійшовши ворога з двох боків. Противник потерпів великі втрата і оскільки не вигинув та не розбігся, мусів піддатися. Самих убитих мав 10. Командант польської залоги, клт. Віктор дістався з багатьма іншими в полон. Українські страти зводились до одного стрільця, раненого в ногу" – пише він.
Отож до кінця так і не зрозуміло в чиїх руках перебувала Персенківка 1-3 листопада. Ймовірно, що українці та поляки з'являлися на станції лише за потреби. Так, ввечері 2 чи 3 листопада, за твердженням Олекси Кузьми, кур'єр усусусів, поручик д-р Старосольський (згодом відомий галицький адвокат), саме на Персенківці потрапив до полону поляків.
З та 4 листопада, згідно рішення українського військового командування, з Чернівців до Львова залізницею прибули загони Українських січових стрільців. Серед них була й Гуцульська сотня. Цей підрозділ січових стрільців утворили в 1914 році та укомплектували переважно вихідцями із Коломиї та її околиць. Сотня була відома своєю зразковою дисципліною та навіть вважалася неформальною особистою гвардією Василя Вишиваного.
Позаяк львівські вокзали вже контролювали поляки, перший ешелон з 800 стрільцями прийшов до станції Сихів, однак там не змогли розташуватися всі вагони і тому частина з них пішла на Персенківку. Командувачем першого транспорту був сотник Осип Букшований. Сюди ж наступного дня прибув другий ешелон з 300 стрільцями. Саме з Персенківки через Стрийський парк усусуси розгортали наступи на Цитадель і головний залізничний вокзал. На Персенківку вони повернулися після того, як провалився наступ на залізничний вокзал.
3-5 листопада Персенківка була головною базою усусусів поблизу Львова. Тому не дивно, що саме її польське командування обрало як мішень для авіаудару. Ранком 5 листопада польський військовий літак виконав перший в історії українсько-польської війни, а також перший в історії польської військової авіації бойовий виліт у небі над Львовом. Він скинув декілька бомб на транспорти усусусів, але жертв поміж військових не було. Пілотом того літака був польський поручник Стефан Бастир. В міжвоєнній Польщі День польської військової авіації відзначався саме 5 листопада.
Олекса Кузьма стверджує, що бомбування "справило гнітючий ефект на частину усусусів, які й без того були деморалізовані невдачею атаки на головний вокзал". Як наслідок поручик Баган, якого тоді призначили командувачем, через відмову сотника Осипа Микитки очолити усусусівців, наказав покинути станцію та передислокуватися в Давидів, а згодом – у Старе Село. Рішення залишити Персенківку було чи не найкращим у тій ситуації, навіть попри зауваги Кузьми. 6 листопада, після того як ешелони вояків залишили Персенківку, на станції залишилася залога, ймовірно, 19 полку українських стрільців та загін добровольців з Винник (60 осіб) під керівництвом команданта Персенківки, чотового Михайла Девосера.
Загін Персенківки брав активну участь в боях за Львів 9-17 листопада. За наказом полковника Гната Стефаніва вони спочатку втримували міст на Стрийському шосе, яким здійснювалось постачання провіанту до Львова. Згодом вони брали участь в трьох наступах на кадетську школу. 14 листопада українська Начальна Команда висловила своє признання "хоробрій і справній залозі Персенківки". 16 листопада персенківці дали бій полякам, які наступали з боку Сокільник і втримали свої позиції. Проте 17 листопада, наприкінці дня, після того, як стало зрозуміло, що наступ українців захлинувся, позиція Персенківки виявилась оголеною. Українське командування визнало безперспективним подальше утримування станції та дало наказ залишити її. Поляки без бою зайняли станцію.
Панцирники на Персенківці
Одна зі згадок про них пов'язана з візитом маршалка Пілсудського до Львова 22 грудня 1918 року. Він оглянув позиції поляків, зокрема, побував й на Персенківці. Про цей візит залишився фотофакт та згадка самого Пілсудського. "Приїхав на Львівський фронт. З Перемишля панцирником, бо інакше мене не хотіли відпускати. Приїхав до Львова і оглянув різні частини фронту" – пізніше писав маршалек.
Південний напрямок залізниці прикривали з польського боку панцирник "Пілсудчик", а з українського – "Ч. 1". Панцирник "Пілсудчик" ("Piłsudczyk", P.P. nr 1) збудували польські залізничники на початку листопада 1918 року для оборони головного вокзалу Львова та залізничної лінії до Персенківки. Його збудували з частини австро-угорського панцирника, якого розібрали на дві частини і, відповідно, зробили два панцирника.
Панцирник "Ч. 1" збудували січові стрільці на станції Старе село наприкінці листопада-початку грудня. Його завданням була підтримка бойових дій Другого корпусу УГА на магістралі Львів-Ходорів. Командиром "Ч.1" був буковинець, поручник Володимир Тотуєскул. У першому ж бою цей імпровізований потяг допоміг українцям захопити Сихів. Мова, очевидно, йде про грудневий наступу на Львів. "Панцерний потяг "Ч. 1" час від часу наскакував на Персенківку і вступав у перестрілку з ворожим бронепотягом. Хоч жодна із сторін не досягла успіху, ці сутички викликали чимале пожвавлення серед стомлених позиційними боями піхотинців" – розповідають дослідники. Вірогідно, тоді ж, в проміжку між першим та другим наступом українців на Львів, стався перший прямий бій українського та польського панцирників. Але деталі та точну дату цього двобою годі відшукати.
Криваве Різдво
Грудневий наступ український військ на Львів розпочався ранком 27 грудня, в розпал католицьких різдвяних свят. Він розгортався одночасно в декількох напрямках. І хоча південний напрямок не був основним, саме на ньому групі "Старе село" вдалося досягнути найбільшого успіху. Сталося це не в останню чергу завдяки військовим здібностям її керівника – полковника Осипа Микитки. Частини тоді вже Галицької армії здобули в першому дні наступу Боднарівку-Сихів-Козельники та почали наступ на Персенківку. Проте захопити станцією їм не вдалося.
Оборону на ній тримав підрозділ капітана Романа Абрахама. І командир, і його бійці встигли до того відзначитись в боях за Львів. Всі вони мали спеціальний шеврон, на якому зображався символ смерті – череп з кістками.
Битва за Персенківку тривала три дні, 27-29 грудня. Центром оборони поляків була садиба навпроти залізничної станції, яка пізніше отримала назву "редут смерті". Найбільш інтенсивні бої припали на ніч 28-29 грудня – так звана "диявольська ніч". Полякам вдалося втримати позиції за рахунок значних втрат. Із майже півтори сотні оборонців в живих залишились лише 3 офіцери і 25 рядових. Ймовірно, що втрати української сторони були ще більшими. Саме в цій битві з польського боку був смертельно поранений 13-річний гімназист Антоній Петрикевич – наймолодший учасник боїв за Львів. Також до наших днів дійшли прізвища ще двох польок: 18-літньої Стефанії Франішин і на шість років старшої від неї санітарки Яніни Прус-Нєвядомської, які загинули в тому бою.
Смертельно поранили також найближчого соратника Абрахама – 19-річного Юзефа Маріана Мазановського. 29 грудня він захищав свою позицію разом із шістьма солдатами. Мазановський отримав поранення, але продовжував відстрілюватися доти, поки постріл в стегно не поклав його з ніг. Саме в цей момент станція Персенківка перейшла ненадовго до рук українців. Український прапорщик, прізвище якого залишилось невідомим, надав йому допомогу – відтягнув Мазановського до сусіднього будиночку. Вранці полякам вдалося повернути втрачені позиції, Мазановського відправили до госпіталю, де він чотири місяці боровся за життя.
Учасників грудневих боїв за Персенківку, як полеглих, так і живих, з польського боку Польська держава вшанувала високими відзнаками. Загиблих – урочисто перепоховали на Личаківському цвинтарі, а пізніше – на Цвинтарі Орлят (Польський військовий меморіал у Львові). Коли на останньому збудували військовий меморіал, то в центрі поля Слави, в спільній могилі перепоховали п’ятьох невідомих персенківців. В 1937 році її накрили плитою з червоного мармуром та зображенням меча-щербця, датами і написом "Nieznanym bohaterom, poległym w obronie Lwowa i Ziem Południowo-Wschodnich". З 2005 року, після реставрації, напис звучить так: "Tu leży żołnierz polski poległy za Ojczyznę". Він є копією напису на плиті Могили невідомого солдата в Варшаві, в якій перепоховали рештки невідомого солдата, які викопали з однієї з могил на Цвинтарі орлят. Тому, ймовірно, що й він міг загинути в бою за Персенківку.
В 1925 на місці боїв поблизу станції Персенківки постав пам'ятник, що увіковічував пам'ять тих, хто загинув з польського боку. Автором проекту був архітектор Рудольф Індрух, а керував роботами архітектор Антоній Нєстаровскій. Його 17-річний син Адам загинув 29 грудня в бою на Персенківці.
Пам'ятник знаходися навпроти старої зруйнованої будівлі залізничного вокзалу, там де був дворик, в якому смертельно поранили Мазановського. Він складався з двох колон, одну з яких прикрашала таблиця з прізвищами 55 загиблих і написом на честь 76 невідомих полеглих. На колонні також був напис: "Pamięci Bohaterów, którzy w walkach o Lwów na polach Persenkówki, Kozielnik i śniadówki I. XI. 1918 do . 20. IV. 1919 życie za Polskę oddali". Пам'ятник знищили після Другої світової війни. Довший час, щоправда, ще залишалися його фрагменти, але зараз їх вже не відшукати. Варіантам вдалося лише ідентифікувати місце, де він знаходився, а саме на перехресті вулиць Рахівської і Бережанської. Зараз тут лише чийсь город.
Українських військових, які загинули у тих боях, спочатку, як й поляків, ховали на тимчасових кладовищах. Одне з них знаходилося на Персенківці, інші були розташовані поблизу госпіталів. Пізніше їх перепоховали на Личаківському та Янівському кладовищах Львова. Доля поховань українських військових вкрай заплутана і малознана.
В 1998 році газета Поступ писала: "Поховання українських воїнів на Личаківському цвинтарі (як і на Янівському) були майже повністю зруйновані в період російсько-більшовицької окупації. На їхньому місці згодом ховали інших осіб… Останки тих українських стрільців і старшин, котрі брали участь у бойових діях у Львові з перших днів листопада 1918 року ховали на території австрійського військового цвинтаря. 112 стрілецьких могил, серед яких були і колективні, містили в собі останки 171 особи. У 1935 році ці 112 могил були перенесені на одну значно меншу ділянку на сучасному полі 82а Личаківського цвинтаря. 68 могил було розташовано у три ряди, і вони творили цілісний український військовий цвинтар. До наших днів з цих поховань дійшло лише одне".
Прізвища значної частини українців, які загинули в боях за Львів, зокрема, і за Персенківку, залишилися невідомими через те, що після поразки українців та репресій, які розгорнула польська влада, їхні родичі не мали можливості або ж просто боялися ідентифікувати рештки. Рештки невпізнаних вояків, зазвичай, після ексгумації перепоховували на міських цвинтарях, в братських могилах без розпізнавальних знаків.
В статті Ореста Дзюбана "Чи є українські могили серед польських військових поховань" наводяться свідчення сучасника тих подій про те, що в 1919 році у Львові на Цвинтарі орлят відбулося урочисте перепоховання останків полеглих із масових (спільних) та поодиноких тимчасових могил. "Поховано їх дуже торжественно, – писав очевидець, – по одному і по кількох в однім гробі, реєструючи яко "nieznanych". На всіх надмогильних хрестах був однаковий напис "Sp. Nieznany obronca Lwowa". Проте на одних він був зроблений під білим орлем, а на інших – білим хрестом. "Цю різницю годі собі інакше пояснити, як тим, що в могилі, на якій видніє білий орел, похований польський жовнір, а на могилах невідомих українських жовнірів поміщено білий хрестик" – роз'яснює автор спогадів.
Отож, на Цвинтарі Орлят у міжвоєнний період також були могили українських воїнів.Подальша сумна доля львівських військових цвинтарів та поховань добре відома. Всі вони, і українські, і польські, зазнали незворотних масштабних руйнувань у роки Другої світової війни та в післявоєнний період. Більшість могил, а не лише надгробків, банально зруйнували чи розграбували. Тому сьогодні в більшості випадків на місцях колишніх поховань після реконструкції та відновлення знаходяться кенотафи. Про це Варіанти писали у репортажі Цвинтар орлят. Поляки та українці, кожен в свій спосіб продовжують увічнювати пам'ять про минуле.
Нещодавно у Львові до 100 річниці листопадового чину повстали два нових пам'ятники на честь Західно-української народної республіки. Польська влада ж послідовно добивається відкриття та узаконення скульптур левів на Цвинтарі орлят.
Втім, до того часу у Львові не повстало жодного спільного пам'ятника на честь полеглих у тій братовбивчій війні. Він міг би постати, наприклад, на Персенківці.
Варіанти висловлюють щиру подяку за допомогу в написанні Witold Milosz та Олександру Дєдику
